Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ПОХОРОН ДРУГА

+

Вже сумно вечір колір свій міняв
З багряного на
сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
І зупинився… Синій,
оркестровий
Долинув плач до мене. Плакав він,
Аж захлинався на сухім
морозі:
То припадав зеленим до ялин,
Що зверху червоніли при дорозі,

То глухо десь одлунював в саду.
І від луни в повітрі оддавало,

Немов, на тон не строючись в ладу,
Там тисячі оркестрів разом грало,

Мішаючи мотиви…

Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з туги в
груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
Землі сирій всього себе
передає.

Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан
як в груди бив –
Хто вік свій одробив?

…Потухав багряний колір.
Водяно-зелена

Світилась хмара. Мутно світ стояв –
Немов він був просвічений з
рентгена…
І я зірвався і побіг! Такий,
Такий же вечір був тому й два
роки,
Як з другом я прощався. Кінь баский
Подаленів тоді і зник… І
строки
Минули – вдарила війна. І друг
Подав про себе вістку: вся ж
країна
Гордилась ним, який, немов той плуг,
В’оравсь у ворога! І кров
зміїна
Круг нього по коліна піднялась…

Та друг мій, Ярослав, ще й після того
Не раз був на устах усіх. Велась

Жорстока боротьба за Харків. Строго
Його оточували наші. Все ж

Нерівні були сили, й Ярославу
Прийшлося битись в загравах пожеж
Всю
ніч проти восьми. Ще більшу славу
Він заслужив собі, як врятував
Людей,
що їх збирались саме вішать
Фашисти. З військом він одвоював
Село, та й
сам погинув… Злішать, злішать
Мене ця смерть навчає! Вранці я
По радіо
про тебе, о мій друже,
Почув – і враз в очах моїх твоя
Труна
заколихалась… Дуже, дуже
Хотів би я тебе – хоча б в труні,
Хоч мертвого
побачить!

Усе міняється, оновлюється, рветься…

…І хитався
Передо мною катафалк, як в сні.

Процесію догнавши, я вглядався
У гроб закритий, хоч і добре знав,
Що
Ярослав не тут: його ховають
Без мене… там… на фронті! Й заридав
Оркестр
ізнов.

Усе міняється, оновлюється, рветься,
Усе в нові на світі форми
переходить.

І дивно! Сурми грають,
Військові йдуть в процесії,
а я
(ніяк подвоєності не позбавлюсь!)
Дивлюсь, як бурякова течія

Зника на заході… І не цікавлюсь –
Над ким ці сурми
плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан як в груди бив –
Хто вік
свій одробив?

Та хто ж – хіба потрібно тут питать?
В труні цій воїн – значить, той, хто
волю,
Країни волю боронив! Світать
Від нас же стало на весь світ. По
полю
Такого розцвіло було квіток –
Братерства й дружби… вже зоря
слов’янства
Й на Захід сяяла!.. І ось – не в строк
Знялось виття
фашистського поганства.
Шарпнуло кігтями – і без остач
Усіх нас
зачепило… Сумно грають
В оркестрі,- а мені здається: плач
Це з України…
Сурми хай ридають!
Хай розговорять горе удови
І матері, що йдуть за
гробом, тужать
І плачуть – руки простягають… Ви!
Трикляті гітлерівці! Не
подужать
Все ‘дно вам нас ніколи! Так за що ж
Ви мучите народ безвинний?
Може,
Од нас ви вищі? благородніш? Лож!
Собаці благородство не поможе,-

Тим більше вовку.
…Мов на лапах вовк –
На
заході ощирилася туча.
Упали сумерки. Оркестр замовк,
І стало тихо… Рота
Всевобуча
Назустріч нам пройшла. Повезли он
Білизну в госпіталь на
санях. Діти
З собакою пробігли. В хриплий тон
Завод загув і стих. Взяло
темніти.
І місто на очах мінилось. Сніг
На вулиці одсвічував фосфором.

Від ліхтаря процесії все біг
Вперед промінчик… Сум мене наліг –
І
реквієм душа співала хором.

Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з
туги в груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
Землі сирій
всього себе передає.

Усе в нові на світі форми переходить,
Перебуває в тьмі – й на
сонці, як в раю.
Із краю в край людина світ весь перебродить,
Щоб цілу
вічність знов одлежувать свою.

І кожен день, і кожную ясну годину
Розторгується й
закривається земля.
І перемелює вона в зубах людину,
Як випадковая із
хаосу змія.

Та ні, життя тримає строгу послідовність,
І що здається хаосом
– є тонкий лад.
В історію поглянь: до боротьби готовність
Одсвічує тобі
од всіх її свічад.

Готовність стать на битву за свою свободу
Народам гнобленим й
безправному рабу.
В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,
Щоб
перебрести через правди боротьбу.

Й сама земля – не є змія, а рідна мати,
Яка тебе всякчас і
носить, і глядить…
Законів боротьби нікому не зламати,
Закони
материнства не перемінить.

І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,
Говорить нам:
Іди! лиш наша вірна путь!
П’єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п’явко!

Ще буде – не турбуйсь! – води тобі не подадуть!

І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,
Який, як сам не
раб, прокинеться ж до боротьби.
Усе міняється, оновлюється, рветься,
До
світлої іде народолюбної доби.

Тобі в крадіжечках – як злодію ведеться.
Та попадешся ж ти,
обскубана, як птах.
Усе міняється, виліплюється, мнеться,
Мов глина
творчая у скульптора в руках.

А скульптор – сам народ, який стоїть, не гнеться,
Хоч ти його
й спішиш рабом своїм зробить.
Усе підводиться, встає, росте й сміється,

І мертвому тобі – живих нас не убить.

…Оркестр заграв. В заулочок якийсь
Процесія вся наша повернула –
І
блиснули огні заводу… Ввись
Зробилось якось вище: світлі дула

Прожекторів урізались аж ген
У вишину – й пересуватись стали…

Обапол, наче китиці знамен,
З засніжених ялин униз звисали
Обривки
глиці…

Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з
туги в груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
А потім знов
зеленим з-під землі встає.

А! Та ось уже
Й кладовище. Спинили коней. Ніжно

Взяли труну на руки. (Мов драже –
Посипалась крупа з дерев і сніжно

Скотилася із віка). Взяв і я
Труну піддержувать плечем. Несли ми,
А
нас все обганяли (бо ж життя
Спішило) – хто з вірьовками важкими,
Хто з
заступом. І кожен угрузав
В снігу,- як грузли й ми. Все ж темнотою

Дійшли ми якось між хрестами. Брав
Мороз на ніч. Ми з ношею святою

Добралися до ями й, знявши з плеч
Труну, поставили її на глину,
Що
од країв була.

– Червоний меч! –
Тут виступив промовець,- всю
країну
Боронить од фашиста! (Ближній гай
Враз зашумів. Упала з криком
жінка:

– Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!
О, що зробила вам моя
дитинка?
…І друга вслід зайшлась – та не плачем,
А реготом ридання: – Ой
проснися,
Степаночку, проснись!) – Оцим мечем! –
Промовець знов,-
повинна одсіктися
Тевтона голова! На бій стає
Вся наша техніка, живії
сили.
Нам партизан он руку подає
Із Югославії! Вже задзвонили

Повстанці на розбір свячених тих
Ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття

Кипить!.. Народу гнів ніяк не стих
І в Чехії! Там розлетівся в шмаття

Вже не один тиран… Братове! Жить
В віках той житиме, хто Батьківщину

Обороняв! –
Промовець стих на мить,
На гроб
вказав і мовив: – За Вкраїну
Замучено Степана… що й не взнать.
І от –
привезено його додому.
(При цих словах знов почали ридать
Дружина й
мати. В мороці нічному
Стояли ми як тіні. Мовчазний
Мороз нам душу
пропікав!) – Герої
Не знають страху! Подвиг їх ясний
Нас заклика: На
ворога! До зброї!

…Тут гримнув залп. Зчинилося таке,
Мов буря всіх крилом своїм торкнула.

І плач, і крик, і стогін!.. І важке
Щось попливло у землю… І ковтнула

Його могила. Й сипать почали
На нього груддя. Й глухо стугоніла

Труна. І крики змішані були
З риданнями оркестру. Лиш ясніла
У небі
зірка…

А сурми сумно плакали.
Тарілки дзвінко дзвякали.
І барабан
як в груди бив:
Ти славно вік свій одробив.

…Й виплакався ж я!
Не знаю: як і з ким я
повертався.
Фосфором блискотіла вся земля…
І реквієм в душі моїй
співався:

Усе міняється, оновлюється, рветься,
У ранах кров’ю сходить, з
туги в груди б’є,
Замулюється мулом, порохом береться,
А потім знов
зеленим з-під землі встає.

І як вернувсь додому я: в дворі
В снігу стирчала ще моя лопата.
class=sh10>І прегірка
Була темнотна тиша. Лиш вгорі
Зеленкувата

Блищала зірка…
Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,

Як заступом своїм в тісну могилу
Всіх звірів закопаємо! Ось-ось
Їх
перекинем силу…

Усе підводиться, встає, росте й сміється.

Ми битись будемо, бо ми живі!
І мститись ворогу не перестанем!
Аж
поки на фашистській голові
Ногою ми не станем.

Хоча і тяжко нам,
Хоча й болючі жертви –
Ми не дамо себе
врагам
Пожерти!

Я ні до кого в хаті не озвавсь:
На тверду постіль кинувсь, щоб заснути.

…І катафалк ув очах колихавсь,-
І було чути –

Усе підводиться, встає, росте й сміється.

І було чути –

Усе в нові на світі форми переходить.
І мертвому тобі – живих
нас не убить.

І наче вже Степан устав і ходить,
І Ярослав із ним. Весна! Блакить!
У
поле трактори ідуть. І в’ється
Співучий жайворон. І молоде
Із-за гори на
конях покоління
Летить сюди. І той, хто їх веде,
Говорить: – Вашого
уміння
Од вас ми позичаємо тепер –
Бороти ворога! Стражданням, горем

Болів народ. Але народ не вмер –
Фашистів ми поборемо, поборем!-
І
наче всі, напившися води,
Що винесла їм мати Ярослава
Й Степана мати,
знов свої ряди
Зімкнули й полетіли в бій. І слава
Їх супроводила –
вгорі, вгорі
Аеропланами…
Та тут зненацька

Збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,
В тонкії стіни стукала хижацька

Рука сухого сніговія. Сніг
По шибці шарудів… О що це? Де я?
І раптом
все згадав. І вже не міг
Склепити вій. Могутняя ідея
Свободи й
справедливості життя
Мене піднесла, як в руках дитя,-
І стало видно все,
мов на долоні.
Ще будем жити ми – і ти і я!
Ще пов’ємось як плющ по тій
колоні.
Міста ще відбудуєм, ще сади
Посадимо, піднімем особовість.

Так згинь же, дух фашистської орди!
Ізгинь і не плямуй людини совість!

Чого ти став, проклятий, на путі?
До чого сатанинськая арена
Знущань
твоїх? Ти ж мертвий у житті!
Ти ж мертвий!
І моторошно в
темноті,
Буран завив, як та сирена…
Послухавши хвилину, знов я
ліг.
І так схотілось до Дніпра-Славути!
Зашарудів по шибці сніг…
І
було чути –
Як сурми там десь плакали,
Тарілки тихо дзвякали,
І
барабан все глухо бив:
– Ти славно –
Вік –

Одробив…

1942

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ПОХОРОН ДРУГА - ТИЧИНА ПАВЛО