Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові


Дума третя

І

Коло своєї на колесах хати
Кривавий їхав Міч з людьми близькими,
І поруч нього жінка. Два бахмати,
Гривасті ступаки, ішли під ними.
Бунчук червоний віяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
І голосом потужним заливався
Кобзар іззаду, рокотав і в струни,
Та до пісень його гетьман не дослухався.

ІІ

“Моя Заїро! Ти моя єдина,
Так як душа у тілі, серце в грудях…
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жінок між нас поганський вік намножив).
Ніколи він із рук не переходив
У другі руки на святому ложі:
Бо проповідував закони чисті Божі”.

ІІІ

Так Міч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волоссєм і очима
Являла тип найкращий України.
Той кроткий тип, що серце херувима
Заніс до нас із Тігра до Євфрата 41, –
Не той, що у жалю ваги не знає,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любові вре, в ненависті палає
І цілий Божий світ ні за що не вважає.

ІV

“Ти божество моїм очам являєш, –
Рече Заїра, між людьми людина, –
Бо блискавками на войні метаєш,
А. дома, мов до матері дитина,
До мене голову на лоно хилиш,
Палкому серцю жаждеш прохолоди,
Всім таборянам добродійства чиниш
І нагороджуєш походні шкоди
І всі кривавої войни труда й пригоди”. –

V

“О, де ж би я знайшов спочивок любий
Після літання дикими полями,
Приятелів і слуг безцінних згуби
Та боротьби за жизнь із ворогами?
В саду в “сестри”, що, мов стебло, кадила,
Що, мов лелія, вознеслась із праха,
[І раєм нам земну юдоль зробила,]
По благості до нас, людців. Аллаха, –
В твоїм саду, моя любов і сестро мила!..

VI

Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим
Звелів твойму слузі іменуватись,
Щоб на землі твоєї правди й слави
Войною та ясиром допевнятись;
І, мов той гуррикан ширококрилий,
Я мчусь, куди мій дух повеліває…
Дає мені твоє натхненне сили
Губить лихе, що правду зневажає…
Не мій. Аллахів міч, невірних погубляє.”

VII

І чистий сніг-завивала схилився
Над чорною, як ворон, бородою;
І вид його ясний затуманився
Якоюсь погаданкою тяжкою.
“О нене! – стиха, мов мала дитина,
Промовив Кантемир. – Про що ти,
Свята, пречиста, ангельська людино.
Погибла від козацької голоти?
Невже ж се за гріхи твого палкого сина?

VIII

Ніхто не рятував тебе від смерти,
Як я з мечем кривавим на джавурів,
Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти
З лиця землі невірних гайдабурів…
Тепер знов образ твій мені з’явився
У тім обличчі, як печаль, гіркому…
Про що?.. Невже ж за тебе не помстився
Твій син плачущий на цім кодлі злому,
На ворозі сьому, в завзятості страшному?

ІХ

А ти, про що ж і ти з’явився, брате,
Мені вві сні вже воїном дорослим?..
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобі сосудом богоносним
Зробилась… Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, і Бога в серці
Я покажу тобі мого святого…
Ним я живу, ним серце в мене б’єтся…
О, сне! Ти показав мені мене самого…

Х

Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,
Що з матернього серця засвітилась,
І се було угодно Магомету,
Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,
Та тінь свята, що і в юдолі смерти
Свого синка, зітхаючи, шукає?
О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що знає,
Яких близьких людей там на Вкраїні має”. –

XI

“Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справді тінь живої ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бідолашної дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочиває.
У довгім сні воскресне жизні сила,
Прокинеться від сну аж над Дунаєм:
Тоді про все життє в гіркої розпитаєм”.-

XII

“Мій сон мені, сеструню, не доснився…
Я кинувсь братнє видмо обіймати,
Дивлюсь – чавуш до мене нахилився
Від беклербека посланець крилатий:
“Хвала Аллахові! На Чорнім морі,
Коло Кілії 42 славної, джавурів
Побито, і Редшид-баша в Босфорі
До падишахових блискучих мурів
Галерами пригнав з човнами гайдабурів”.

ХІІІ

Заїро, спогадай тепер про Бушу 43
Про договор святий і ляцьку зраду…
Я на Цоцорі голову Зулушу
Відтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.

XIV

Зовуть мене Османовим пророком…
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!

XV

Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали…
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!

XVI

Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання…
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом’я-палання!”
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, –
І блискавкам його в степу не перегнати.

XVII

Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.

Дума третя - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН