Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



Дума третя

І

Тим часом, як Заїра любовалась
Священної природи малюваннєм,
Душа, примучена недолею, озвалась
Новим страданием на чуже страданнє.
Не золотом галера величалась,
Не довгими хвалилась бунчуками:
Вона цвіла, пишалась і втішалась
До поясниці голими гребцями,

Здобутими в бою рабами, козаками.

ІІ

Кругом срібло і золото блищало,
І сонцем рай із неба осміхався,
А в хирнім тілі сонце замирало,
Що так язик із язика знущався.
Стара не знала й не хотіла знати,
Що козаки на морі виробляли
І чим би стались мечеті й палати,
Коли б вони Стамбул опанували

Та свій закон невірам показали.

III

В тій церковці, в тому бабинці-раю,
В куточку тім небесного жилища,
Де чоловік її, по давньому звичаю,
Благословляв різню та пожарища,
Аби чужа була, не наша віра,
Аби не наш язик звав Бога правди, –
В тій церковці запекла злість кипіла
В серцях завзятих темної громади,

Що адом дихала на пишні царегради.

IV

До пояса нагі, плечисті чуприндири,
Леви Порогів, лицарі Лиману,
Сиділи в ряд, без волі і без сили
Метнутись на грізного бусурмана.
Залізні кайдани їм повпивались,
Мов зуби Цербера 56, у голі ноги;
Гребли всі влад, аж потом обливались,
Бо потурнак ходив між ними строгий

І карбачем крутим їм додавав підмоги.

V

“О чоловіче, – прорекла старенька, –
Невже ти в серце Господа не чуєш?
В нас і на скот помахують злегенька,
А ти сих в’язників, мов кат, катуєш!
Дивись, які страшні, криваві смуги
На плечах, мов вужі, понабрякали!
Такої безсердечної наруги
Ще людські очі звіку не видали.

Вони ж на весла й так щосил понадягали”. –

VI

“Вельможна пані, – каже той по-лядськи. –
Шкода тобі над ними вболівати:
Бо падло се, сі трупи гайдамацькі
Однаково собаки будуть рвати.
Мені ще й ксьондз казав, щоб козакові
У присяганні віри не діймати,
А як сидітиме вже на прикові,
Дак жалощів до злющого не мати:

“Бо, – каже, – на розбій його рождає й мати”. –

VII

“Яка ж тогді се буде в тебе віра,
Щоб, як на падло, на людей дивитись
І, переваживши німого звіра,
Своїм запеклим варварством хвалитись?
Ні піп, ні ксьондз нас на таку науку,
На звірство нас таке не наставляє,
Щоб чоловіку завдавати муку,
Коли своє він діло виповняє.

За се ж тебе Господь судом своїм скарає”. –

VIII

“Аллах тепер суддя мій, мосціпані!
Покинув я ваш присуд християнський.
Тепер моя наука вже в Корані:
Я турчин і слуга райза султанський”.
І смуги знов по спинах простяглися,
Нові рубці криваві набрякали.
Котилися горохом і лилися
Гіркі по щоках, да не утирали, –

Робити веслами бідахи пильнували.

ІX

Поглянула з плачем на Кантемира
Старенька попадя і промовляє:
“А ти ж мені казав, що ваша віра
Вам милосердіє повеліває!” –
“Повеліває, нене, навіть і до злюки,
Та не до зрадника, котрий здіймає
На нас хижацькі, розбишацькі руки:
Таких наш суд без милості карає

І віддає новим потурнакам на муки.

Х

Сей з тих ляхів, що острах на Цоцорі
Віддав мені у руки, мов отару,
А козаки, з тих, що на Чорнім морі
Редшид загнав під шаблю яничару…
Немилостивий кат! Бо тяжко мститься,
Що козаки панів ляхів не люблять.
Нехай катує: дух наш веселиться,
Як вороги один одного гублять

І про свою вражду між мусульманством трублять.

XI

Попи й ксьондзи се дві нечисті сили,
Що піднялися душі всім спасати
І миром вашим так заколотили,
Що будете вовіки рабувати…
Ти кривишся, тобі се гірко чути:
Дак знай же, що й мені гірка ся чаша, –
Така гірка, мов випив я отрути.
Однакова з тобою доля наша.

Той Кочубей – мій брат єдиний. Ти вжахнулась?

XII

І є тобі чого жахатись, нене.
Я був у нього в тій страшній хурдизі,
І син моєї матері від мене
Так одвернувсь, мов був я син тигриці.
Аллах дав нам обом свій образ чистий,
Вложив обом у груди щире серце, –
І насміявсь із Бога дух нечистий,
Що духом тьми, отцем олжи зоветься:

Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.

XIII

Він хоче вмерти в тій поганій вірі,
Що ідольством назвав пророк великий,
Що нею дурнів дурять лицеміри,
Сповняючи їх кров’ю море й ріки.
Він хоче голодом себе убити,
Мов той орел, що крильми не владає:
Не хоче голови під нас хилити,
І смерті, як верблюд води, жадає, –

Готов хоч на гаках страшенних тих висіти.

XIV

Сьогодні вранці на Мосток Мертвецький
Козацького зіпхнули осавула,
І він повис, як Митрик Вишневенький,
І до чортяк душа його шугнула.
Левко ж на люту смерть байде дивився,
Мов на яку мальовану картину,
За душу праведну, мовляв, хрестився
І прославляв щасливу ту годину,

Що ляже й сам в таку ж криваву домоіину”. –

XV

“О душе бідної дочки моєї! –
Простерши руки, попадя сказала. –
Не знаючи ще доленьки своєї,
Достойне серце ти собі ізбрала…
О, не на те, Марусенько, уздріти
Тебе бажаю, щоб ті златоглави,
Одежу пишну на тобі хвалити,
Дівоцької огиду чести й слави,

І встряти у твої розкоші та забави!

XVI

Ні, серце рідне, духу мій небесний,
Моя молитво рання і вечірня!
Мій образе святий, мій віку чесний,
Моя надіє райськая надзірня!
Навчу тебе багатством гордувати,
Як прахом тим, що топчемо ногами,
В убожестві та в муках умирати,
Гнушаючись Господніми врагами,

Як непрощенними пекельними гріхами!”

XVII

Мов та струна тонка тремтить на лірі,
Від голосу сумного Азраїла,
Так затремтіло серце у Заїри,
Душа таємним горем заболіла…
“Попаде! – каже Кантемир. – Не знаю,
Чи злобою кипіть, чи плакать мушу,
Бо на Заїрі сльози помічаю…
Росою Божою кипучу душу

Сі сльози холодять, і я твій жаль прощаю”.

XVIII

Попи, се все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люде людям смерті в Бога молять
І дивляться на нього, як на ката”.
Оце блищать Царицині Палати,
Дивись, у воду мармуром ступають,
Мов дорогі пишнобарвисті шати
Від пороху земного обмивають.

І пахощі кругом, і щастє розливають.

XIX

А он твій брат назустріч нам виходить.
В великій ласці він тепер в султана.
Увесь у золоті, як бачиш, ходить:
Нема в нас більшого над нього пана.
Твоєї се дочки будинок власний,
І зветься він Царицині Палати…
Іди; а я – туди, де брат нещасний
На світ широкий дивиться крізь грати,

Мов пугач степовий, рарогів брат крилатий”.

XX

На мармур і порфир стара ступає
В передвірку царських палат Марусі
І до землі чалмою припадає
Той брат Івась, що з рук у паньматусі
Сестра маленького на ручки брала,
Саджала в купіль з маку й материнки,
Обмивши гарно, у кімнаті клала
На пухові білесенькі перинки

І пісеньок, покіль засне, йому співала.

XXI

“Геть, Каїне, антихристе від мене, –
Промовила, і очі одвернула. –
Амінь! Щезай, чудовище пекельне!”
І, мов голубка, мимо полинула.
Летить, а перед нею пишні двері
Немов рука незрима відчиняє…
її Маруся, мов едемська пері,
Летить назустріч, вся, мов рай, сіяє,

І до колін своїй матусі припадає.


Дума третя - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН