Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові

Дума друга

Над Босфором ніч солодким
Ароматом дише;
По садах не віє вітром,
Листєм не колише.
І не дише, й не колише
Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
Співів соловейка.
Зазирає в тихі води
Божими очами
Небо, сповнене огнями,
Дивними дивами.
На небесні дивні твори
Очі задивились,
Думки в глибоченнім [морі]
Тихих зір втопились.
Пахощі солодкі й співи
Серце д’ серцю клонять, –
Не словами, цілуваннєм
Любощі говорять;
А дівочі чисті очі,
Тихі, одинокі,
Задивились серед ночі
На дива високі.
Обізветься з свого ложа
До дочки матуся:
“Що ти робиш, серце доню?” –
Богові молюся”. –
“Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?” –
“Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
І в храму моїм сердечнім
Перед ним хилюся
Безначальнім, безконечнім”, –
Прорекла Маруся.
“Доню, серце! Ти говориш
Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
Наче, – тьфу! – поганка”. –
“Не творю: передо мною
Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
Думкою сповняє.
Тільки берег океану
Зорявого бачу, –
І щаслива, і мов тану,
І в восторзі плачу.
І молилась би й не вмію…” –
“Чудотворний лику! і
Одверни від неї мрію
Бесурменську дику!” –
“О, не вмію!.. Коли б гуслі
З моря й гір зробити
І на них не струни, думи
Серця почепити,
І зефіровими 108 крильми
В них зарокотати, –
Може, й я б тогді зуміла
Глас до Бога зняти…
Молючись, тепер німую…” –
“З нами хресна сила!” –
“Тільки тихим серцем чую
Херувимські крила,
Що на мене ніби з раю
Пахощами віють…
Вгору руки простираю
А уста німіють”. –
“Бачу, доню! Це все роблять
Із царем розмови
На тій башті безголовій,
Що хіба орлові
Із-за хмар туди спускатись
Та сові з півночі
Звідти хижі витріщати
Невсипущі очі.
Я казала: “Не дивися,
Доню, в мідні труби;
Не дивися, доню, бійся
Розумові згуби”. –
“То не зорі, людські душі
Попід небом сяють,
І котру Господь потушить –
На землі згасають.
Зорі ті не нам лічити,
Як і засвітити,
То шкода того й вчитись
Господа гнівити.
Бо й за те (сама се знаєш)
Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на місяць
Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невіра робить,
Він тебе від Бога!
Одвертає, від закону
Нашого святого”. –
“Ні, матусю! Він до Бога
Душу привертає:
Просторою” його чертога
Розуму являє.
Я сліпа була, не знала,
Що за храм великий
Без конця і без начала
В міріяд владики.
І глуха: не чула хору
Сфер небесних вічних,
Горньої музики твору
Мислей передвічних.
Бог тепер мені відкрився,
Бо розпалась луда
На очах, і він явився
В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
Лютості не знає,
Що в нас азіятом зветься, –
Любить і прощає.
Розумію, мамо, й диво
Над дива чудовне,
Що в гніву мені явило
Всепрощеннє повне.
Що, кохаючи, коханнє
Давнє зрозуміло
І, ревнуючи, прощаннє
Козаку простило”. –
“Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи твої се речі?” –
“О, мої! Се вже не марні
Видумки чернечі.
Се той світ, що на Сінаї
Людям засвітився,
В галілейськім тихім краї
Рибалкам одкрився,
Від пророка до пророка
Вічно переходить:
Ним одна душа висока
Другу душу водить…
Ним і я воджуся, мамо, –
Духом жизні чистим;
Тихий світ од світу править
Серцем норовистим.
Я під ноги козакові
Деспота послала,
Ворогу його любові
Знак подарувала;
В деспоті тепер вбачаю
Знов звізду Востока
І душею в нім вітаю
Нового пророка.”
Устає з постелі мати,
Ніби з домовини,
І страшна, мов дух проклятий,
Суне до дитини.
“Дочко! Се ж мені не сниться,
Се я справді чую
Від тебе хулу на Бога!
О! В годину злую
Я гадюку породила,
І благословила,
І хрещеннєм первородний
Гріх із тебе змила!” –
“Мамо! Зоре ясна!..” –
“Ні, вже
Годі нам ясніти!
Погасаймо, дочко, гиньмо
В темряві кромішній!”
Проклинає тебе мати,
Лежа в домовині…
О, як гірко помирати
На чужій чужині!
Та не діждеш парубоцький
Чесний вік скаляти,
Рутвяний вінок дівоцький
Турчину віддати!
Ні, сього не буде, доню!
Непорочна згаснеш:
Об каміннє головою
Розіб’єшся й заснеш…
Падай!..” –
І ножака блиснув
Проти зір, і очі,
Від ножа лютіші, світять
В сутемряві ночі.
“Се я, доню, на безвір’ї
Про случай купила,
Коли б розум твій згубила
Демонова сила.
Чуло серце… Падай, доню!
Я тобі казала,
Щоб ти демонському кодлу
Віри не діймала;
Щоб ти злого католицтва,
Аріан проклятих,
Лютерського єретицтва 109
І кальвін завзятих 110
Не пускала в ті покої,
Де святії лики
Світом істини святої
Гонять морок дикий”.
І гадюками-очима
Доню скаменила:
Матерньої злоби сила –
Найлютіша сила.
Та не важиться рукою
Рідну кров пролити:
Об каміннє головою
Хоче доню вбити.
Та ножака, як зміюка,
Серця сам шукає
І концем холодним в груди
Мов жолом торкає.
“Падай! Не христись! Пречиста
Чула злющі речі:
Віра про ввесь світ єдина –
Видумки чернечі…”
Ще хвилинка, і страшенне б
Діло совершилось,
Та дівчат і баб на лемент
Із півсотні збіглось.
Ухопили, мов сковали
Костянії руки;
Тільки патли дибки стали,
Мов живі гадюки;
А Медузи 111 злющі очі
В підлоб’ї склепились,
В судоргах пекельних щоки
І вуста скривились.
Обомліла й заніміла,
Нерухома стала…
Як над мертвою, над нею
Сирота ридала.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,67 out of 5)

Дума друга - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН