Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







Дума друга

ПІСНЯ ДРУГА. Дума друга

І

О Дністре, знаний проміж лицарями,
Порогу руської землі кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами 21
Поза тобою здобували слави:
Волощину 22, мов щит, із рук турецьких
Ми довго рвали вкупі з поляками,
За приводом Серп’яг 23 та Вишневеньких 24
Блукали в полі вовчими слідами,

Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.

ІІ

Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком
Гидоти всякої, що назбиралась
У посварках Заходу із Востоком,
І лютостю обох їх провонялась.
О Музо! Одверни від неї очі:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втікай із їх кубла голодна й боса,
Як бігла бідна мати манівцями,

Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.

ІІІ

Обдерта по тернах… Зима упала
На голову злиденній за годину.
Тепер її й Маруся б не впізнала,
Коли б вернулась звідти на Вкраїну,
Де “чотирма концями світу” править
Той цар, що величають тінню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, і німця давить,
І Риму гордого втирає рога,

Дарма, що королі там товпляться в порога.

IV

О серце матірне! Ти б не злякалось
І Люцифера 25 у його потузі,
Бо в тебе вже нічого не зісталось,
Нічого у твоїй важенній тузі…
Дивується волошин, стрівши бабу,
Як се Дністро перебрела старенькаї
І, сміючись, говорить, буркулабу *:
“Води їй по коліно: бо п’яненька,

Дарма, що зморщилась і зсохлась, як опенька.” –

V

“Не смійся, – каже той, перехрестившись, –
Се відьма з Лисої гори 26 втікає.
Мов середа на п’ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втирає.
Не зупиняй, нехай її лукавий
Несе від нас на Буджаки татарські.
Там Кантемир, мовляли, Міч Кривавий 27
Прости нас, Господи, пророк султанський,

Сю відьму верне знов до чортової лави.”

VI

Глузує буркулаб. Вертавсь додому
Зі Львова саме, від попів побожних.
Подав на шату Юрові Святому 28
Срібла від земляків, бояр вельможних;
Так мислі вже благочестиві в нього
На язиці веселому вертілись
І гладив живота свого товстого,
Жартуючи з очей, що не дивились

На Божий світ од сліз і в чорну землю врились.

VII

Не дивляться на Божий світ, а знають,
Як манівцями втрапить до Царграда 29,
Звідкіль їм зорі-оченята сяють
Із обмурованого міцно саду.
Високий мур! Вона про нього чула…
Хто не чував про нього на Вкраїні?
Страшні будинки клятого Стамбула
Ввижались матері й малій дитині.

Кобзарська пам’ять їх і досі не забула.

VIII

Коли б добитись їй туди живою,
Вона б зуміла крізь той мур пробитись…
Вона б його розбила головою
Жовковського, – аби їй подивитись,
Аби заглянути в ті очі-зорі
І, не спитавши ні про що, втонути
У несказанному блаженстві-морі,
І до страшного суду 30 так заснути,

І про все горенько, про всю біду забути.

ІХ

“Ось-ось вона! Ось, котиться по полю
Розумна голова, що рятувала
Всю Польщу й Русь! Я під полою
Її сховаю, і, як розбивала
Вона страшного ката-супостата,
Так розіб’ю той мур страшенний нею”
О доню, утікай сюди від ката;
Сховайся під наміткою моєю, –

Я в Київ проведу тебе попід землею.,

X

Святі ченці там ходи покопали
Аж до самісінького Русалима 31,
Щоб люде від невір туди втікали,
Ховались із добутками своїми.
Там на Великдень 32 стиха дзвони дзвонять,
І люде гомонять, і щось співає.
Нема на світі людям оборони, –
Сира земля їх од біди ховає,

І суду Божого страшного дожидає.

XI

Як тато вернеться з Москви, ми будем
В московській займанщині тихо жити
І горюваннєчко своє забудем…
О, якби тільки до тебе добігти!…
Вже недалечке. Ось біліють мури,
По мурах кров гаряча червоніє…
Сади кругом у воду потонули…
О, визирни ж із них, моя надіє!

Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!..

ХІІ

Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорніло?..
Імла перед очима розіслалась,
І серце, мов той камінь, заніміло…
Хитається земля… Іде кругом… Не встою”.
Де ж мури під садами поховались?
Се я крізь землю йду… О доню, доню!”
І падає, і по землі послались

Ті патли сиві, що відьомськими здавались.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 1,67 out of 5)


Дума друга - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН