Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові


Дума третя

Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі…
Співають щось дивне в садах солов’ї,
Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі
І сльози сирітські, Марусю, твої.
Говорять сирітські про жизнь безконечну:
Не вбити живущу ані задушить
Вселенського твору частину предвічну,
Що сяє й палає, горить і кипить.
Говорять про образ царя і пророка,
Такого, як славні Давид 112, Соломон,
Що в темнім лукавстві сліпого Востока
Зробили світилом сердечним Сіон.
“Гирлигою пас ти з нагаями вівці,
Пасеш нині берлом народи й царі:
Татаре, й слав’яне, і кельти, і німці,
Се все в тебе слуги, піддані твої.
В темноті лукаві, в сліпоті криваві,
Гризуться завзято, мов пси за маслак
Од них народився, в їх віру хрестився
Народів бич лютий, сіпака козак”…

І порвались думи-суми
Про свій край коханий,
Де козак людей юртує,
Темний, хижий, п’яний.
Інші думи, інші співи
В серці заспівали, –
Ті, що серце їй щасливе
Потай чарували.
Як вона в царській світлиці,
Названій всесвітній,
Слухала, як слід цариці,
Гімни ті завітні, –
Що з Давида славних часів,
З часів Соломона
Пронеслись по всій вселенній
З віщого Сіона…
І се в середеньку озвалось,
Мов струна тихенька,
Що гарніш усіх співала
Бранка молоденька:

“Чую-чую любий голос:
Ой се ж в і н біжить по горах,
В і н се скаче по узгір’ях!
Милий мій – мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі 113…”
Справді ж бо хтось під балконом,
Під величним тим амбоном,
Тупотів, мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі.
Се був в і н, що в серці в нього
Те ж саме тогді співалось,
І подав їй голос словом,
Що колись їй сподобалось,
І в тім слові, в любій мові
Невимовне виявлялось:
“Що се, що серед пустині
Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вінуло,
Пахощами розлилося?”

Пісень до неї пісня обізвалась 114
З холодного каміння, де б валялась
Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,
Коли б своїм царським чолом, вінчанням
Наукою, не дбав він повсякденно
Про неї… Знав-бо добре, як злиденно
В землі кривавій Бога розуміють,
Як люде там косніють, туманіють…

І

І носив у серці мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвіщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на підмогу.

II

Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливість трьохбунчужним,
Високо підбився
Вгору місяцем, мов сонце
Золотом облився.

III

Як почув від нього в тайні
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданнєм
У сералі дива,
І була тогді година
Про всіх слуг щаслива.

IV

Як летить до струм’я олень,
Як сугак на волю,
Полетів Осман, мов крильми,
Із своїх покоїв
І припав аж до каміння
Білою чалмою.

Ніколи ще чалма каліфа не схилялась *
У ноги женщині, ніколи голова
Царя, що всій землі закон його слова,
І перед звіздами небес не принижалась.
Так, він тебе в свідителі зове,
О світе любої звізди Альдебарана 115 !
Що тільки милою і дише, і живе
Після святих словес небесного Корана.
І радощі, й печаль з одної чаші п’є:
Сміється серцем він, очима сльози ллє.

І мов ангельськая сила
Понад ним сяйнула,
І чутку природу дивно,
Як струну здвигнула.
Гляне – чиста райська пери
Перед ним сіяє,
Мов од лютої химери
З неба охраняє.
Простягла з небес на землю
Чисті руки-крила
І мовчала: бо за неї
Постать говорила.
Німували. Око в око
Зорями дивилось;
Тихо, тихо і високо
В грудях серце билось.
І рече Маруся: “Царю!
Я одна під небом
Між двома противностями –
Раєм і еребом.
Ти мій рай, едем пресвітлий,
Праведная сило!
Сяєво твоє спасенне
Інший світ затмило.
Царю! Я твоя навіки,
Нехай знають люде,
І твій Бог, творець великий,
Моїм Богом буде.
І коли б уся вселенна
З зорями-світами
Опинилась, як підніжок,
В мене під ногами, –
За твоє одно диханнє
Я віддам вселенну,
І на вічне бідуваннє
Нізийду в геєну.
Нарізно не знаю раю,
Господа не маю,
До колін твоїх рабою
Низько припадаю”.

Не схиливсь Осман до неї;
Тихою рукою
Дав їй знак, як цар всесвітній
З висоти престолу:
“Ти, раба, – рече, – й Османа
Вище всіх возносиш
Земнородних: бо не рабство,
Рай йому приносиш.
Я вступлю в моє владицтво
Мудрим Соломоном:
Не дозволю пері жити
З матір’ю-драконом.
Вже її несуть носилки
До попа в гостину:
Нехай молитвами лічить
Біса, не людину.
Охраняти світло жизні
Більше ока мушу:
Бо ножака погубив би
Твою й мою душу”.
І схилився по сім слові,
Мов дуб до берези,
І в розмові, і в любові
Пламенно тверезий.

Не світіте, ясні зорі!
Солов’ї, німуйте!
Душ блаженно-чисті хори,
В небесах ликуйте!

Дума третя - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН