Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







5. ПІСНЯ ТРЕТЯ

І
Ой брязнули на дворі цимбали;
Озвалися у сінях бояри;
Заспівали дружки у світлиці;
Забилося серце у вдовиці.
Голубонька з голубничка лине:
Розлучають з матір’ю дитину, –
Розлучають, віночком вінчають,
Пишно, гучно поїздом рушають,
Не морськая кучерява хвиля
Із світлиці Настусю вхопила, –
Ухопили весільнії гості…
Жалься, боже, її молодості!
Взяли, взяли, мов із саду квітку,
Завертіли у білу намітку.
Наміточко, серпанок тоненький!
Жалься, боже, старенької неньки,
Що з дочкою ще не нажилася, –
Слізоньками гірко облилася,
Що дочкою ще не навтішалась, –
Сиротою у хаті зосталась
Чує, чує материне серце,
Яка доля доні доведеться
На хвилину щастя, на хвилину, –
Сумування буде до загину,
На хвилину з милим обнімання, –
Довгі роки горя-горювання
Чує серце, чує – не вміє сказати
Веселися, мати, утішайся зятем!
Славний Морозенко на всю Україну
Ізнайшов у тебе у хаті дружину.
Бився Морозенко на народну волю, –
Дякуй, мати, богу за щасливу долю!
Бився Морозенко, козакам на диво, –
Дякуй, мати, богу, поки будеш жива.

ІІ
Простяглись, пішли далеко
Луги за лугами;
Красується зеленими
Річка берегами.
Що недавно по тій річці
Застави стояли,
По заставах орандарі
Мито з людей брали.
Ще недавно берегами
Стояли будинки;
В тих будинках погибали
Наші українки:
Од схід сонця до півночі
Тонку пряжу пряли,
Пряли, ткали та шляхетські
Скрині наповняли.
Ще недавно діди сиві
Млинів доглядали
Та з унуків розмір брали,
Панові зсипали.
Ще недавно по три корчми
Стояло на милі
І щоглами одзначались
Високі могили.
Взялись димом гостроверхі
Шляхетські будинки;
Виглядають із-за печищ
Білії хатинки.
По дворищах будинкових
Пасуться телята;
На рушники та на хустки
Білять біль дівчата;
“Беле наша тоненька!
Як ми тебе витчем,
Пов’яжемо білі руки
Своїм чорнобривцям.
Беле наша тоненька!
Люба наша праця!
Годі, годі клятій шляхті
Із дівчат знущаться!”
Нема застав, нема мита!
Везіть, люде, жито;
Сипте розмір не на шляхту –
На свою громаду.
Понастромлюйте на щогли
Голові рандатські,
Нехай з вітром розмовляють
Про порядки панські!
Повходила кров у землю, –
Земля пишним цвітом
Ізкрасила усі трави,
Де шляхту побито.
Закричали страшним криком
Всі луги й діброви
Та й замовкли, – ведуть люде
Тихії розмови,
Як по-божому, святому
Жити на Вкраїні,
Осягати під левади
Вольні займанщини.
Заняв Гуня займанщину,
Заняв Мороз другу,
Та й осіли пасіками
Край темного лугу.
А святую б атьківщину
Оддав Мороз сину,
Нехай веде в стару хату
Любую дружину.
Ой дознала стара хата
Од рандарства лиха,
Та не кинула оселі
Мати Морозиха
Любо вітами старими
Груші хату вкрили,
Що діди й баби на спомин
Унукам садили
“Утішайся ж молодими,
Мати Морозихо!
А ми будем дідувати
По пасіках тихо,
Будем собі дідувати,
Господа благати,
Щоб одвів усяке горе
Од твоєї хати.
Поки в церкву переробим
Костьольні руїни,
Нехай богу будуть храмом
Пасіки-пустині.
А про свято ми до тебе
У хату заглянем;
Як жили ми, горювали –
За кухлем спом’янем”.

ІІІ
Що ж було з добре, що ж було за любо
У старій, дідизній Морозовій хаті,
Як серцем-душею раділа-дивилась
На молоду пару Морозиха-мати!

Що ж було за щастя, що ж була за втіха
Обушисі-тещі, вдові одинокій,
Як зрана в неділю приїде одвідать
Родину єдину, доню яснооку!

Посідають любо за столом дубовим.
Стара господиня ставить кінву меду.
Широку, квітчасту козацьку-лицарську
Зачиняє Гуня з Морозом беседу.

Гарні-ненаглядні діди сивоусі,
Мов голубів пара, сивих-волохатих,
Буркочуть-говорять, мов у дзвони дзвонять.
Ззирається мовчки із матір’ю мати.

Гарні, наче в срібних образи віночках,
Батьки військовії на покуті сяють.
Поважне обличчя, святії розмови,
І очі, мов зорі, тихо, любо грають.

ІV
Голубко Настусю,
Не кажи матусі,
Яке горе твоє серце чує…
Чує воно, ниє,
Та сказать не вміє,
Що йому недоленька готує.
Хай мати не знає,
Що вже в тихім раю
Під квітками шелестить гадюка;
Хай вона забуде,
Яка тобі буде
Неминуча, невимовна мука, –
Невимовна мука –
Із милим розлука;
Розставання – серця розивання;
Розмова ночами
З німими стінами;
На постелі – в домовині спання.

V
Діди сиві, говірливі,
Голубоньки буркотливі!
Буркоче, говорите, –
Яке ж лихо ви творите!
Живе слово ви сієте, –
Яке ж лихо тим дієте!
Коло жінки Морозенко
Не сідає вже близенько;
Не дивиться Морозенко
В очі карії пильненько;
Із ослона зривається,
За рушницю хапається;
Обтирає він рушницю,
Заглядає в ладівницю,
Чи всі кулі, всі набої…
Озирне ясную зброю,
Сяде мовчки, крутить уса,
Не спогляне на Настусю,
Понуриться, вийде з хати,
Стане свистом коня звати:
“Ой коню мій Бусурмане!
Нудьга тобі жити в мене,
По леваді походжати,
З річки воду попивати.
Годі, коню, смутно ржати,
Підковами землю рвати!
Тобі нудно на отаві, –
Мені нудно жить без слави,
Ой без краси козацької,
Без заслуги лицарської;
Що без слави серцю туга.
Тобі тісно у леваді, –
Мені душно жити в хаті,
Ой пора нам погуляти,
До козацтва завітати.
Розплету я тобі гриву –
Всім козаченькам на диво;
Уберу я тебе, коню,
В щирозлоту, ясну зброю.
На степах ми виростали,
Понад морем грасували,
В орла крил ми позичали,
В моря сили здобували,
Прилинули на Вкраїну,
Будем битись до загину!
Не загине наша слава:
Доб’ємося до Варшави,
А в Варшаві нашу славу
Ми посадимо на лаві,
Нехай шляхту вона судить,
Наших предків з гробу будить
І, призвавши перед пани,
Поскидає з них кайдани, –
Поскидає з них кайдани
І залічить в душах рани.
Люба жінко! Рідна мати!
Годі жити з вами в хаті!
Треба шляхту добивати,
Предкам рани заживляти.
Нехай предки сплять без болю
На кривавім ріднім полю,
Нехай слава проводжає
Чисті душі їх до раю.
Наша слава, наша правда
Нехай буде їм награда
За ті муки, що терпіли
Од колиски до могили!”


“Ой що ж се ти, милий,
Думаєш-гадаєш?
Мабуть, мене, молоденьку,
Покинути маєш?

Коня обнімаєш,
За гриву хапаєш;
Кличу тебе серденятком –
Ти недочуваєш.

Моє серденятко,
Кохання єдине!
На край світа за тобою
Пташкою полину.

Ой рубайся-бийся,
Боєм веселися,
А на мене молоденьку,
Хоч раз озирнися.

Будеш кров ворожу
Із піском мішати, –
А я буду хустиною
Тобі піт втирати.

Будеш серед бою
Згагою томитись, –
Я подам тобі з криниці
Водиці напитись”.

VІІ
Навернулась в Морозенка
Теплая сльозина, –
Пригорнулася до його
Вірная дружина.

Пригорнулась… “Розступися.
Наша мати-земле!
Я дознала в світі щастя, –
Буде, буде з мене!

Лучче мені заміміти,
В домовині тліти,
Ніж кохання, мою душу,
Із рук упустити!”

VІІІ
Ой не сокіл з високости
Низенько спустився, –
Морозенко в карі очі
Любо задивився:

“Ой чи вам же, оченята,
Слізьми заливатись?
Лучче ж маю грекосієм
На ввесь вік остатись!

Занедбаю для вас славу,
Завзяття лицарське,
Величайся, кому любо,
У піснях кобзарських;

А я з милою зостанусь,
Мов у тихім раю,
І коня на круторогі
Воли проміняю!”

ІХ
Молодосте-чарівнице!
Хто тебе не знає?
Чого ж серце замирає,
Як тебе згадає?

Тепле, тепле кубелечко
Ти йому звивала,
В божім раї квітки рвала,
Його чарувала.

Зачароване, заснуло, –
Сни чудові снились…
Чом же вони не справдились,
Як очі одкрились?

Не для тебе, Морозенку,
Воли круторогі!
Нехай орють, гречку сіють
Брати твої вбогі.

А ти будеш Україну
Орати списами
І по полю сіять волю
Вражими тілами.

Будеш сіять, поки ляжеш
В полі спочивати.
Буде битись в сиру землю
Старенькая мати.

Розірветься з болю-жалю
Серце голубине;
Заспіває-заридає
Уся Україна.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)


5. ПІСНЯ ТРЕТЯ - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН