Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові


4. ПІСНЯ ТРЕТЯ

І
Вельможний рід Рарожинських
Початку не має:
Як розжився, збагатився –
Ніхто не зазнає.

Може, ще тоді, як Каїн
Завидував брату
Судила їм сліпа доля
Здобичу багату.

Може, предки умочали
В людській крові руки…
Забули те, занедбали
Вельможні унуки.

Паненятами рождались,
Панами вмирали;
З високої високості
На люд позирали.

І хилилась уся шляхта
Під панськую руку,
Оддавала дітей своїх
У двірську науку.

Тим дворянством пишаючись,
Училася шляхта,
Як достатком та гонором
Пережважить брата;

Як підданську нахиляти
Шию під кормигу;
Як саджати бунтовників
У темну хурдигу.

Царювали Рарожинські
В шляхетській громаді,
Старші в війську, самовладні
На сеймовій раді.

І із роду в рід привикли
Себе поважати:
“Кому робить, кому служить,
А нам – панувати.

Сам господь нам указує
Владичню роботу:
Хилить під нас братів-шляхту
І хамську темноту.

З ким зотнемся на границі –
Він нам помагає,
Із роду в рід Рарожинських
Добра розширяє.

Так судилося на небі,
Щоб роди старинні
Уставляли суд і правду
По всій Україні.

Ой як з давніх було часів,
Так повинно й бути:
Не здоліє того ладу
Ніхто повернути”.

ІІ
Ой правду мовляли
Вельможні панове,
Нехиблену правду,
Поки не гукнули
Луги і дуброви
Про козацьку зраду.

Закрутилась круто
Зелена хмелина,
Звившись на тичину;
Огласило хлопство
Шляхту брехунами
На всю Україну.

“Шкода казнодіям
З високих амбонів
Простолюддя дурити!
Ой годі вам, браття,
Шляхетському богу
Ладанами курити!

Ой зберімось, браття,
У чистому полі
На спасенну науку.
Станьмо одностайно,
Подаймо брат брату
У тяжкій пригоді руку”.

І вже ідуть різно,
І вже гудуть грізно
Чорні хмари з громами.
Насупилось небо,
Сяють лискавиці
Усіма сторонами.

І вже не одного
Розчахнуло громом
Кучерявого дуба…
Втікайте, панове,
В Польщу з України:
Буде вам велика згуба!

У Гадячі славнім
На Йвана Купала
Громова стріла впала:
У панський будинок
Людська поголоска
Новину страшну примчала.

У Гадячі славнім
Посеред базару
Красне полом’я палає:
Ой то козак Голка
Із панцерним полком
Навкруги людей збирає.

У Гадячі славнім,
На велике свято,
Костьоли мовчать-пустують:
Ой посеред ринку
Козаки охочі
На возі воза риштують.

Чого притаїлись
Попи із жидами
У склепах з мертвяками?
Ой високо має,
На сонечку сяє
Корогов між козаками.

“Ой ви, козаченьки,
Ви, хижацькі слуги,
І ви, вбогі гречкосії!
Ой годі вам, браття,
Неситому панству
Хилить під кормигу шиї.

Ой хапайте, браття,
Хто кий, хто дрючину
На вельможную спину,
Вирятуймо, браття,
З тяжкої неволі
Свою рідну Вкраїну.

Ой годі вам, браття,
Жито засівати
По шляхетському полю.
Гей, зорімо, браття,
Свою предківщину
Та засіймо святу волю”.

ІІІ
Оце Голка серед ринку
З возів покликає.
Любо корогов княжецька
Над козаком грає.

Червоною китайкою
Пишно вози вкриті.
Стоять мовчки гадячане,
Мов у землю вриті.

Давно, давно таких річей
Не чула Вкраїна:
До землі всіх прихилила
Лихая година.

Поглядає брат на брата,
А батько на сина:
Чи вже й справді підніметься
Уся Україна?

Чи вже справді розкуються
Невольникам руки
І визволять батьків сини
А дідів унуки?

“Розкуються, розкуються,
Тільки всі вставайте,
На шляхетські хитрі речі
Й грізьбу не вважайте.

Розкується, поскидає
Кайдани Вкраїна,
Аби у всіх була воля
І дума єдина.

Розкується, і довіку
Вже того не буде,
Щоб на пана працювали
Неволею люде.

Брати мої, зачинайте
Великеє діло:
Ставши в лави, підступайте
Під панський мур сміло.

Не вважайте, що глибоко
Він у землю врився:
Хто б устояв против миру,
Ще той не родився.

Предки ваші неволею
Той мур мурували, –
По цеглині розібрати
Вам завітували.

Не страшна смерть, хто надії
На долю не має,
Кого ворог, як той ворон,
Клює-заїдає.

Слава тому, хто поляже
За вбогого брата
І унукам перекаже
Вставати на ката.

А проте прошу вас, браття,
Ладу мого ждати
І порядком, по-лицарській
Під мур підсутпати.

Може, шляхта схаменеться,
І попросить згоди:
Не бороніть, – хай втікає
За дніпрові води.

Хай втікає та накаже
Вельможним панятам,
Щоб не важились буяти
По убогим хатам.

Низько стоять хати наші,
Вгору дух палає, –
Не минеться напаснику,
Хто нас насідає!”

ІV
В обідню годину
На Йвана Купала
Сумно, сумно в Рарожинських
У будинку стало.

Старий Рарожинський
На ліжку конає,
Його дочка-одиначка
З жалю омліває.

З великого роду
Одна зостаєтсья…
Зупинились в очах сльози,
Серденько не б’ється.

Чорна потороча
Молитви читає,
За дукати болящому
Гріхи відпускає.

Що пан ні накоїв
З молодого віку,
Довгополий відпускає
Однині й довіку.

Чи то, як козацтво
По тюрмах конало,
А козачки неволею
Постіль панам слали;

Чи то, як панове
Гамували бунти
І під шляхту позаймали
Козацькі грунти.

Чи то, як з Потоцьким
Сільський люд карали,
Від Ніженя до Києва
На палі саджали, –

За все довгополий
Панові прощає
І до раю панську душу
З миром одпускає.

V
В обідню годину
На Йвана Купала
Сумно, сумно в Раржинських
На подвір’ї стало.

Радить шляхта раду,
Ставши кругом ганку;
Викликає на пораду
Вельможну панянку:

“Ой що нам, вельможна
Панночко, чинити?
Не здолієм проти хлопства
Замку боронити.

Повтікали з замку
Козаки надвірні,
Малолюдком зосталися
Слуги наші вірні.

Хоч же нас і обмаль,
Та все ж чиста шляхта, –
Умирати ми готові
За пана і брата!

Чесне панібратство
Дорожче нам плати, –
За ваш гонор і здоро’я
Раді ми вмирати!

Шляхетською кров’ю
Вали позливаєм,
Благородним нашим трупом
Рови зарівняєм.

Нехай по всіх землях,
Де пани панують,
Про шляхетську нашу зацность
Вельможнії чують.

Батьки й діди наші
Рід ваш підпирали,
Вони з вами хліб-сіль їли
І меди пивали;

З вашого достатку
Брали щедрі дари:
Через вас вони від сейму
Крулевщизни мали.

Нехай же вбачає
Вся вельможна шляхта,
Як стоять дворяне вірні
За пана і брата!”


Ой крикнула лебедонька,
Крилом воду розбиваючи;
Озвалася ясна панна,
Згорда руку простягаючи:

“Ой славні браття шляхто,
Наші слуги незаплатнії!
Не вважайте на мій смуток,
На мої очі заплакані.

За хмарами дощовими
Горить-сяє ясне сонечко;
Ой від жалю великого
Розпалалось моє сердечко.

Одна, одна, як зернятко,
З мого роду я зосталася;
Найвищая, найкращая
Мені доленька досталася.

Сідлай мені, пан конюшний,
Коня мого довгогривого:
Поведу я вірну шляхту
На козака бунтовливого.

Удармо вступним боєм,
Усі купою поляжемо:
Як стояти за свій гонор –
Вікам дальшим покажемо!”

VІІ
Похилились в темнім лузі
Калинові віти:
Заплакала вірна шляхта,
Як малії діти.

“Панно наша, доле наша,
Красо всього краю!
Не на землі тобі б жити,
А в божому раю.

Ой веди ж нас, ясна зоре,
У чертог преславний,
Де сіяють перед богом
Твої предки славні.

А щоб ворог не втішався
По нашому згоні,
Справимо твойму панотцеві
Пишні похорони.

Як порине у твій замок
Каламутна річка, –
Горітиме в темнім склепі
Восковая свічка.

Як кинеться хиже хлопство
Пити панські вина, –
Злетить в гору увесь замок,
Як легка перина.

Із льохів, будинків, стаєнь,
Із хлопського трупа
На дворищі Рарожинських
Стане чорна купа.

Хай уп’ються гайдамаки
Винами-медами, –
Заростуть їх хижі кості
Терном-бур’янами.

Ой про нашу чесну славу
Буде мир гриміти,
А про зраду їх лукаву –
З гадом гад шипіти.

Ой про шляхту у світлицях
Проречуть гетьмани,
А про хлопство у темницях –
Ланцюги й кайдани”.

4. ПІСНЯ ТРЕТЯ - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН