9. ГРИГОРІЙ В АРМІЇ

401
Достойна зброє, в захваті тобі
Хвалу поети всіх епох співали.
Ридали вдови в голубій журбі,
Коли в часи ворожої навали
Мужі в тяжкій, нерівній боротьбі
За рідну землю душі віддавали.
Відвіку так: у полі жнуть женці,
А мир вартують вершники-стрільці.

402
Стріла, і спис, і ратище, і праща,
І шабля, й меч, рушниця й самопал –
Віддавна ваша звага непропаща
Водила в битви, кидала у шал.
І Жовті Води, й Київ, і Тараща,
І Берестечко, й Контотіп – як шквал –
Звитяги дух на подвиг підіймали,
Нещадно краючи зівсюд навали.

403
Коли на морі Чорному чайки
Злітали гострими носами вгору,
На весла тиснули січовики,
Перетинаючи крутіж простору.
Стояв отаман рівний, негнучкий,
І поглядав у далечінь сувору,
А водяний непогамовний вир
Здіймавсь до неба й розпадався вшир.

404
“Піду до флоту! – вирішив Григорій. –
Херсон, Одеса, Таврія і Крим
Для мене завжди в далечі прозорій
Козацьким сонцем сяяли старим”.
Юнак радів, хоч, мов з відра, надворі
Періщив дощ. Як віту – пілігрим,
Потік раптовий вишньою водою
Сповняв Дніпро – наснагою крутою!

405
Та ось і він – понурий військкомат.
Обдерта цегла, поржавіла бляха,
А на сторожі, як жорстокий кат,
Стоїть боєць, наструнчений неряха.
Навпроти з парку – квітів аромат
І бюст хороброго, з лицем варяга…
Це старокняжне не пасує тло
Тому, що з джунглів Суздалі прийшло.

406
“Така противна, нечупара морда,
Похмуро-дикий і бандитський вид…
Якесь поріддя з кодла відьми й чорта, –
Григорій думав. – Отаких пронид
І на провінціях не мала й Порта!
І нащо Бог на світ пускає гнид?
А може, й справді породила відьма
Оту потвору, що стоїть, як пітьма”.

407
Повістку-виклик маючи в руці,
Юнак наблизився… “Пришел на призов? –
Ревнула варта. – Проходи!” В лиці,
Що згорда випнулось, як сома висовг,
Уздрів Григорій від ножів рубці:
Якийсь напасник на щоках розвісив
Йому довгасті близни і шрами,
А він ще й дметься, мов індик – грудьми!

408
Біля дверей суворого військкома
У чергу став, захвилювавшись, Гриць…
“Невже йому буваль моя відома?
Утеча з потягу, буття в’язниць…” –
Юнак бентеживсь, і шептала втома:
“По цих місцях немає таємниць,
Але не йди ніколи на відвертість –
Перемагають прагнення і впертість”.

409
Коли до столу підійшов юнак, –
Набравшись духу, випалив: “До флоту!
На Чорне море…” “Неплохой моряк.
Но только… Да… Зачем иметь заботы?
Пойдешь в Литву…” “Товаришу Третяк!
На Чорне мо…” О туго вайдельоти!
Похмурий погляд Гриця пригнітив –
І він замовкнув, не створивши див.

410
“Какой упрямый! Почему же к югу?
Ах, да? Неужто маменькин сынок?”
Хотів Григорій висловити тугу
За січовою славою чайок,
Але, почувши навісну наругу,
Що не вістила часу для казок,
Мовчав, бо хто встигає рот закрити,
Той в інший день зуміє трьох навчити.

411
“Пойдешь, по крайней мере, в Белорусь,
В саперный взвод… Нужны нам инженеры”.
“Та я до тих саперів не берусь.
Потрібні специ для нової ери,
А я… ну, вчитель, ну, поет…” “Не трусь!
И не болтай! Хохлацкие манеры…
Желаешь крыс ловить на шашлыки?
Тогда направлю прямо в Соловки”.

412
Отак і скінчено палку розмову.
Хай краще будуть кривичі, сябри,
Аніж у пору снігову, зимову
Важкі, полярні слухати вітри.
І за добу, не йнявши віри слову,
У Магілеу, що виріс на Дняпры,
Попав майбутній інженер Григорій,
Кому жадалось плавати на морі.

413
Що не кажи, а все ж біля Дніпра!
У Запоріжжі, в Києві, в Херсоні,
Коли надходила плавби пора,
Він воду пив за течії з долоні.
І в Могилеві, де ставна гора
Зорить, мов князь – на дальні оболоні,
Тече Дніпро, як золото живе:
Кинь вітку з дуба – в Київ допливе.

414
Гай-гай, листочку! Може, й Запоріжжя,
Весни вітаючи хмільний кураж,
Тебе повз греблі цементне покрижжя
Перепровадить на хортицький пляж;
А там Людмила, ставши в скель підніжжя,
Твій рух побачить, мов човна міраж.
Вона цурпалок любить наловити –
Про їхні мандри повісті творити.

415
Далекі мрії, марива знадні!
Це вас плекають юні новобранці,
Коли маршують у буденні дні,
Коли біжать на фіззарядку вранці,
А командири, владою бутні,
Кричать нахабно. Ті московські пранці
Молодикам даються узнаки.
Недарма й кличка їм – більшовики!

416
Григорій, ставши знехотя сапером,
Рисунки креслив, річкові мости
Старанно ставив. Бувши “інженером”,
Кілками змірював мілкі грунти
І пізнавав, надхненне еСеССеРом,
Мистецтво паль, призначених сягти
Твердого дна – і вже тоді стояти:
На інший берег полк перепускати.

417
Буває щастя навіть у біді…
Замість поезій – техніки науку
Вивчай, плануй – мов пальцем по воді!
Ачей, субстанцій певну запоруку
Собі в життя здобудеш, а тоді
Все те, що з серця йде, пускай до друку.
Коли подвійне випало життя
Наснажуй суть питомного буття!

418
Хіба не був Олесь ветеринаром?
І межи туш торкався струн сердець!
Руданський, лікар, ставши незабаром
Співцем кохання, не вглибляв різець
У людське тіло – лікувати даром?
Коли ще корчився на ложі мрець,
Він посилав вітри на Україну,
Щоб відшукати вірную дівчину.

419
Хіба в рясноті формул Маланюк
Не віднаходив потайного чару?
Лекало й циркуль беручи до рук,
Не марив словом бойового жару?
Лише для тих розлірених канюк
Не треба іншого в житті товару –
Вони радіють віршиком самим,
Немов чернецтвом – хирий пілігрим.

420
Будуй мости й твори карбівні вірші!
З очеретових вибравшись боліт,
Пізнаєш радощі, за п’янь не гірші,
Коли полинеш мірями у світ,
Який не відає земної біржі.
На зміну прийде пожаданий міт,
Якщо, надхненням розбуявши, впору
Віднайдеш Музу, ніжну чи сувору.

421
Минув не місяць – довжелезний рік
Відклекотав за партою і в марші.
Сокири лезом не один засік
Лишали в лісі комадири старші,
А вже молодші дерево на бік
Із вояками, що ганяли баржі,
Валили влучно – ставили мости:
Військам на інший берег перейти.

422
Стояв навколо червень золотавий,
Палкий, смарагдовий – по всіх полях.
У час такий мовчання п’ють отави
І тоне-тоне між ланами шлях.
Була неділя. Кинувши устави,
Сидів Григорій журно в лозниках,
Метав недбало вудку – краснопера
Йшла на гачок нового інженера.

423
А він ту рибку злегка відчіпав
І в воду кидав. А Березиною –
Понад ліси, понад купини трав –
Медовий спокій повіддю ясною
Сумирно плив і в далеч відпливав.
А міст на палях свіжою сосною
Так гостро пахнув, жовта каніфоль
Текла і гусла – бралась на бемоль!

424
“Мене далеко в чужину загнали,
А білорусів – до дінських широт.
Сюди нацменів – ордами назвали,
А росіян – у Черноморский флот.
Усе до дна, до дна перемішали –
Створити єдности міцний оплот.
Служи і штокай! Материнську ж мову
Забудь, прийнявши русский за основу.

425
Щорстку догану, карцерів закон,
Таки вписали, бо в строю сьогодні
Я не “Вставай, проклятьем заклеймен”,
А вів “Повстаньте, гнані і голодні”.
Котився пострах по рядах колон.
Пізніше в штабі, наче в преісподні,
Ревів рудий, сердитий комісар:
“Здесь разниц нет! Один для всех базар!”

426
Знаменна рівність у держав Союзі!
Нема своєї армії… Нема
Свобода слова. І диктують Музі…
Перед веде зрівнялівка сама! –
Бурхав Григорій на зеленім прузі
Крутого берега. Грудьми всіма
Вдихнувши глибоко сосновий подих,
Дививсь, як риба знов клювала в водах.

427
З кишені витяг довгого листа –
Десь там турбується ласкава мати:
“Чи все гаразд? Писати рідше став…
Собі книжок не просиш присилати…
Людмила каже, досягає ста
Оцінка в неї… Історичні дати
Нешвидко в пам’ять залягають їй.
Лиш день народин пам’ятає твій”.

428
Всміхнувсь юнак… Як грім, тривога нагла
Сирен виттям на ноги підняла.
І там, де квітами левада пахла,
Де в сонці грала золотава мла,
Лука, покосу молодого спрагла,
Задвиготіла й поли потрясла:
До штабу мчали з берегів курсанти,
Де вже метались лячно лейтенанти.

429
“Ставай! Шикуйся!” – крикнув командир,
Поглянув пильно, чи в ряди сапери
Належно стали, чи втихає вир
Десь у хвості колонної химери.
“Курсанти, струнко!” – залунало вшир,
А потім знову: “Вільно!” Інженери
Ступили вмить “на ширину плечей” –
І важко віддих вийшов із грудей.

430
Промову вів комбат, увесь червоний:
“Сьогодні вранці віроломний Фріц
Напав на наші – на замку – кордони…
Уже посунувся війною бліц…”
Перед колоною, суворотонний,
Горлав комбат, хвалив рядянську міць,
А навкруги ясною далиною –
Усі вчували – дихало війною.

431
Війна! Війна! Ревуть бомбовики –
Лунає даль, горять снопи і стерні,
Димлять міста, і села, і садки;
Немов смерчі, спалахують цистерни;
Тікають армій вибрані полки –
І за наказом батальйон саперний
Моста, якого вчора спорудив,
Сьогодні в небо з полум’ям пустив.

432
Ніхто не прагне ревно воювати!
За що? За смерть від голоду батьків?
За мовне вбивство? За в’язничні грати?
За Соловки? Отари вояків
Бредуть додому… Німець бравуватий
На мотоциклі дзенькотить – як шків…
І Сталін кличе з Кремлю: “Сестри й браття,
Спиняйте злого ворога завзяття!”

433
Дрижать дороги… Німаки з Дніпра
Черпають чисту українську воду;
І квилить мати, вбога і стара,
Бо юнаків, рожевий цвіт народу,
Женуть у Райх, де батько, брат, сестра
В неволі плачуть… Рине з небозводу
Смертельний рій американських бомб
На плетива берлінських катакомб.

434
Два хижаки зчепились, повні злости;
Хитрюга Сталін – Гітлер-маніяк.
Московський сброд, німецький Drang nach Osten
Вп’ялися в тіло України. Як
Розняти їх? Конаючи від млости,
Один із одним у бою закляк.
Але найбільше чорної руїни
Несе страшна війна для України.

435
“Творім Чернігівську, новітню Січ! –
Твердить Григорій, у лісу, на раді. –
Доволі зброї по шляхах, узбіч,
А скільки бродників тепер, що раді
На битву йти, на православний клич –
Підмогу дати українській владі!
Доходять вісті, Бульба-Боровець
Уже кладе хаосові кінець”.

436
О вікодавня, Запорозька Січе!
Магічне слово, посестро боїв,
Твоє снажне витання войовниче
Дзвенить шаблями радісно, як спів,
Гармат вогнем гойдає, нидить, кличе
Того, хто, бродячи, не пив, не їв,
Хто жар великої самопосвяти
На вівтар волі жертвує без плати.

437
Не тільки хліба дорогим шматком
Живе у розповні життя людина,
Що йде на прю з неволі шуляком.
Орлина радість, пісня лебедина
Її ведуть на приступи притьмом,
Щоб ти, Свободо, ти, одна, єдина,
Вергала рабство на минальний прах
І вгору зводила державний стяг.

438
Надхненно правдою, похідні групи!
Жертовні дії ваших перемог
Несли на Схід – через московські струпи –
Визвольні поклики боїв, тривог.
Клювали круки ваші білі трупи,
Але – хай відає у небі й Бог! –
Крицева воля Ольжича Олега
Живе в нащадках – звага наполегла!

439
Від Сяну й Тиси по Кубань, Дінець,
Від плес Лиману до Десни шумкої
Стоять залоги, волі рішенець,
І квітне скрізь, немов палкі левкої,
Звитяга волі. Був колись боєць
Радянських армій чи жовнір людської –
Тепер повстанець і вояк УПА,
Кому гудуть дорога і тропа.

440
Летить привіт Чернігівської Січі
В карпатську сотню Позичанюка;
Москву й Берлін перехитривши двічі,
Лунає клич полковиника Дацька.
Жбурнувши виклик німцеві у вічі,
Веде дивізію тверда рука
Ставного Шандрука. І згонить полуд
З очей байдужого полковник Долуд.

441
Волає край вугілля і пшениць –
І воскресають Довбуш, Кобилиця.
Бандеру, Мельника й Чупринку ниць
Не покладе й навальна вогневиця!
Вони ширяють гоном блискавиць –
І сяють радістю повстанські лиця,
Бо непокорі вибухає дух –
Серед народу, що, було, заглух.

442
Безсмертний ти, нескорений народе,
Почетвертований, немов юдей.
Тебе загарбинк удесяте, всоте
Бере в неволю – як тяжкий трофей;
Чужинних зайд поріддя кривороте
В твоїх містах виловлює людей.
Та не міліють невичерпні надра,
Що їх випалює ворожа ватра!

443
Стоїть Чернигівська, новітня Січ:
Сімсот колишніх червоноармійців,
А скорострілів, славлених узбіч, –
Триноги-роги… Повзів, що від німців
Взяли до бою, для двох десятиріч
На битви вистачить. Долай бульбівців
І незалежности універсал –
Котись на ворога, як буйний шквал!

444
Зі Сходу суне сотня Ковпакова,
Посол Москви, – і галас Воронька,
“Того, що греблі рве”, – немов полова,
Смітить повітря. Спритна і в’юнка,
Тривожить німців хитрість Кузнецова,
Що, приземлившись тихо з літака,
Пускає скрізь підступства злоязичі:
Горять путі Чернігівської Січі!

445
Куди ж тепер? Уся “Галичина”
В чужих мундирах і в чужих шоломах
Іде під Броди збройно, як стіна;
І по нашитих золотих заломах
Лапатий лев, якому й даль тісна,
Ричить, лютує між рядів рухомих.
Нової нації найкращий цвіт
Про самостійність хороводить міт.

446
О новочасні, українські вої!
За що ви славно в битві полягли?
Вас німці зрадили, не давши зброї,
Свої ганьблять вас патокою мли.
Сягнувши гордо зваги січової,
Ви кров гарячу мужньо пролили
За Україну – в несвоїй одежі, –
Сплямивиш зовні відданості стежі.

447
Німецькй ненавидячи мундир,
“Галичини” відсторонявсь Григорій.
Упівський, рідний, правдоносний вир
Йому, як сонце, сяяв на просторі,
Коли відвага клекотіла вшир,
Коли цвіли дороговказні зорі,
А по лісах визвольницька стопа
Гула, як дзвін, звитягою УПА.

448
Хоробра арміє! Твої повстанці,
Відвіжних рейдів мужні вояки,
З усіх усюд надхненні новобранці,
Новітніх подвигів січовики,
Немов небесних сонць протуберанці,
Повік віститимуть на всі віки,
На всі нові, потомні покоління,
Про гнів народу й гідности горіння.

449
Щасливий той, хто причастивсь вогнем
Ясної зброї, що гула в Карпатах,
Ознаменована майбутнім днем
Серед смерек, зелено-сивуватих,
Серед полів, об’їжджених конем.
О збройна зваго у крицевих латах,
Ти гідно стала за буття й права
Народів тих, чия душа жива!

450
Читачу ревний, вибуховий порох
Тримай у схові, чистім і сухім.
Тоді нагальний і підступний ворог
Тебе не вдарить, як раптовий грім;
Скарбів духовних нерозталий ворох
Нехай борониться мечем своїм.
Я прославляю променисту зброю,
Що за визволення стоїть горою!

(3 votes, average: 2,00 out of 5)