Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові






Дума четверта

Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних
Аравійських давен 44
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.

З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.

І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.

І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:

“Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло…
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім’єю.

Надо мною склеп неначе…
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить…
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?

Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.

Ні печалі, ні зітхання…
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада”. –

“Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло”. –

Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос…
В бідолашної бабусі
Зів’яв білий волос.

“Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?” –

“Ні, паньматко, – відказав їй, –
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.

Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце”.

І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.

Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.

Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.

Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась 45.

І знялась на лікоть з ложа
На м’якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.

“Які Левко? – насилу шепче, –
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?” –

“Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили”. –

“Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся…
Може, знаєш, де шукати…
Де моя Маруся”.

І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.

“Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! –

До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. –

Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома – голуб тихий”. –

“Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? –

Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?” –

“Паньматусю!” –

“Ні, Заїро,

Сон мій був пророчий…
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі”. –

“Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?

Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?..” –

“Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос…

Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.

Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.

І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.

І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.

Налітає – турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає”.

Сумно Кантемир споглянув:
“Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро…

Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?..”
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.

“Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?” –

“Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам’ятають.

Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.

І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.

І з’охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.

А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,

Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати…” –

“Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа”.

І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.

“Нене! – каже. – Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.

А побачити побачиш:
Ось тобі порука –
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка”. –

“Справді я її побачу?” –
“Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі”.

Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:

“Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю…
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.

Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!” –

“Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому”. –

“Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?” –

“В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина 46, з Підгір’я,
Бранка-полонянка.

Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.

А пророк наш побратався
З розп’ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.

Він Маріїного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.

А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,

Передвічного сім’єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили…

І моя Заїра – бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.

І як Бог сестру Адаму 48
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.

Освітили її розум
Чистим словом правди –
У нещасті до відради,
В щасті до поради.

І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога”. –

“Вона Бога розуміє, –
Прорекла старенька, –
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.

Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати”. –

“Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами”. –

“Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру”. –

“Так! – понуро усміхнувся
Кантемир. – Сокира
Не страшна – хто не здобувся
Більш як на кумира.

Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років…
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.

І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати…
Милувати мушу.

Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.

Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.

У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.

Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.

Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?

О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та іскра потухає,
Що та кров холоне.

Іскра Божа, кров пречиста
З праведного серця…
І погасне, захолоне,
З Богом не зіллється.

Люба сестро і дружино!
Мусимо не кіньми
До Стамбула ми летіти,
А бистрими крильми”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)

Дума четверта - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН