Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



1. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 1)

І
Налагодивсь отсе поему віршувать,
Кого ж би то мені та за героя взять?
У нас тепер, що рік – то все нові герої
Роздивимось, аж ні! Не Гектори се з Трої
Не хочу славити пройдисвітів таких
Старий друг Дон-Жуан далеко лучче їх –
Той, що на сцені в нас колись гуляв, крутився,
Аж покіль до чортяк у пекло провалився.

ІІ – ІV
………………………………………………………….

V
Як ще не проявивсь Агамемнон Атрід,
Багацько лицарів і мудрих бачив світ
Та й навпісля сього царя царів бувало
Хоч не зовсім таких, а все-таки чимало,
Та через те, що їх поет не виспівав,
Усіх їх до ‘дного народ позабував.
Нікому з них ганьби я не чиню й догану,
А пісню все-таки співаю Дон-Жуану.

VІ – VІІ
…………………………………………………………..

VІІІ
Родився Дон-Жуан в Севіллях осяйних,
Ніде нема жінок і апельсин таких,
Кому не довелось в Севіллях пробувати
Не довелось, мовляв, і дивам дивувати
У шпана города другого не знайти,
Пріч Кадікса хіба, такої красоти,
Ріка Гвадалквівір текла повіз палати,
Де жив Жуанів рід – отець його і мати.

ІХ
Отець його, дон Хоз, був бравий дворянин,
Дворянський рід його ні мур, ні жидовини
Не сплямував своїм покривенством поганим
Із готів-пращурів бував знай правоправним,
Ніколи на коня хто луччий не сідав,
Ніколи і з коня значніший не зсідав.
Отсей же то дон Хоз вродив мого Жуана,
А той вродив… та ще про се казати рано.

Х
Під пару ж Хозові і Хозиха була.
Письменства всякого і мудрощів дійшла:
Якою б мовою науку ні назвати,
Все знала. Із її умом хіба зрівняти
Єї ж і серце; бо й великого ума
Людина, чуючи, красніла з сорома,
А добродітельна на неї позирала
І мовчки з зависті до неї умирала.

ХІ
У пам’яті її ніхто не бачив дна,
Мов актор, знала всі комедії вона,
Коли б хто роль свою забув слебезувати,
Могла б вона йому напам’ять проказати.
І той, хто синії панчохи поучав,
Як бог сей світ создав, як чорт на бога встав,
І той – здалось би нам – не тямить ні белмеза,
Така промовиста була донна Інеза.

ХІІ
У математиці кохалася найбільш,
Великодушієм пишалася незгірш,
В розмовах сипала аттічеською сіллю,
В високих помислах зближалась к божевіллю,
Сказати коротко: проявою була.
Носила каніфас ізранку, а прийшла
Вечірняя пора – шовками шелестіла,
Та їх прописувать не поетичне діло.

ХІІІ
Латину знала, се єсть – тілько “Отче наш”,
І греччину також, не вельми то гаразд,
Романи деякі в францужині читала,
Хоч, розмовляючи, подекуди й кульгала,
Не вельми вбилася і в шпанчину свою.
Бо темна ніч її була, – на тім стою,
Проблемами її химерними сповняла,
Немов таємність їй поваги надавала.

ХІV
Єврейський і аглицький вподобала язик,
Ще й аналогію знаходила між них.
На Біблії вона сю думку обпирала,
Хоч Біблія мені того й не доказала.
Дарма, нехай і так: нема в тому гріха,
Як хто не вичитав священного стиха.
Дивуюсь одному: єврейське слово с у щ и й
У нашій мові б то виходить – п р о к л я т у щ и й.

ХV
Є дома в нас такі, що ріжуть язиком,
Вона здавалась нам друкованим письмом.
У неї проповідь блищала в кожнім оці,
Мов сонце із-за хмар на темрявім востоці,
А на самім чолі сіяв чудовий світ:
Там із Новим Старий зіходився завіт
Вона кругом себе всі мряки розганяла.
Бо й казуїстику за пояс затикала.

ХVІ
Коротке слово: се була сама лічба.
Казав би, в ній сидить тих теорем гурба.
Що попроходила всі цензорські митарства,
Як понадхмарного, так і хмарного царства.
Була в них чистая-пречистая мораль,
Що й зависті самій здавалась мов кришталь,
Та що ні сич, мовляв, ані сова не знає, –
Найгірше з усіх зол, яке між нас буває.

ХVІІІ
Шукати рівні їй вважав би я за гріх:
Бо переважила і праведниць усіх,
І так зневажила чортячі трихи кляті,
Що й янгол перестав спасенну охраняти.
У всіх чинах своїх так праведна була,
Як в Гаррісиновім годиннику стріла.
На світі луччого нічого не видали,
Хіба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.

ХVІІІ
Була вона свята; пощо воно с в я т е
Про мир наш грішницький? Слівце чудне й пусте:
Бо й наші праотці не вміли цінувати,
Покіль їх з райської не витурено хати,
Де в тихості святій в невинності жили,
(Дивуюсь, як вони й добу пробули!)
Отим же то й дон Хоз, як рідне чадо Єви,
Знаходив ласощі на заказному древі.

ХІХ
Був чолов’яга він лагідного ума:
Чи вчений хто, чи ні, йому було дарма,
Вчащав сюди й туди по власній уподобі,
Про жінку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б і!
Злорікий світ всігди втішається тим злом,
Як царство падає або поважний дом.
Шептали інші: “дві”, а інші: “та аж троє!”
Про хатню ж моркву геть доволі і одної…

ХХ
Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,
Цінила високо достоїнства свої,
Зневагу стерпіти – се треба буть святою
В моральності своїй вона й була такою,
Та в неї у душі чортяче щось було:
Часом находило таке за неї зло,
Що правду й вигадку свою докупи бгала,
І моркву Хозові вже не шкребла – стругала

ХХІ
Воно річ не трудна із олухом таким,
Що часто й провинить, а все не сторожкий;
Та й наймудріші з нас, що всяке средство знають,
Години й цілі дні такі небачні мають,
Що й віялом своїм дамуня їх уб’є;
А між дамунями такі завзяті є,
Що віяло у них мечем січе-рубає…
Чого воно так єсть, ніхто сего не знає.

ХХІІ
Учену сватати навченому шкода;
Та і такому жить з ученою біда,
Що й добре народивсь і добре в школі вчився,
А потім на книжки й премудрощі ужився.
Чого буває так, про се ні, не скажу:
Не йде в ту річ воно, що вам перекажу.
Я козаком живу, та всіх остерігаю,
Що панночок собі учених вибирають.

ХХІІІ
Дон Хоз і донна Хоз знай гризлись, а за що?
Із множества людей не скаже вам ніхто;
Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,
Що не торкається ні їх сіней, ні хати.
Пронирство – се в мене найогидніший гріх,
Но коли я в чому сіяю над усіх,
Так се, щоб справами чужими кермувати,
Дарма про що свої не вмію добре дбати.

ХХІV
Отсе ж я умішавсь між них, як добрий друг,
Та на мене від них дихнув важенний дух.
Я думаю, чорти в обох тоді сиділи,
Що не зайду до них, усе замкнені двері,
Одвірник, правда, їх в тому мені признавсь;
Ну, та се ще річ мала, а ось що негаразд:
Що хлопчик Дон-Жуан зненацька чи з настрою
На ганку жовтою облив мене водою.

ХХV
Ледаче, в кучерях круг голови, хлоп’я
Шкодливе змалечку було собі маля.
Родителі його ні в чім ладу не знали,
Опріч у тім, що вдвох усяк його псували.
І виросло з його без упину чортя,
Замість, щоб гризтися між себе без пуття,
Послать було б його в яку хорошу школу,
Чи дома чустрити, як слід, про довшу пору.

ХХVІ
Дон Хозе і його поважная жона
Обоє мучились, як в пеклі сатана,
І хоч бажали вже одно одного смерті,
Однак ніхто не знав, що се нещасні черті.
“Благовоспитана”-бо парочка була:
Перед сторонніми не виявляла зла,
Аж покіль гашений огонь не загорівся
І на ввесь світ скандал, як єсть, не об’явився.

ХХVІІ
Бо пані Хозиха зізвала лікарів,
Щоб довести, що муж її о с а т а н і в
Ті бачать, що він геть розумно розмовляє,
Тоді вона: що муж аж надто злий буває.
Вони питають: чим виявлює він зло?
Сюди-туди – між них нічого не було,
А тілько що вона людей шанує й бога…
Химерною здалась тим лікарям небога.

ХХVІІІ
Вела дневник вона усім його гріхам,
І рилась по його паперам і книжкам,
Щоб ізнайти який докір у божевіллі,
А понуком її були усі в Севіллі.
Розносили кругом балаки по світах,
По адвокатах, по затурканих судах,
Хто ради забавки, від нічого робити,
А хто – щоб давню злість свою задовольнити.

ХХІХ
Тоді найлучча ся, найтихша з-міждо жен
З такою ясністю дивилась на терен,
Котрим коханого її кругом пронзала,
Як древні спартанки вікам переказали:
Що, як поляже муж, з повагою ронить,
Так слухала й вона всі брехні непорушно,
То й світ увесь гукав: “О! Як великодушна!”

ХХХ
Річ певна: як усе круг тебе загавчить,
Премудро приятель твій чинить, що мовчить,
Та любо ж і в людей великодушним бути,
А й надто як собі тим можна що здобути.
He malus animus – законницьке воно,
О ні! Ми сей поклін закинули давно,
Самому мститись – се було б не гарне діло,
А інші терзають, – бувай байдужим сміло.

ХХХІ
Коли вже в тих сварках згадалися старі,
А до старих брехень прибрехано нові, –
Ні я в тім провиню, се кожен добре знає,
Та й ніхто інший; бо усяк їх пам’ятає…
І воскресення їх на славу стане нам…
Печина сей контраст у зуби ворогам,
Та з воскресу того скористує й наука:
Попотрощить нутро – розумна душе штука.

ХХХІІ
Питались друзі їх як-небудь примирити,
А потім родичі, – щоб більше подрочити,
(Трудна річ раяти в танківскому случаю,
Не знаю сам – кого б я їм про се пораяв
І друзі й родичі непевний тут народ).
Судовики ж одно торочили: розвод!
Но перше ніж крючкам за працю заплатити,
Дон Хоз умер, звелів Інезі довго жити.

ХХХІІІ
І пренещасно вмер: бо, скілько я прочув
Од судових панів і сам догадлив був,
(Воно ж бо туманом всі речі крити звикли
І до обачності ще змалечку привикли)
Своєю смертю річ прегарну зопсував,
Та й тим ще нам жалю великого завдав,
Що всі, хто знав єго, сердечно жалкували,
А інші – ти б казав – і сльози утирали

ХХХІV
Та, леленько! Умер, і ми з ним погребли
І всіх сусід чувства й суддівські хабарі.
Його дім продано, розпущено всі слуги.
Одну з його дівок узяв жид до услуги,
А другу – ксьондз: так, бач, проміж людьми я чув
Питав у лікаря: чим він недужий був?
“З поганки, – каже, – вмер, а заразивсь від жінки,
Та й сам уївся їй і в серце, і в печінки”.

ХХХV
Отсе ж дон Хоз та був поважний чоловік.
Я мушу се сказать: бо знав його ввесь вік.
Тим годі хиби вже його слебезувати,
Та й нічого гаразд про його розказати,
Коли ж його страсті кипіли надто геть,
Не кумою ж бо й був, щоб з вінцями ущерть,
Та се того, що він палким на світ родився
І в книжці мудрощі не так-то вельми вбився.

ХХХVІ
Які б там не були поважності його
Чи хиби – натерпівсь бідаха усього,
Признаймо се: воно нікому не зашкодить,
Тяжку годиноньку – нехай до нас не ходить –
Переболів дон Хоз, як опинивсь один
На курені своїм серед німих руїн.
Боги доматорства його кругом лежали.
Чи жити ще? О ні! Умерти вже з печалі!

ХХХVІІ
Вмер інтестатом Хоз; по нім зоставсь один
Наслідником його de jure – спадковим
Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви
В загребистих руках бариш дали б здоровий,
Та краще одинець у матері росте,
Ніж інде між людьми, всі знаємо про те.
Опекуном йому була сама Інеза
Про догляд сторожкий природи й інтереса.

ХХХVІІІ
Найозумніша з жон і вдів, також вона
Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,
Достойний пращурів правих лицарства сонець,
(Кастилець по отцю, по неньці арагонець),
Щоб левом-рицарем він був із лицарів, –
Про той случай, як цар наш піде на царів, –
Умів конем гасать удень і серед ночі,
І замок взять взяттєм чи монастир дівочий.

ХХХІХ
Та те, чого вона жадала над усе,
Що бачила в самім собі, яко ж про се –
Токмачила, немов з письма святого брала,
Ученим, що синку про воспиток наймала, –
Було: щоб воспит був без потуру – мораль
Всі лекції його – пречисті, мов кришталь,
Перш слухала сама і воспит був моральний,
Все знав, опріч наук, що звуться: н а т у р а л ь н і.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

1. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 1) - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН