Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







2. ГОЛОД

51
Підлото скверни! Твій мерзенний вид
І хижий зір за млою окулярів
Мені, як мотлох, до нуди набрид,
Що я себе турботами охмарив
І не творив, як завжди. Троглодит,
Нацистський вислужник, поріддя скнарів,
Румунський злодій, виродок-хамчук
Завдав чесноті довгоденних мук.

52
Крутій, наклепник, заводій відсотків
І неоправний, давній москвофіл,
Свої пучки, порепані й короткі,
Він прикладав до плагіятських діл.
Садист, назовні вивсь такий солодкий;
Такий масненький до жіночих тіл;
Але звелась невпріла Катерина –
І від поличника спеклась личина.

53
Та цур йому, нікчемі! Тричі цур
Тому, хто батька в притул запроторив
(Старий гатився головою в мур
І сина кляв за зрадницькі повтори)…
Ласкава музо! Вийми з цих тортур
Моє надхнення й поведи за гори,
За кригу рік, за гнівний океан –
До України всенародних ран.

54
Народні рани? Слів для цього мало!
Брела голодна, вихудла весна.
Стинало смерти невблаганне рало
Безхлібний люд. Як буря навісна,
По всіх оселях пекло клекотало;
Споконвіків родюча далина
Лежала чорним і відкритим гробом –
Невірна доля вірним хліборобам.

55
Тоді Григорій повертавсь у край,
Де ріс, як явір над херсонським степом,
Де ріг достатку сипав урожай
На буйні гони під блакитним небом…
Гай-гай читачу! Скільки не читай
І не роздумуй, – під роздум’я склепом
Чи ти відчуєш горя лемеші,
Що тнули хлопцеві цілинь душі?

56
Вони вгризалися, доглибні леза,
В його єство, підкріплюючи біль.
Та й бистра думка, визріло-твереза,
Його чуття приборкувала хміль.
І хоч по серцю рипала протеза, –
Ясним прибоєм била звідусіль,
Неначе золото, дзвенюча злива
Лункого жайвора, легка й щаслива.

57
Сірявий птах, на вид непоказний,
Мов грудка з поля, тріпотів ірвисто;
І гожий день на промені весни
Низав незримне голубе намисто…
Та знагла станув образ неясний
Перед очима хлопцеві імлисто:
Уздовж дороги розпростертий труп
Підняв обличчя – висохле, як струп.

58
І завагався в роздумі Григорій –
Іти вперед чи кинуться назад.
Чутки твердили, що голодні, в горі,
Пекли дітей… Людського м’яса чад
Смердів у хаті, в стайні і в коморі…
Раптово труп, уставши навпопад,
На юнака, хитаючись, подався
І, наче нелюд, хижо засміявся.

59
О як мандрівець блискавично біг!
До серця тиснучи малу хлібину,
Не чув погоні гупаючих ніг,
Ані стогнань, що падали на спину.
От-от, здавалося, правиці ріг
Назад потягне зопалу хлопчину,
Йому з плечей сорочку обдере,
І з торби хліб – і душу забере!

60
Неначе гнаний, вітроногий олень,
Під гору хлопець по дорозі біг.
Так повна кліть із прямовисних штолень
Нагору мчить на рейковий поріг.
Юнак, як вихор, спрагнений невтолень,
Перелітав притоптаний моріг,
Аж поки вчув – ударивсь довгоногий
Лицем об твердь набитої дороги.

61
Передихаючи, спинивсь юнак.
Немов на сполох, серце калатало.
Навкруг оглянувсь. Бовванів вітряк
Далеко спереду: немов кресало,
Двоївся верх у мариві – навзнак.
А десь позаду глибоко стогнало:
Довготелесий мирно помирав
У сяйві сонця, в панахиді трав.

62
Переборовши невимовні страхи,
Юнак наблизився. І гострий жаль
Його пройняв, мов гостротою бляхи.
Це був сусід із хутора, Довгаль,
Мастак на мудрощі, отець Домахи,
З якою Гриць не раз ходив “на баль”.
Тепер, причинний, хлопця не впізнавши,
Довгаль помер, їства не скуштувавши.

63
Глибокий роздум і палючий гнів
Вергнули хлопця в навісну обладу.
Розгін блакиті раптом потемнів
І, повні туги, розпачу й неладу,
Текли думки, немов у пеклі зів…
О, зглянься, Боже! Мудру дай пораду!
Дідизна гине, вимирає люд…
Невже був прадідів даремний труд?

64
Невже сплюндрує до ноги, докраю,
Розтопче нас розгнузданий москаль?
Допоки буде хмарами відчаю
Скверниво тьмарити розмайну даль?
І доки ти, розчавлений ратаю,
Здихати будеш на краю проваль?
Спини свій похід, фатуму ганебо!
Невже осліпло й справедливе небо?!

65
Невже ж і ти з-над райдужних воріт,
Могутній Творче пралюдини й тварі,
Зориш байдуже на приземний світ,
Осівши владно на найвищій хмарі,
Щоб слати пагубу, зневіру, гніт,
І зло, й загладу, неподатну карі,
Страждання, й муки, й розпачі без меж
На безконечність людських безбереж?

66
Невже оглух ти й не вчуваєш крику –
Вулканних скарг мільйонів голосів?
Яви надію, чисту і велику,
Достойну трону, на якому сів,
Благословивши землю яснолику.
Допоки ж буде пекла чорний зів
Ковтати радощі земного раю
І розвогняти вигубу безкраю? –

67
Картав Григорій, бризкаючи гнів;
Юнак волав би до свого сконання,
До тих провісних, неминучих днів,
Коли життя ввірветься нить остання,
Якби з торішніх, сохлих бур’янів,
Немов на зла диявольське змагання,
Пругким півколом не плигнув до нір,
Очима блимнувши, довгастий тхір.

68
Та ось і хутір! О гніздо прадавнє!
Це з нього вилетів у світ юнак.
Тепер до хати, мов колись до плавні,
Вбігає хлопець і вітання мак
Цвіте, як форте у дзвінкому ставні,
Коли той славень, перемоги знак,
Гримить над масами, гуде луною
І потрясає звагло далиною.

69
Через город і бугилу, і двір
Біжить нестримний навмання Григорій,
Долає тин, неначе в гоні звір…
Безверхий дім, а стежка до коморі
Взялась зелом… Кущам навперекір
Влітає в хату, де в якім притворі
Хтось на полу дрімаючи лежить.
Дзвінке вітання – й дід уже не спить!

70
О ждана стріче дорогого внука!
Дерев коріння й пагони гілок
Тим самим соком живляться. Розлука
Для них смертельна. Радости ковток
В охляле серце вливсь, як запорука
Нової сили. І життя клубок
Почав мотатися – в жару окличчя
Онук цілує дідове обличчя.

71
Підвівся дід і ноги опустив.
Жахнувсь юнак – товстими бутилями
Вони звисали. О, не диво з див,
Що не знаходилось в онука тами,
І на мінорний він зійшов мотив.
Над дорогими – пухлими – ногами
На повні груди хлопець заридав,
Мов грім із хмари, що котивсь на став.

72
Раптовий грім… Шалена громовиця
Колола небо на тонкі шматки.
Немов померлих восковидні лиця,
Світили болем вікняні шибки.
А грім гримів, як та козацька криця,
Що від шабель вергала гнів шарпкий
Понад колись привільними степами,
Що так хвалились воями-дубами.

73
“Господніх кар палаючі мечі
На землю ринуть, – сумно дід промовив,
Окраєць хліба звільна жуючи. –
Спасибі, внуку… Хоч і смерти повів
Мені сичі приносять уночі,
Я ще живу… Спасибі, що зготовив
Таку вечерю… Світ мій ще не згас
У цей пекельний, кінецьсвітний час.

74
Хоч перед смертю посмакую хліба,
Який старанно я ввесь вік робив,
Успадкувавши звичаї дуліба
Чи від володарів трипільських нив
Любов до поля, що п’янить, як липа.
Свій вік я різно у житті прожив,
Та не бував без жита чи пшениці,
Чи без коржа, вертути й паляниці.

75
Що ж, я помру – однаково, коли –
За день, за місяць, може, після Спаса,
Та не однаково, як від хули,
Від кулі вигине Жученків раса.
Невже ж наш рід, спускаючись до мли,
Переведься з воя в свинопаса?
Клянись мені, що виживеш? Клянись
І в судний день за смерть мою помстись!

76
Рости, онуку, родові на славу;
Як дуб – міцний; як явір – виростай!
Про цю московську, нелюдську облаву,
Що навістила запорозький край,
Усьому світові скажи по праву,
Як вірний свідок, – завжди повідай…
Помстись, онуку!” – Дід, зігнувши спину,
Перехрестив і повернув хлібину.

77
Надвечір дід помер… Палкі слова,
Онука присяги кличі врочисті
Дослухавши, заснув… Як булава,
Що розливає струми променисті,
Його легка, воскова голова
Світила з подушки… Стояла в мисці
Питна вода з ясного джерела,
Що з Обитоків тітка принесла.

78
О ні, не плакав, не ридав Григорій –
Вогонь сушив рясні потоки сліз,
Які лилися рвійно, в непокорі.
Сідало сонце ген за верболіз,
Востаннє блискаючи з-за коморі,
Перед якою безколісний віз
Лежав, зарослий щедро бур’янами,
Що хату й клуню облягли валами.

79
По громовиці, що притьмом пройшла,
Краплини сяяли по всіх усюдах.
Поки не впала повечірня мла,
Водив свій зір по хуторних спорудах
Суворий хлопець. Впевненість була
В рішучих рухах, що не завжди в людях
Присутня в мить, яка міняє вік,
Якщо трагедіям урветься лік.

80
Та ось і він, такий знайомий заступ,
Що стільки ям під яблуні копав.
Тепер Григорій з ним рушає в наступ
На край узлісся, де в облозі трав
Могутній дерен захопив у застіб
Родючий грунт… Ще й вечір не опав,
Як під густими, в кронах, дубняками
З’явився обрис дорогої ями.

81
А де ж дощок дістати на труну?
Хіба в сільраду? Ні. Сердюк пихатий,
Московський ставленик, що всю весну
Велів померлих купами ховати
У спільну яму, вбогу і тісну,
Не дасть нічого. Боже пребагатий,
Ну, як пізнати на отих гробках,
Де спочиває найдорожчий прах?

82
Ага, санки в похилобокій стайні,
Що ними дід онука по снігу
Возив у свята й будні незвичайні,
Коли ліпили з хворостом Ягу,
Коли бували хлопці одностайні.
Тепер, долаючи журбу тугу,
Бере санчата, піддані покорі,
З кутка пустого похмурний Григорій.

83
Та що з них зробиш? Мідне окуття
Міцними шворнями боки скріпило,
Дошкам додавши довшого буття.
О як шкварчали полосочки мило!
Переборовши нагле сум’яття,
Онук вагається… Господня сило!..
І, загорнувши діда у рядно,
Спустив у яму на санках – на дно.

84
Коли упав на діда перший дерен,
Немов китайка на козацький прах, –
Засяли зорі на розлогий терен,
Що був вінком Христові попервах,
Тепер до всіх він прилягав, простерен.
Як по старих, гетьманських прапорах,
Проходив місяць по багряних хмарах
І панахиду правив у пожарах.

85
Шумів тривожно похоронний марш
Нових посадок Гурівського лісу,
Що Криворіжжя прикривав, найстарш,
Для нив од вітру даючи завісу.
Здавалась валкою чайок і барж
Та смуга зелені, неначе з плису,
Коли за Низ – не жаль і голови! –
Стинала Січ навалу татарви.

86
З землі прийшов – повернешся у землю,
Яку твій предок мужньо боронив
На Жовтих Водах, мовивши: “Приємлю
І глад, і смерть за вольности мотив,
Але чванькому ляхові не внемлю!”
Отак і ти серед хвилястих нив
Казав Москві, нащадок ветхий роду,
Кому, ти знав, не буде переводу.

87
І засипає грудами онук
Найближчу серцю, дідову могилу;
Вкривають рівно із юнацьких рук
Дернисті плити домовину милу:
Коли мандрівник, спрагнений розлук,
Сюди загляне з некрутого схилу, –
Не взнає, хто тут. Місяць і зірки
Про поховання знатимуть віки.

88
А може, хрест поставити? Дубовий?
Ні, ні, ніякого! Щоб злий Сердюк,
Віддавна майстер підступів, обмови,
Хапун майна, падлюка із падлюк,
Що пошукати золота готовий,
Не зрушив тіла. Той низький байстрюк
Нехай не знатиме, де спочиває
Козацький прах, кому й ромен співає.

89
Важкий, натомлений, Григорій сів,
Скінчивши довгу і сумну роботу.
Лише тепер почув пташиний спів,
Що передранішню вістив турботу.
До неба очі він вогнисті звів,
Свою велику зносячи скорботу.
І, вмить схилившись, тяжко заридав,
Як грім недавній, що котивсь на став.

90
До ранку плакав хлопець на узліссі,
Не раз лице вмиваючи в ставу.
Сичі кувалкали в коморній стрісі,
І все примарне йшло, як наяву,
Немов чийсь дух у дійсність перенісся,
Свою ману згубивши вікову.
Коли ж на сході почало світати,
Замівши слід, юнак пішов до хати.

91
Із сіллю хліба смаковито з’їв
І випив дідову джерельну воду.
О як він слухав соловейка спів,
Що, мов не знаючи біди народу,
Аж затинавсь – наснагою дзвенів…
На повні груди ранню прохолоду
Вдихнув юнак, поглянувши на став,
І знов до міста мужньо почвалав.

92
– Не оглядатись! – козаки веліли,
Коли рушали в похід на війну.
Отак Григорій, з горя сполотнілий,
Ступав на степ, на буйну цілину,
Аж поки вийшов на узмежок білий,
Де цвіт шавлії напускав ману.
Юнак ховав на грудях півхлібини,
Готов за неї битись щохвилини.

93
Це він в радгоспі драному “Скотар”,
Щоб тілом вижити, за чередою
Носив у серці поетичний дар:
Корів провадив даллю степовою
І славив простори й химери хмар,
Козацьку звагу в битвах із ордою…
Поетом бувши, кріпнув чередник,
Щоб давній рід, як мовив дід, не зник.

94
Доярки потай хлопця напували
З дійниць пахучим, теплим молоком,
Коли ще й сонце, строївши цимбали,
Не виринало. Скріпнувши цілком,
Він чув – за плічми крила виростали:
Ставав міцним, як дуб, січовиком.
О красні мрії, марива приваблі,
Лише б допасти гриваня і шаблі!

95
Та лютий голод, що рубав упень,
Підкрався хутко й став на підвіконні:
Сестричку Галю пантрував щодень,
Заклавши глухо ніздрики червоні.
Зійшла душа із тіла, як черлень,
Бо не ставало в хаті й краплі “моні”,
Коли, далеко бувши, братик Гриць
Не міг дістатись до своїх сестриць.

96
О неповинні, українські діти!
О янголи, вас мерло тисячі!
Це вам сьогодні б жити й молодіти,
Дзвеніти вдень і мріяти вночі,
В садках плекати повновидні квіти,
В майбутнє гордо, впевнено йдучи…
Сестричко Галю! Чи знайду на схилку
Твою в Мусіївці малу могилку.

97
Та не всі зникли з повені заглад.
Тверда Жученків королівська раса!
Дід вірив, що в блакитний крови лад
З герба коронна пролилась окраса.
О давні будні, сповнені принад,
Хоробра зваго, на безсмертя ласа,
Хай снять легенди вицвітом старим –
Недарма й гуси врятували Рим!

98
Лишень подумай, дорогий читачу
(Що млою плебсу кровно перегнив),
Демократичну буйноту гарячу
Вгамуй поставою клейнодних див, –
Без них відчуєш гордости нестачу,
Немов ратай, що поле борознив
Усе життя і раптом став без плуга:
На нього спала воля недолуга!

99
Тож я до вас у подумах речу,
Невіри, схожі на бурхливу Етну,
Щоб нам за дня не меркнуло ввічу,
Плекаймо спадщину свою шляхетну.
Вона сталилась карою плачу,
Рубала світлом темряву причетну.
Герби й корони, як жарини слів,
Живлять ясу, щоб дух наш не малів!

100
Отак дійшла до сотої октави,
Ледь-ледь почавшись, епопея ця.
Не приставав я до чужої слави,
Але й не мав трагічного кінця.
Було три смерті, щодо суті справи.
Які ж думки у книги покупця?
Невдача? Успіх? У годину пізно
Кінчаю скоромно цю про голод пісню.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


2. ГОЛОД - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)