4. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 4)

СХL
О, бідна Юлія! Метнувшись, мов зо сну
(Я не казав про сон), мов бачить сатану,
Із ляку плакала, кричала, верещала…
Антонія ж її постелю перебгала,
Неначебто й сама схопилась тільки що…
Хотіла показать – не знаю вже про що, –
Буцім вони удвох в тих бебеках лежали,
Служебка з панею, і злякані дрижали.

СХLІ
Но пані Юлія й Антонія її
Здавались ніби се безвинні жінки дві,
Лякаючись мерців, а й надто грубіянства,
Вважали, що ‘дного вдвох нічого бояться,
Покіль надійде час, що вернеться їх пан
І скаже, скинувши з себе новий жупан:
“Моє коханнє! Я гостей покинув первий,
Щоб не тривожити твої ніжненькі нерви”.

СХLІІ
Альфонс і Юлія знайшли-таки свій глас:
“Альфонсе! Що се єсть? Що в голові у вас?
Чи ви сказилися?.. О! Лучче б я умерла,
Ніж мене таке чудовище пожерло…
Що сталося тобі опівночі? Чи впивсь,
Чи справді, мов той чорт, на старості скрутивсь?
Як смієш ти мене до іншого рівняти?
Шукай, шукай кругом!”.. –
“Я ж і прийшов шукати”.

СХLІІІ
Шукав: шукали скрізь в кутках і закутках,
На вікнах, по куті, по скринях, по шкафах,
Знайшли там шуплаття доволі і білизни,
Хусток, напірначів, панчіх у готовизні,
Помади, натирок усяких і духів,
Що інші й шпагами, шукаючи, штирхали,
Багацько ширмочок і дверець попсували.

СХLIV
Світили й під кровать, і там щось ізнайшли,
Да не того вони шукать сюди прийшли.
Зирнули й за вікно, та ні! Не видно сліду…
Земля мовчить про все, що втне сусід сусіду.
Та одно ‘дному дивились у лице,
І дивна річ – ніхто не догадавсь іще,
Замість під ліжко всім хилятись-зазирати,
Не лучче б, зверху що лежить, поміркувати?

СХLV
Тим часом Юліїн язик уже не спав:
“Шукай, шукайте всі! – кричав і верещав.
Ще мало я обид незабутних дізнала!
От нащо з дикарем на рушнику стояла!
От нащо сопуна такого я терпіла,
З таким невірою обідала і снила!
Та зась уже мені тепер так допікати,
Коли у шпанщині є судді і палати!

СХLVІ
Так, дон Альфонсе, так! Чи вже не муж мені.
Годила марно я старому сатані…
Чи то y шістдесят годів таке чинити,
Щоб чесну женщину прилюдно соромити!
Чи шістдесят, чи більш, мені се все одно,
А тілько як тобі приснилося воно?
Невдячний лобуре, зрадливий гайдамако,
Як смів ти думати про мене так, сіпако?!

СХLVІІ
Хіба ж отсе на те зреклась своїх я прав,
Щоб який схочу піп мені гріхи прощав,
Я вибрала собі старенького, глухого,
Що інша й глянуть не хотіла б на такого.
Отсе ж і той мене ніколи не картав,
Хвалив за чистоту, ба й дивом дивував:
Бо думав: я не замужня, а ще дівую…
Ти знав би, якби взяв за себе похитную.

СХLVІІІ
Хіба ж отсе на те Сortejo я зробилась,
Що від тебе добра такого здобулась?
Хіба ж отсе на те я тілько і ходила
До церкви, на балі на на бичачі бійла?
Хіба на те я геть ганяла всіх моїх
Зітхателів, та не старих, а молодих?
Хіба ж Алжірського я графа не прогнала?
І се, щоб від тебе тяжку наругу мала?!

СХLІХ
Каццані Мusio три місяці мені
Співав, а я йому: “О ні! Ні, ні, ні, ні!”
А Коріяні граф прозвав мене “Мадонна,
Єдина чистая між гішпанками донна”,
А скілько руських і вельможних англичан!
Граф Строгий закохавсь в мені, мов той баран.
А пер Ірландський, Моунт, рубака знакомий твій,
Убив себе з нудьги, почавши вельми пити.

СL
Я в себе бачила два біскупи в ногах…
А дюк Ічар-Мурло? А дон Фернандо Жах?
І вірную жену ти шпетить не стидишся…
Мабуть, ще молодик у морі не обмивсь,
Дивуюсь, як ще ти мене не попоб’єш:
Бо маєш до того півсотенний кортеж.
О рицарі меча, прославленого боєм!
Против вас женщина одна лежить героєм.

СLІ
Дак от чого се ти ранесенько схопивсь!
Щоб як із справами в дорогу не спізнивсь
З тим стряпчим, що є тут з тобою вкупі бачу,
Як ролю дурня він розпарює ледачу.
Хоч вам обом за се годиться дать ляща,
Та заслужила й два пекельна ся душа:
Бо чинить се про те ремество промерзенне,
А не з прихильності до тебе чи до мене.

СLІІ
Коли для описей прийшов сей шпак сюди,
Нехай все списує і має за труди.
Лежить все догори у спальні, мов на ринку,
Як свині попадуть на бідолашню жінку.
Чорнило і перо готове, і папір…
Нехай пропише все на ввесь хрещений мир,
Да тілько до нагих повинна буть шаноба…”
Антонія ж: “О я їм й очі вирву з лоба”.

СLІІІ
“От вам софи, а от стоїть вам туалет.
Шукайте всюди. От іще вам і клозет…
Велике крісло… От ще і камін. Шукайте:
Там, певно, притаївсь прудивус; зазирайте!
Я ж хочу спать, да вже більш не гучіть,
Мене з служебкою, мов дурні, не будіть,
Коли ж ізнайдете той скарб, дак дайте знати:
Хотіла й я б його, який він є, вбачати.

СLІV
Тепер, гідальгоньку, як на мене таку
Неславу кинуто, тепер я вас прошу –
Бувайте ввічливі, такі, щоб об’явити:
Кого ви думали у мене тут зловити?
Як на ім’я його, на прозвище зовуть?
Якого роду він? Яку проходив путь?
Вповаю, що коли мене вже так принято,
Дак хоч не без ума гріха на душу взято.

СLV
Ну, так хоч би не мав літ шестидесяти,
Як маєш сі года, моя утіхо, ти!
В таких годах його не варто й убивати…
Антоніє, подай мені води… Ридати
Не варто справді нам перед таким умом.
Порочу слізьми я мого татуні дом.
Чи думала маман, що я на світ родилась,
Щоб чорту лисому на іграшку згодилась.

СLVІ
Чи, може, ви так до Антонії ревні…
Вона, як бачите, лежала при мені,
Як ви вломилися з татарською ордою…
Дивітесь де хотя: гріха нема за мною.
Да тілько вже прошу – удруге підождать,
Щоб одягтися нам пристойно, врем’я дать,
І ваших мурз прийняти так, як подобає
В поважному дому, а не в Бакчисараю.

СLVІІ
Скінчила я своє, і же ні слова більш!
З коротких слів моїх вам буде розумніш,
Як чисте серденько мовчаннєм покриває
Ті кривди, що воно розкрити не жадає.
Я вашій совісті зіставлю вас тепер.
Коли б сей голос мій зо мною був умер.
Щоб навкруги була мовчуща сумнопустка…
Антоніо! Знайди, де се до носа хустка?”

СLVІІІ
Замовкла й кинулась на білі подушки…
Бліда лежала, і, як блискавки яркі
У хмарах сяють, так її блищали очі
Крізь сльози, мов крізь дощ полудяної ночі.
Покривалом м’яким на тих блідих щоках
Лежала туча кіс у буйних закрутках,
А плечі, мов сніги, крізь хвилі їх біліли,
І лоня повняву зітхання ворушили.

СLІХ
Синьйор Альфонсо наш стояв ні в тих ні в сих,
Антонія ж пішла кругом руїн своїх.
Задравши кирпу, всіх очима зневажала,
І кожен мимридон готов був дати драла.
Один стряпчуга був, мов камінь, нерушим.
Як древній той Ахіт, зістався вірен він
Альфонсові: бо знав, що всяка судна справа
Про його все одно, що на звірят облава.

СLХ
Він нюхав воздух і очицями моргав,
А на Антонію з підзором позирав.
Про репутації було йому байдуже.
Аби почавсь процес про зле життє супруже,
Не мав він жалощів до літ, ні до краси,
Що хоч йому кажи, як хоч його проси.
Не важив ані вирокових наслідків,
Аби по праву мав лічбу фальшивих свідків.

СLХІ
Но дон Альфонсо наш стояв, як пень,
І, правду мовити, був дурень-телепень.
Обшаривши кутки і закутки домові
В наругу жінці так, як личить козакові,
Гіркими сам себе докорами картав,
Докори жінчині своїми доповняв,
А ті з годину, мов холодний дощ з-під грому,
На нього сипались… Така біда старому!

СLХІІ
Попереду почав вибачки був кувать…
Нічого, пріч плачу, у ліжку не чувать.
Зітхання потім, знак істерики, з’явились,
І нерви в Юлії страшенно розходились.
А з ним і дівки, супружня благодать…
Таке там скоїлось, що трудно й розказать,
Про жінку Іова згадав і затрусився,
Про Юлин рід згадав – усе терпіть рішився.

СLХІІІ
Хотів був щось казать, да в мові заїкавсь:
Немудрі вибачки скувати сподівавсь.
Аж тут Антонія казаннє перебила
І вийти геть собі звичайно попросила,
Боячись, що мадам з недуги ще й умре.
Він буркнув: “Чорт її, чи біс, нехай бере!”
Очима позирнув сюди-туди ще скрива
І мусив же вчинить, про що його просила.

СLХІV
З ним вийшла і його чиновницька орда,
Стряпчуга після всіх, і думав: “От біда!
Зовсім була найшла на екивоки справа,
Та попсувала все спокусниця лукава,
Ще терсь коло дверей, щось видумать хотів,
Аж лоб наморщений під шапкою потів,
Та задуми його Антонія збагнула
І двері у його перед носом замкнула.

СLХV
Не встигла ще замкнуть гаразд, як тут… о стид!
О гріх! О горенько! Що за жіночий рід!
Як вам таке робить, да берегти ще славу?
Хіба ж сей світ осліп, да й той ще не помалу?
Всього дорожче нам несп’ятнене ім’я!
Та вернемось назад… Багацько маю я
Казати: бо Жуан тут вискочив із ліжка…
Трохи не задихнувсь… Отсе ж плигнув, як кішка

СLХVІ
Де й як він був сховавсь, не смію вам сказать..
Хисткий і молодий і верчика лежать
Умів, і в три, мовляв, погибелі стулившись,
До двох таких Герген тісненько притулившись.
Коли б же задихнувсь там, де себе сховав,
Про се не вельми б я, признатись, жалкував.
Так лучче вмерти, ніж умер Кляренс п’яниця,
Що в бочці доброї мальвазії втопився.

СLХVІІ
А знов і через те, що гріх він учинив,
Котрий і бог, і суд людський нам воспретив,
По меншій мірі, що він розпочав раненько…
Та у шістнадцять літ не так-то ще важенько
Нас давить совість, як у шістдесят годів,
Тоді ми бачимо, що геть чортяці задовжились,
По горло у гріхах пекельних утопились.

СLХVІІІ
Не знаю, що й сказать вам про сю дивну річ,
Хіба згадаємо, що писано давніш,
В жидівській хроніці, як лікарі зреклися
Своїх пілюль і так за розум узялися,
Щоб цар Давид, що вже не гріла кров стара,
Дівчину молоду взяв до свого одра.
Да той одужав од припарочки такої,
А сей не наложив трохи ба й головою.

СLХІХ
Що тут робити їм? Альфонсо от-от-от
Постукає, як всіх тих дурнів візьме чорт.
Антонія, хоч ти її печи, нічого
Не видумала б, як влизнуть від зла нового.
А тут годин за три чи за чотири й день
Настане – заблищить. Стояла, мов той пень.
І донна Юлія також мовчки мовчала.
Блідими губками Жуана цілувала.

СLХХ
Устами Дон-Жуан стрічав її уста.
Топила рученьки тих кудрів густота,
Що відкидав назад. І в ту страшну минуту,
Казав би ти, вони біду забули люту.
Тоді Антонія з досадою до них:
“Оце якраз пора! Попутає все гріх!”
Шепнула: “Годі вже! Я паненя дурне
Сховала у клозет, хай знає і мене.

СLХХІ
Покиньте дурощі на іншу, кращу ніч,
Хто панові доніс про таємничу річ?
Що вийде із сього? Мене воно лякає…
В цім хлопцеві сам біс у жмурки з чортом грає,
Геть із неспілою хлоп’ячою любов’ю!
Не до хихикання тепер: тут пахне кров’ю.
Він згубить голову, я втрачу любу службу,
А ви, мадам, усе – за сю скоромну дружбу.

СLХХІІ
Нехай би був хоч се високий прудивусь
Літ двадцяти п’яти (ще гається безвус!)
А то за це хлоп’я в такі сідати сані…
Я вашого смаку не розумію, пані…
(Боржій, паниченьку!) Пан буде вже туж-туж!
Ну, от він під ключем; нехай приходить муж!
До ранку, мо, ще сяк-так зможем відохнути
(Гляди, Жуаноньку, щоб там ще не заснути!)”

СLХХІІІ
Тут дон Альфонсо рип! Уже один тепер,
В Антонії язик, чи глас, затих – замер,
Ще вешталась вона. Пан повелів їй вийти,
Против сього було вже нічого робити.
Уже б тепер ніщо і їй не помогло;
Зіставшися, вона б зробила тілько зло.
Зирнувши на обох, вклонилась від порога,
Згасила свічку та й пішла собі небога.

СLХХІV
Альфонсо зупинивсь і стоячи мовчав,
А потім річ якусь вибачну розпочав.
Він не оправдував нічого, що тут сталось,
Що незвичайністю хоч у кого назвалось;
Та в нього рації якісь про все були,
Яких би і сто баб розпутать не змогли.
Се те, що ми, бувало, давніх часів
Звемо в риториці – джерело викрутасів.

СLХХV
Мовчала Юлія, дарма що на слова
Словами сипати була се голова.
Хто знає, чим її супружничок слабує,
Та на одно словце півсотні наготує.
Нехай він що хотя верез собі, реве,
А все-таки йому хоч трохи рот зажме,
Як скаже: “Одного нехай я справді маю,
А в тебе дак аж трьох коханок певно знаю”.

СLХХVІ
А Юлія таки і мала добрий грунт,
Щоб мужеві в город цеглину швиргонуть,
Альфонсові жмурки з Інезою всі знали,
То, хоч свої гріхи у серденьку й шептали…
Та ні! Се не воно: бо з себе їх труснуть
Було їй все одно, що хусткою махнуть.
А треба думати – їй жаль було Жуана,
Щоб не дізнавсь, яка лежить на неньці пляма.

СLХХVІІ
Був ще один тут грунт, оце ж їх стало й два:
Про хлоню нічичирк Альфонсові слова.
Ревнуючи, мовчав, який-то був сіпака,
Що в спальні заховавсь, мов злодій-гайдамака?
Він, правда, здорово у загадку втручавсь
І таємницю всяк пронюхать силкувавсь…
Оце ж тепер йому Інезу нагадати –
Було б Жуана на тропак його послати.

СLХХХVІІІ
У делікатному случаї натякнуть –
Сього й доволі вже… Ні! Й оком не змигнуть:
Оце той такт (слівце і крадене, й мізерне,
Та, бачте, всю строфу воно в мені підперло),
Той факт, що женщину держить геть від тропи,
Де факти на виду, мов на току снопи.
Сі чарівниці так уміють нам олгати,
Так се їм до лиця, що тілько цілувати!

СLХХІХ
Зачервоніється, – ми й віри вже ймемо…
Так, бачте, я чиню… бо, звісно, мовчимо…
Про всякий же случай все нам оповідати,
Було б се – і кінця їх мові не діждати,
Як же знеможуться, задишуться, зітхнуть,
Понурять оченьки, слізоньки блиснуть…
Тоді ми миримось, ми і собі зітхаєм,
А там… а там… а там… вечеряти сідаєм.

СLХХХ
Скінчив Альфонсо річ і вибачки просив…
Дала її вона, на скільки стало сил,
І зараз на його накинула покуту,
Котра йому здалась тяжкою в ту минуту:
Бо в дещиці відказ був, як він не благав.
Мов перед раєм той Адам, так він стояв,
І каявсь, і боживсь так не чинить вовіки…
Аж зирк! Ге! Що се тут? Се пара черевиків!

СLХХХІ
Як! Черевики? Що ж? Їх носять в нас усі.
Аби приходились дамуні по нозі.
Та сі (о, як мені се тяжко говорити!)
Були такі, що їх дамуні не носити…
О боже правий! О!.. Побачив, ухопив,
І знов себе в жалю ревнивому втопив.
Альфонсо біснувавсь; стучали в нього зуби;
Трусився, верещав, кусав зі злоби губи.

СLХХХІІ
Осатанів, побіг шукать свого меча,
А Юлія собі – в клозет по панича:
“Втікай, Жуаноньку! Ой боже ж мій! Ні слова!
Дверей він не замкнув; тобі ся путь знакома.
Ти часто ганками приходив… О, втікай!
Ось ключ від садових дверей… Ох, поспішай!
Я чую ступаннє Альфонса навісного…
Ще світ не скоро; ще на вулиці нікого”.

СLХХХІІІ
Ніхто не скаже, щоб се добре не було,
Та шкода, що на ум пізненько вже прийшло.
Пеню сю мусимо платити долі,
Говорячи, що ми в святій господній волі.
Минута – і Жуан доскочив до дверей;
Ще хвилька, да й утік би з ганок і з сіней.
Аж тут з мечем Альфонс. Жуан убік метнувся,
Старий від кулака хисткого простягнувся.

СLХХХІV
Тут світло згасло, і вовтузились вони,
Мов два чорти вночі у пеклі в сатани.
Антонія “гвалт!” кричить, а Юлія “рятуйте!”,
Та слуги змовились: “Самі собі воюйте”.
“О! Я помщусь, помщусь!” – Альфонсо верещав.
Жуан, хоч молодий, ще завзятіш гукав.
Жадав кривавої, мов той козак, роботи,
І мучеником буть не мав ніже охоти.

СLХХХV
Ще вкупі з піхвою Альфонсів меч упав,
І кожен ворога бив, як і в що попав.
І добре, що Жуан меча того не бачив:
Він був тепер такий запеклий і гарячий,
Що, певно б, рясту вже Альфонсо не топтав,
З-під кулаків його живий уже б не встав.
О женщини! Молю, самі себе щадіте,
По чоловікові й коханку не вдовійте!

СLХХХVІ
Альфонсо ворога задержать силкувавсь,
А той душив його і з рук у нього рвавсь,
І кров (із носа кров) між ними проливалась.
Земля під ними вже калюжею здавалась.
Аж ось наш молодик старого стусонув,
Відбіг останньої одежини, влизнув,
Як древле Іосип… Тут мовчком я замовкаю:
Бо більш нічим уже обох не порівняю.

СLХХХVІІ
Тоді вже тілько хтось із ліхтарем прибіг,
І предиковинний в саду зуздрів ночліг.
Антонія пластом в істериці лежала,
А Юлія собі обмерла, мов конала.
Альфонсо спиною обперся об рундук.
Валялися шматки одежини навкруг.
Кров на землі; чужі ступні, та й більш нічого,
Жуан замкнув бігом і сад ще у старого.

СLХХХVІІІ
Тут пісні сій кінець. Чи то ж іще співать,
Як голий хлопець біг додому ночувать?
Ніч-мати: все вона, мовляв кобзар, покриє:
Чи серденько горить жаданнєм, чи заниє.
Скандал, всім до смаку, розливсь на другий день,
І з тиждень тілько й чув усяк телень, телень!
Альфонсо про розвод трубив по всему світу,
З рогами вліз до нас і в аглицьку газету.

СLХХХІХ
………………………………………………………

(2 votes, average: 2,50 out of 5)