Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







Дума сьома

І

І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
“Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, –
Промовив бородатий татарюга, –
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга 18,

Гаремне божество, відрада у турботі”.

II

Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.

І серце привело мене д’ оселі очей.

III

Попаде! З радощів тобі признаюсь”
Що я – твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,

І спатки на руках односила в кімнату”. –

IV

“Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…” –
“Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря

Набігла, а свої у башликах татарських”. –

V

“Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую”, –
“Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
“Гала! Гала!” – кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і “коськи”

Прошусь. Він і продав мене в ясир за море”. –

VI

“Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!” –

“Воно й не шкодить,

Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить”. –
“Так ти оце з неволі вже втікаєш”? –
“Ні, там-то й воля: там моя домівка.” –
“О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?

Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!” –

VII

“Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги

І вносить прах земний в небеснії чертоги”. –

VIII

“Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито”. –
“О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним

І правовірникам серця возвеселяє”! –

IX

“Мій братику!..” –

“Попаде! Нас навіки

Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина”. –
“Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобі журившись”! –
“Ні, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвітившись,

Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

Там сльози матері, як Божі зорі,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженстві, в морі
Серед утіх, достойних серафима.
А на землі – земне…

Моя царице!

Сідай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мізерна хата:

Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться”.

XI

У попаді в очу позеленіло…
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пішло кругом і зашуміло,
Мов гай густий під бурею-вітрами…
Кудись вона біжить чи завірюха
Її на дикі крила підхопила
І мчить крізь полом’є та дим, і духа
У грудях бідолашних захопило

І серце, й пам’ять, мов у морі, потопило.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)


Дума сьома - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН