Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







Дума друга

І

Де труп зотлів про всіх людей розумних
І млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченців, о Господі безумних,
Вона небесним світом засвітилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомільстві сонна,
І в темряві бездонній утопилась,
Як думка князя тьми, в омані чорна,
У вірі безвірна, в законі беззаконна.

ІІ

Сю душу мертвенну гальванізує
Великий гук і стук в Святі ворота.
Про себе так завзято не ясує
Козацька чернь і цехова голота.
Се, мабуть, завітав сам воєвода
Або ж гетьман козацький Сагайдашний,
Котрого знає і сільська простота,
І міський мотлох дикий, необачний,
Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.

ІІІ

Він, він! Його за ворітьми се голос,
Гетьманське знане й інокам гуканнє…
Хоч побілів на козакові волос,
Та знявсь він високо над отаманнє.
Орлине чути здалеку клектаннє…
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полі пируваннє,
І кидається на долину з кручі,
Мов той Зевесів грім 95 із дощової тучі.

IV

Чернече серце затремтіло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полі:
Красна йому й біда, і смерть на людях,
Він рад пригоді так, як хлібу-солі…
Чи козаки опиняться в неволі,
Чи полягають під мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морі,
Чи повкриваються злиденним струпом, –
Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.

V

Святі Ворота відчиняють настіж”.
Готові ниць перед великим паном
І воїном каптуроносці впасти, –
Тих козаків-руїнників гетьманом,
Що, насміявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетіли гурриканом,
Прославили різнею панство польське
І шарпаниною – козацтво запорозьке.

VI

“Увесь у золоті повинен бути
І моря, і землі страх, Сагайдашний…
Не вгаймо, братіє, ніже минути!
Се час воістину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу накладає,
Чого у нього значний і не значний
На сутих бенкетах не потребляє…
Достатку він свого ніколи й сам не знав.

VII

Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
І зельно руйнували весі й гради,
І деже на вразі під ним ходили”, –
Так пузані між себе говорили,
Обтерши піну медову на вусах.
Держались на ногах з усеї сили
І веселились у чернечих душах,
Що Конашевича до себе залучили.

VIII

Врата отверзлись… О предивне диво!
Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над біловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою він не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
І кіньми гордими, й рондами величався.

Перед ними босий старець…
Костур сучковатий;
Ветхе різзє обтріпалось,
І на латках лати.
За плечима у прояви
Латана торбина;
Під торбиною дугою
Гнеться в діда спина.
Де гетьманська ділась постать,
Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви *
Зиркало широко,
В християн собі і в турків
Здобичі шукало,
Про козацький хліб насущний
Всюди пантрувало.
Тільки зик зіставсь потужний,
Що скликав дружини,
Мов дзвінкий щит харалужний,
До боїв-руїни.
Із-під рам’я зиком-криком
Босий дід гукає
І чернече мляве серце
Голосом лякає:
“Відчиняйте да впускайте
Грішника страшного,
Що до пекла вже негайно
Піде огняного!
Відчиняйте: бо ворота
Костуром підважу,
Потрощу затулу вашу,
Мов ту брону вражу!
Відчиніте-відомкніте
Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грішних,
Довіку і віку!
Відомкніте да впустіте,
Щоб я не набрався
Знов гріха, та ще у глибше
Пекло не попався.
Нехай грішник на чудовне
Позирне Успеннє,
На прибіжище гріховне,
Від чортяк спасенне.
Та й віддасть Успению клятий
Здобич тяжко-грішну:
З образів московських шати,
Срібну утвар пишну,
І червінці, що складали
Люде православні
По церквах, як набігали
Ми, криваво славні, –
Набігали та й не знали,
Що в гріхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
Москву в пень рубали!”
І до церкви санувитий
Дідуган простує,
І чернечий дух неситий
Здобич добру чує.
Брязкотять ключі церковні,
Дід у двері преться,
І чернече хиже серце
З радощів сміється.
“Чудотворне ти Успеннє! –
Промовляє сивий. –
Сотвори нам во спасеннє
Благодатне диво:
Щоб я вкупі не судився
З клятими ляхами,
Що в Московщині глумився
З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
Очі завидющі
І на луп у чужоземця
Руки загребущі
Не втопили у глибокім
Пеклі, як Іуду! 96
О! Рятуй! Тобі оброки
Вічно винен буду”. –
“Не сумнись!” – озветься голос
З-за іконостаса…
І в гетьмана в’яне волос,
Мов у свинопаса.
І лежить він, і Успеннє
Диво показало:
Під його тихе моленнє
Приносу не стало.
Так! Богининому дому
Був угоден принос,
І Успенію святому
Реве славу крилос.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


Дума друга - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН