Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







4. ПІСНЯ ДРУГА

І
“Господь мене пасе”, – казав колись щасливий
Ізраїльський народ у Палестині,
Як зацвіли сади над водами та ниви,
Немов на нашій рідній Україні.
Мовляла сі слова і в городі Хадизи
Душа лагідна, богобоязлива.
Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи,
Лани хвилястого, густого жнива,
І обіймалася з виногроном олива.

ІІ
А тихі річеньки леліли проміж ними
І надили дівчат у чисту воду,
Щоб сміхом, жартами, піснями голосними,
Мов чарами, над ихали природу.
Зійди, хто світ видав, на ті підгір’я пишні,
Що пальмами й платанами окрились.
Зійди, хто світ видав, на гори ті величні,
Що понад хмари затуманились:
Такі дива тобі хіба у мріях снились.

ІІІ
Чатують велетні свій рай, свою долину;
І сніговими чалмами сіяють;
Кедрами-бурками окрили плечі й спину;
Чатовників громами окликають.
Між тими горами, стовпами мироздання,
Хадиза пишним займищем сиділа
І на всі чудеса господнього создання
Мов із висот підоблачних гледіла,
А мислями в сухі степи й поля летіла.

ІV
Там, на пісковому, безостровому морі
Плив корабель-верблюд, що всі її надії,
Всі радощі її, всі уповання в горі
І всі затаєні жіночі мрії
Містив, хранив і крив, невідомий нікому,
Аллаху одному, любові богу,
Його аллахові, єдиному святому,
Одкриті. На її тяжку тривогу
Верстав той корабель непевную дорогу.

V
Тут і хати, й лавки всі килимами криті;
Тут завісі густі од вітру захищають;
Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:
Громи з землею разом їх хитають.
А там, на морі тім пісковому, хибкому,
Верблюда гуррикан із ніг валяє
І хвилями піску, мов човнику легкому,
Затоплені боки б’є-заливає…
О господи! твоя рука його спасає.


Спасе твоя міцна десниця й Магомета,
Сей світ у темряві середець жорстоких,
І не радітиме запекла ворожнета
По капищах блискучих та високих,
Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах
Звивається, сичить, жалом колише,
Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,
На праведність важенним духом дише
І присуди страшні народолюбцям пише.

VІІ
Такі-то помисли, одрадні і сумнії,
Літали над самітньою душею,
Фарбовесільчаті, мов хмари дощовії,
Що й сяють і гримлять понад землею.
О вродо пишная, людських очей утіхо!
Про що тебе нам доля посилає?
Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,
Як нам воно на серце налягає
І наш Едем земний в геєнну обертає?

VІІІ
Хіба ж про те?.. Вона, краса людей, Хадиза,
Вродилась, мов та жемчужина в морі,
Без плями, осяйна, як в Азраїла риза,
Та й потонула у сирітства горі.
Тепер, немов піснопісенній Суламіті,
Аллах з небес їй “брата” посилає,
Усі веселощі, всі солодощі в світі
Очам її душі, мов сон, являє, –
І в неї з рук його, як вихрем, вириває.

ІХ
“Ні, не аллах, жерці, кощунники аллаха,
Нечиста сила розуму людського.
Спокійсь, душе моя, не замирай від страха:
Жив бог на небесах! Вповай на нього.
Нехай вони в мене однімуть сі палати,
Широкоплечі під кедрами гори,
Мої сади, луги, мої поля багаті,
Верблюди у степах і судна в морі, –
Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!

Х
Аби він тілько був на світі, сонце правди…
Краса людського розуму і серця,
Перенесу тогді я всі людські неправди…
Нехай із мене й ворог насміється;
Нехай мене із ним ледачі проклинають,
Безбожеством зовуть святе натхнення;
Нехай на посміх нас всесвітній виставляють
І обрікають на дурне гоненнє:
Для мене буде се – небес благословеннє!”

ХІ
Так у сумній душі Хадиза промовляла,
Зітхаючи від серця в самотині,
Немов з зефірами тридцятострунна грала,
Сумуючи по рідній Україні;
Немов по могилках вітри листочки рвали
Із повних роз, над прахом серцю любім,
І благовонієм одрадним ісповняли
Жилище споминок, котрі голубим,
Дарма що через те свою веселість губим.

ХІІ
Хадизо! подивись: чи то орел крилатий
За дрофою між нивами шугає,
Чи кінь під їздецем, дракон огнедихатий,
Летить і мов дорогу пожирає?
Жере дорогу кінь, жере не нажереться…
Палкий їздець, як ратище, схилився…
Чого ж так серденько замерло? Чом не б’ється?
Мов лютий звір зубами в нього впився.
І божий світ сукном похоронним окрився.

ХІІІ
“О сни мої страшні, моє пророкуваннє!” –
Рекла Хадиза і неж ива впала.
Над нею мамка в плач; між слугами риданнє…
Вона, мов білий віск, німа лежала.
Іде з листом їздець, у землю втупив очі…
Так! серце здалеку біду почуло…
Справдились віщі сни, ясн овидця пророчі!
Ви, радощі, до раю полинули
І землю травуром навіки обгорнули!

ХІV
Вона злила всіх слуг в одно духовне тіло,
Надихала їх вірою святою,
І, мов той херувим, на небо відлетіла,
Сіяючи, як сонце, красотою.
“О, положу ж на ній страшне рукописаннє! –
Рече їздець, облившися сльозами. –
Нехай їй Азраїл несе, на привітаннє,
Туди, де сльози не течуть річками,
А райськими цвітуть зцілющими квітками!”

ХV
Почула віддалік Хадиза віщим духом
Самун той, що на світі звуть бідою.
Його познаємо не оком і не вухом:
Він віє сном лихим, гнете журбою.
Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;
Очима повела і стиха встала.
Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась,
З такою болестю його читала
І як од холоду, читаючи, дрижала.

ХVІ
Старий ага писав: “Хадизо милостива!
Да буде тінь твоя широка й довга!
Да будеш тільки ти вовік весела і щаслива!
І щоб ліліями цвіла твоя дорога!
Не відпускали ми гонця твого бистрого,
Задержали, як вітра у печері:
Бо відповіднє в нас було б непевне слово,
Писали б до тебе одні химери.
Тепер же широко розчиним правді двері.

ХVІІ
Хадизо! спогадай, що все зникає з світа…
Земля стоїть, а люде переходять.
Сього небесного вселенського завіта
Ніякі мудрощі не перешкодять.
Усякий чоловік – трава на злачнім полі,
А дні його – квітки на стебелині…
Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…
Одцвітемо в одній малій часині,
Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині.

ХVІІ
Як лист прийшов до нас, якась чудовна сила
Вхопила з каравана Магомета
І понесла степ ом туди, де не посміла
Людська рука розоп’ясти намета.
В захмарну висоту, на гору кам’янисту
Бажав летіти, як орли літають,
Щоб там трапезувать трапезу божу чисту,
Де блискавиць зубчасті стріли сяють,
Громи про господа до смертних промовляють.

ХІХ
Я нагонцем побіг моїм конем крилатим
І верхи розіслав з хлоп’ят моторних,
Щоб на горі його з очей нам не втеряти,
Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.
І саме довелось тогді його здогнати,
Як лютий барс до нього із-за кручі,
Мов кіт страшний, рябий, мургурополосатий
Плигув і притаївсь, здобичі ждучи.
Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі.

ХХ
Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;
Хлоп’ята із луків його добили,
І кожен з нас умом і серцем веселився,
Що Магомета ми оборонили.
Аж дивимось кругом – нема його між нами,
Шукати, кликати – луна лунає,
І проміж скелями сумними голосами
Наш гук гучний зникає, замовкає…
Мовчить пустиня знов, як смерті сон, німая.

ХХІ
Коротке слово: вже сім день, як під горою
Ми стоїмо, кочуєм караваном.
Сім день шукаємо усякою порою, –
Обманює надія нас обманом…
А шкуру барсову, на доказ піклування
Про нашого отамана і пана,
Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.
Бувай по-старому до нас ласкава,
І да возвиситься твоя під небом слава!”

ХХІІ
Розпластаний лежить звірюка перед нею,
Мов спить, наївшись людського м’ясива,
І, так як на труну, з убитою душею,
Схилилася Хадиза, ледві ж ива:
“Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:
Умру на цім страшеннім кладовищі!
Прийми мене, руко всемилостива божа,
Жарину в попелі на пожарищі!
Покинь, душе моя, покинь своє жилище!”

ХХІІІ
І, як по матері малолітки сумують,
Так сум німий обняв усю господу.
Її великий жаль роздертим серцем чують,
І всіх немов опущено у воду.
Веселе займище зробилось могилками.
Оплакують Хадизу вірні слуги.
Свій плач із теплими мішають молитвами,
Всесвітнім врачевством тяжкої туги
І безконечної сердечної недуги.

ХХІV
Безуміє любви, безмуіє печалі!
Найлуччі ліки ви у бога жизні:
Ви, мов ті одводні спасительні канали,
Рятуєте наш дух в його отчизні:
Не даєте гіркій печалі ви залити
Отчизну духа, розум благородний.
І мріями, мов сном, одводите неситий
Отчаяннєм той бистрень переходний,
Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, бесплодний.

ХХV
Безуміє любви з безумієм печалі
Хадизу, мов джума, опанували,
І всі заповідні, святі її скрижалі
Мережками фантазії заткали.
Природа не змогла з недугою боротись,
Із безладом духовним і тілесним,
І здобула зі дна душі свою літопись
Тим помишленіям великочесним,
Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.

ХХVІ
Літопись писано ще в они літа юні,
Як Магомет із Сірії вернувся,
І в серці у його нові озвались струни,
І дух новий в його душі проснувся,
І проповідував він дівчині Хадизі
Слова любві пророка з Назарета,
І, мов в архангельській ясній небесній ризі,
Являлась їй природа Магомета,
Ще з отрочеських літ великого поета.

ХХVІІ
Чужий поезії, поганий і в святому,
Світ возмутив її істочник чистий,
І діду сивому, сатрапові скупому,
Законно сочетав сей дух огнистий.
Зробив з Хадизи він немов Магдалу другу…
Та смерть косою узи розв’язала
І волю їй дала; і тяжкую наругу
Вона умом просвітленим познала
І серцем над людьми, як божество, сіяла.

ХХVІІІ
Сі гори-велетні, окутані кедрами,
Дзвінкоголосі в скелях водопади.
Сади з едемськими живущими квітками,
З котрих плели вінки собі дріади, –
Усі вони про те Хадизі свідкували,
Як Магомет малий став перед нею
З словами істини, що душу підіймали
Над мертвою в олжі своїй землею
І до небесної, нової жизні звали.

ХХІХ
Тепер всі ті слова в душі в її озвались
І серце в полом’є і розум обернули;
Всі речі видимі з незримими змішались
І в безумі, як в морі, утонули.
Вона не на землі витає, а у небі
І в царство боже немощних скликає;
Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:
Смиренним світ в наслідство розділяє,
А правди жаждущих навіки вдовольняє.

ХХХ
То здасться їй, що ось вона якась блудниця,
Сосуд нечистопи да перелюбства,
На райськім дереві отруйлива гнилиця,
Знаряддє підступу і душогубства.
І, руки лам’ючи з душевної тривоги,
До ніг свойму пророкові впадає;
Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,
Розпущеним волоссєм обтирає,
Стогнаннєм жалібним серця всім роздирає.

ХХХІ
Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,
Приход Учителя благословляє,
І, мов у віщої посвященної жриці,
Із уст її пророцтво ізлітає:
“Ти жизні вічної водою нас напоїш,
Що жажди вже не знатимеш ніколи;
Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,
Созиждуть нам його твої глаголи,
Любові й істини незиблимі престоли”.

ХХХІІ
То ходить по садах, немов кого шукає.
“Де ти? де ти? куди від мене скрився?
О Магомете! де твій молодик сіяє?
В які блискучі води задивився?
Ти перейшов у рай по шаблі Азраїла;
Я гину тут серед людей мерзенних,
Що і твоя душа ясна не освітила
Розбійницьких вертепів, душ їх темних,
Жилищ духів лихих, ізгнанників підземних”.

ХХХІІІ
Аж поки вернеться знеможена додому,
Поки її під руки у світлицю
Зомлілу приведуть. В отчаянні німому
Вертається в будинок, як в темницю,
І мертва падає на барса, мов стрілою
Її страшенна думка пробиває.
Кругом прислужниці, отарою німою,
Стоять плачущі, і ніхто не знає,
Чи ще зісталась в ній хоть іскорка живая.

ХХХІV
І так минають дні, минають тижні цілі,
Її годують як малу дитину.
То гаснуть, як огонь, її духовні сили,
То запалають на якусь часину.
У дверці стукотять черниці з молитвами,
Жерці несуть кумири чудотворні…
З плачем од них вона, закривши вид руками,
Біжить у сад між кипариси чорні.
Ненавиден їм став жерецький торг тлетворний.

ХХХV
Хадизо, чистая любові жемчужино
На дні глибокого розлуки моря!
Природи-матері пещена ти дитино,
Розкішна квітко під морозом горя!
Ще сонечко твоє ясне не закотилось,
І смерть його проміння не згасила:
Від тебе хмарами лице його закрилось,
Та й знов себе на світі проявила
Його спасительна, животворяща сила.

ХХХVІ
По тій тобі страшній і пам’ятній дорозі,
Де кінь жер землю, мов дракон крилатий,
І де письмо, в твоїй прозирливі тривозі,
Зуміла ти віддалеки читати, –
Стовп куряви іде, мов облако в пустині,
Що н ужденний народ вело по спеці
До медових річок в блаженній Палестині
По дну морському, мов по певній стежці,
Пророче облако впокою й благостині.

ХХХVІІ
В тім облаці немов у морі потопають
Верблюди, байдаки пісків сипучих,
І ч алми над ним и, біліючи, сіяють,
Як вічний сніг на горах із-за тучі.
А перед облаком, немов на малюванні,
Рисується виразно кінь гривастий
І на коні їздець в кармазинім жупані,
Тонкий, легкий, плечистий і грудастий,
Мов царственний орел на скелі в океані.

ХХХVІІІ
О, не кажіть хто се! Сама Хадиза знає:
У неї в серденьку для нього очі.
Душа її немов із мертвих воскресає,
Їй світ засяв, як сонце серед ночі.
“Летіть, вітри, його на крила підхопіте,
Як Вічного небесні херувими,
І швидше блискавки до мене принесіте!
Умру, не доживу я до хвилини,
Що осяйне мене очима він своїми”.

ХХХІХ
Настала ж та хвилина неймовірна,
І перед нею він, мов рай, сіяє.
Кругом – як сад цвіте: зібралась челядь вірна,
Його слова ушима пожирає.
“Благословенна будь між женами, Хадизо!
Тебе вітаю з божого веління.
О світозарная святого духа ризо!
Сіяй на всі грядущі покоління
Як вічна праведність, що не дознає тління.

ХL
Водив мене аллах по кам’яній пустині.
Я звіра бив очима, мов стрілою,
І дивного дознав в заоблачній святині,
І дивне сталося там надо мною.
І де ставав ступнем, де з річчю обернувся –
Усюди до мене серця хилились.
З багатством до тебе, Хадизо, я вернувся:
Під здобиччю верблюди ввередились,
І люде, мов квітки, в саєти нарядились.

ХLІ
Та всі шовки, парчі, карм азини, блавати –
Се все, мов прах дорожній на жупані,
Против великого спасення благодаті,
Котру привіз я милостивій пані.
Що на Сінай-горі Мойсею возвістилось,
Те поновив безсмертний Син Марії:
Йому вся істина божественна відкрилась;
Розмаяв, мов туман, він дикі мрії,
Що змислено, ждучи жидівського месії.

ХLІІ
Сього великого пророка із пророків
Носив я змалку в серці чистім, тихім.
Він сохранив мене од всіх мирських пороків,
Зробив мене з мізерного великим.
Я крильми полетів туди з гори Сіная,
Де притаїлися несторіане,
Куди загнала їх попів рука лихая,
Що хиляться під нею християне,
Як від жерців у нас нагнулися погане.

ХLІІІ
І, мов той олень, пив живу у них я воду,
І потечуть річки животворящі
І черева мого. Від сходу до заходу
Засяє світ, і люде будуть зрящі.
Аллах мене послав. Я тінь його побачив
Очима смертними на тім Сінаю.
Аллах мені владіть народами призначив
І просвітив мене дивами свого раю…
Се вам, як посланець аллаха, возвіщаю”.

ХLІV
Схилились всі кругом, і в ноги впала
Пророкові Хадиза милостива;
Як ранішня роса блискуча, трепетала,
Священною покорою щаслива.
“Однині я твоя раба, і всі мої достатки,
І все, що маю, все тобі вручаю:
Срібло і золото, маєтки й статки.
Нічого для себе не зоставляю
І дяки від тебе, пророче, не бажаю”.

ХLV
“Ти не раба, о, ні! Владичиця ти пишна.
Сидітимеш у мене на престолі,
Як сонце осяйна, як божество велична,
Свободна, як той вітер в чистім полі,
Устань, внемли і знай: всевишнього устами
В моїм пості й молитві семидневній
Благословен вовік союз любві між нами,
Як дано зріть мені дива едемні
В аллаховій обителі надземній”.

ХLVI
Ревнули казани, і загули тимпани.
Мов Соломон во дні своєї слави,
Багатством, вродою, премудрістю вінчаний,
Оддав пророк день брачний для забави.
Зраділи всі ховми у займищі Хадизи,
І гори радістю препоясались;
Поля світилися, мов херувимські ризи;
Із сонцем любо води цілувались,
А небеса благі дивились, осміхались.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)


4. ПІСНЯ ДРУГА - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН