Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові

5. У ЗАПОРІЖЖІ

201
Григорій був гарячий, мов окріп.
Витав горою і пручався долі.
Коли, сумний душею, він окріп,
Звергнувши примхи навісної долі,
Тоді… Гай-гай читачу! Кріп не кріп –
І до здоров’я стежка мимоволі!
Я до гомонів знічев’я вдавсь,
Та похопився й на гачок не пхавсь!

202
Її всі звали “чарівна Людмила”,
Бо завжди “мила людові” була.
Вона старанно в існститут ходила
І всі конспекти до дрібниць вела.
Немов магнітна, всемогутня сила,
В її очах іскрилась кара мла,
Що в гожі дні ставала золотою,
Зате в негоду – гнала темнотою.

203
О неповторні, молоді літа,
Коли найглибше море – по коліна,
Коли дорога, хоч яка крута,
Під ноги падає, багатозмінна!
Юнак зустрів її, і зустріч та,
Неначе в пісні, що дзвенить, нетлінна,
На серці випекла таку печать,
З якою мруть і на вогні мовчать.

204
Вона несла під ніжною рукою
Якісь товсті, прочитані книжки,
А перед нею, щирою, стрункою,
Мов перед янголом, і шлях тяжкий
Стелився легко, повний супокою
Та рівноваги. Тільки-но жижки
В ногах у хлопця рвійко трепетали.
Невже нової звідали потали?

205
З двої вулиць рух зійшовся на одну –
І він із нею порівнявсь, нівроку.
Торкнув у серці хтось тугу струну –
Дзвінким відлунням залунало збоку.
Вона поглянула – і рань ясну
Немов поширила в блакить високу.
Та Гриць наваживсь перейти на вдар:
“Дозвольте зняти книжковий тягар”.

206
Зиркнула вдруге й без вагань: “Будь ласка!
Здається, лицарі перевелись,
А втім… Існує ввічливости казка…”
Юнак мовчав, очима блись та блись
І ніс книжки… І в’янув – мов поразка
Його скосила. Та блакитна вись
Раптово хлопця підняла на ноги –
І він осміливсь показати роги:

207
“Цікаві книги? Мабуть, про любов…”
“Еге ж!” – підтакнула і головою
Кивнула грешно. І Григорій знов –
Немов підкошений… “Та що зі мною?” –
Жадав питати невгамовну кров,
Що підпливала хвилею крутою…
Кінець дорозі – слава Богу! – й тут
Порятував зухвальця інститут.

208
“Прошу згадати в принагіднім разі,
Що ще живуть і лицар, і носій…”
“Гаразд” Я буту мати на увазі”, –
Вона грайливо прорекла як стій
І взявши книги: “Дякую наразі!” –
Майнула вбік. Зостався сам не свій
Такий джигун! Меткому юнакові –
Немов урвало мову на півслові…

209
Про діямант професор говорив –
Не міг того второпати Григорій:
То гнавсь думками до минулих жнив,
То, за вікном на срібнім осокорі
Спинивши зір, нудився й на мотив
“Ой, я нещасний” побивався в горі.
Помітив це дотепний викладач:
“Сердешний Грицю! Постривай, не плач!”

210
Немов прокинувся смутний зальотник
(Поміж дівчат відомий баламут,
Але й дебат упертий заколотник),
Очима кліпнув, змружився і тут,
Посеред класу, мов якийсь колодник,
Сидів соромлячи ввесь інститут –
Без ручки й зошита, і без конспекту,
Для виправдань не маючи аспекту.

211
Коли ввесь клас Гомером реготав,
Гроигорій, повний клекоту насподі,
Мовчав і гнів приховано ковтав.
Та стало тихо, наче в тій господі,
Що на леваді мріє між отав,
Де мовкне старість на сухій колоді,
Професор далі виклади повів,
Уже без гостро-іронічних слів.

212
Студентський часе, романтично книго!
Хіба забути незабутні дні?
Перерва – шумно, знов потому тихо,
Лише від сонця зайчик на вікні
Гойдають віти… Предковічне лихо
Іде на бій, на подвиги бутні
Віків Олега і віків Богдана
У велемовних лекціях Касяна.

213
Літературо, словом Дмитрука
Тебе з криниць відради ми черпали.
Ти, з мертвих вставши, в ятах Зінчука
Серцям вістила соняшні навали.
Ти, гнівний дар Тараса і Франка,
Співала душам добрости хорали.
Тебе вели, письменство крізь віки
Гусиних пер нагострені полки.

214
Григорій знав давнезні фоліянти –
І стародруки, й писані томи, –
В яких цвіли сяйні, як діяманти,
Великі букви з дужими грудьми,
Що з давнини, мов загадкові анти,
Уяву двигали. Невтомні, ми
Премудрість предків щедро переймали,
Гортавши гордо пращурів аннали.

215
О як радів Григорій, що знайшов
Дідівський герб серед старший Богдана!
Коли на пристрасний Мазепин зов
Його прапредок, звага нездоланна,
Сірка в полон забрав без підготов,
Хлопчину совість мучила, як рана.
Ну, як той Хведір полонити смів
Того, хто орди аж у море змів?

216
На допомогу, знявши окуляри,
Прийшов ставний, усміхнений Зінчук,
Прадавні – з ятями – відклавши чари:
“Якби Петлюра та прибрав до рук
Махна дурного, не тривали б чвари…
Гадаю, гетьман, той напнутий лук,
Жадав низів анархову стихію
Загнати в лад – пустили на Росію”.

217
Немов звалилась брила із душі –
Так ясно й легко стало юнакові.
І він дознав, на прикростей межі,
Свого прапращура і вмить Сіркові,
Належну дань віддавши на ножі,
Урізав слави, збулої в окові.
Хай буде хвален “архирей” Зінчук,
Що зник також, ув’язнений, від мук!

218
О будьте славні всі ви, професори
(Я вас хвалю, бо й сам тепер такий),
Що в лютий час єжовської напори,
Порозмикавши правди тайники,
Рекли відважно істини історій,
Москвою замкнуті на всі замки!
Живіть у вдячних споминах нащадків,
Які зметуть суспільности відпадків!

219
Хвала хоробрим! Одного між них
Я не забуду. Приязний Жовтобрюх,
Зберігши гідність променів ясних
Серед лукавства й підшептів недобрих,
Стояв за правду між єхидних тих,
Що всюди лазили: немов по кобрах,
Плигали в підступі й собачий нюх,
Убравши в лестощі, пускали в рух.

220
Григорій добре знав єжовську новість,
Коли в Яновського новий роман
Чи в сонцесяйну Винниченка повість
Вглиблявсь, як зайшлий у рясний баштан.
І не була ніяка випадковість,
Коли з Олесем він попав у бран,
Бо за читанням і його зловили
І до в’язниці потягли щосили.

221
“Кому повім печаль мою…” Кому
Із серця виллю велетенське горе?
І хто в’язичну, демонську пітьму
Шаблями сяйва на шматки розпоре?
Поезій книжку спраглому йому,
Що звала в даль, у небо неозоре,
Суддя поставив за найбільший гріх
І ще й підняв на прозаїчний сміх.

222
Кому повім журбу мою? Муругий,
Тюремні тижні коротав юнак.
(Отак в октаві двісті двадцять другій
І я тепер, розкинувшись навзнак,
Лежу й записник повню недолугий,
Себе питаючи, як той дивак!)
Я добре знав тоді, кому печалі
Ректи скорботно в невідвітні далі.

223
Коли по тижнях, щонайменше трьох,
Дорозрець крикнув: “Собірайсь с вєщамі!”
Я вже гадав, що брязкітний торох,
Як наглий фатум, темний до нестями,
Вістив дорогу ще в темніший льох
Або в сибірські мандри поїздами.
Та диво з див! На вулиці пустій
Зустріла мати й почала як стій:

224
“Тепер отямся й не читай Олеся!”
Вона з любов’ю мовила мені,
А я вдихав повітря з піднебесся,
Неначе стояне в міцнім вині.
Я йшов, сп’янілий… Матірне облесся
Пливло, немов напої наливні:
“За тебе в обмін, ставши за прохачку,
Дала зі сливами печену качку”.

225
Голодним бувши, я достотно знав,
Як смакувала матірна данина
Тому знавцеві політичних справ,
Що качку взяв за визволення сина.
“Смачного ївши!” – в думці я бажав,
Хоча й самого напливала слина…
О рідна мамо! Той свободи день
Мені дзвенів – як пісня всіх пісень.

226
Далека мамо, серцеві найближча!
Я сльози ллю в канадській чужині,
Коли згадаю темні попелища,
Що вже втонули в буйнім бур’яні.
Там був наш хутір і – від сонця вища –
Стояла слива. Райській стороні
Тоді не заздрив я, привітна мамо,
Бо світ мені стелився килимами.

227
Було, бувало… Повертавсь юнак
У свій гуртожиток – з педінституту.
Йому провісний появився знак,
Що не скорботливу зелену руту,
А стежку в рожах запевняв і так
Якусь таємну віщував могуту:
Дівча з відром, наповненим води,
Через дорогу перейшло в сади.

228
Григорій жив без давніх забобонів,
Але нараз його – мов потрясло.
(Отак у гомоні церковних дзвонів
Вогнем зі сну сполохане село,
Схопивши відра, пріє з перегонів).
Хлопчині легко й радісно було,
Коли, минаючи вербу з похилу,
Біля зупинки він уздрів Людмилу.

229
Вона сиділа з книгою в руках.
Недбало, знехотя її гортала.
Григорій жваво, як залізний птах,
Посипав дотепи – луну з клепала,
Вона ж, тримавши посмішку в устах,
Звелась і стак сценічно проказала:
“Книжки лежать на лавці, ось на цій –
Лише потрібний лицар і носій!”

230
“Готов до послуг”, – похопивсь Григорій,
Хоча й подумав, що такий горіх
Не легко вгризти. Погляди суворі,
Ставна хода, а груди – йди на гріх!
Самій Венері в подруги; а зорі
Яскрились іскрами з орбіт своїх,
Де жеврів жар, волого-кароокий,
Ллючи у серце золотий неспокій.

231
Книжок лежало щонайменше три.
Якесь магічне те число справіку.
Це з ним, тривким, імперії бери,
Гаси вогонь, пожежу буйнолику;
На всі моря, на землі, на вітри
Стели шляхи, надхненний чоловіку.
Сягнувши в сонці крайньої мети,
І до безсмертя можеш перейти.

232
Узявши книги – півпудові гирі, –
Юнак подумав: “От куди попав!
Тут носії не справилися б хитрі”.
Але що вдієш? Пан або пропав –
Неси тягар чи вдайсь до гаракирі!
Ачей, у ролі носія вже став.
Та вір, що й лицарем, нівроку, станеш,
Якщо їй серце радістю пораниш.

233
Вони пройшли за рейки, де трамвай
Собі зупинку добивав на розі,
І, ним заїхавши в міський окрай,
Зійшли на брук, що слався по дорозі,
Яка вела на квітників розмай.
Перістий пес їх стрінув на порозі,
Але, на диво, не хапався “взять!”,
Можливо, й він гадав, що входив зять.

234
З обох боків Григорія зустріли;
Запахнув в кухні золотавий чай.
Людмила згорда підпускала стріли,
Хоча й не був це в домі обичай.
І батько, й мати радо гомоніли –
Лише бери й до рани прикладай.
А три важкі томища півпудові
Вгинали лавку – батини дубові!

235
Як любо, ясно й затишно було!
П’янливий пахіт липового чаю,
Варення з вишень і вітальні тло
Вістили щедро: “Гостя зустрічаю,
Чим Бог послав, що в домі наросло”.
Старий, бувалий плотогін, безкраю
Повів розмову – і старий Дніпро
Шумів і хлюпав, несучи добро.

236
Йому, старому, не один десяток
Минув на тих порогах навісних,
Що брали з лоцманів кривавий взяток,
Але й щадили непокірних тих,
Що вже тепер для хлопців і дівчаток
Байки розказують… Він скромно стих,
Немовби вчув, що наговорить вовни
Великий міх, по зав’язку преповний.

237
Але Григорій зразу полюбив
Цього старого сплавинка оказій;
Уважно слухавши старих, купив
Довільну приязнь, бо у всякім разі,
І батько, й мати, і дочка із див
Не брались вийти… Я пізніше в Празі
Колись так слухав, як один дідусь
Байки гуторив про Куявську Русь.

238
Коли прощавсь охмелений Григорій
(Не алкоголем, а красою слів),
То мати мовила, неначе в горі:
“Заходьте знову… Таж і Бог велів…”
Ще й плотогін резонив, як на зборі,
І любомудрі небилиці плів.
Людмила ж гордо й стримано мовчала…
Лише в дворі, пізніш, поцілувала.

239
“Це за доставку тяжелезних книг…” –
Сказала й знову змовкла гордовито.
Гай-гай козаче! Таж і ти не з тих,
Кому ввесь світ – лише мале корито,
Кому не треба вирів золотих.
Юнак, приймаючи належне мито,
Вулканно вибухнув – як світ колись –
І вмить уста в цілункові злились.

240
О красна ноче, маєстате травня,
Не випускай князенка з-поза хмар!
Нехай панує темрява прадавня,
Мов на Купала, і сердець пожар
Нехай гогоче в клекотанні славня,
І хай сріблом залитий будуар
Лопоче повним прапором любови –
Зове до сонця, до буття обнови!

241
О красний гридню, місяцю ясний!
Світи на землю смугами рясними,
Коли знамена буйної весни
Скрашають путь (тоді найгірші рими
Двзенять могутньо й гордо з далини),
Ярій загравою над молодими,
Кому Ярило, сповнений снаги,
Дорогу стеле з ярої куги.

242
О красне сонце! Випливай з-за лісу,
Ярким нектаром наливай сади,
Прорвавши зваго темряви сади,
Нехай зачаття прийде на меди
Рослин, дерев, ланів – неначе з плису.
Нехай гуде до села й городи,
Пойнятий сяйвом, переможний славень,
Немов смарагдово-яскравий травень.

243
“Таке завів! – сказав би гуморист. –
Поцілувався й преться до зачаття.
Далеко й куцому, що має хист!
Не встиг добитись до того багаття,
А вже й – Купала… Ач, який марксист!
Вивчав же діямант… Тепер – під плаття”.
Нехай і так, але в звитяги час
Буває гетьманом і козопас.

244
Юнак трамваєм повертавсь додому
(Тоді студенти ще не мали авт)
У саме досвіта, забувши втому,
І серцем чув, що він – як астронавт –
Летить в якомусь просторі пустому,
Щоб до Венери досягти на равт,
А потім ту богиню обійняти
І – будь жоною – простелити шати.

245
Уже світало, і на сонця схід
Пливла, як човен, золотиста хмарка,
Крилом черкаючи синястий звід,
То витягаючись уздовж, як чарка,
То знов повніючи, йдучи на спід.
В трамваї порожньо, лише хамарка
В кутку якийсь півсонний вартівник:
Відбув нічний постій і з варти зник.

246
Уже вогні по всьому Дніпрогресі
Поволі меркли на тонких стовпах,
Зненагла блідли, пригасали в плесі,
Синяві трохи ставши попервах;
Стожари зір світліли в піднебессі,
Де навіть Марс, який багрів на страх,
Робився зовсім не страшним нікому
І погасав у неба склі лункому.

247
Дніпрові ранки! Не забуду вас
Ні в Каліфорнії, ані в Канаді,
Ані в Австралії, де в гожий час
Мене ганяло по мандрівній зваді.
Я вас, посталих з Ольбії окрас,
У серці, вірному палкій принаді,
Носити буду, наче скитський міт,
Бо над усе люблю ранковий світ.

248
Коли в гуртожиток юнак заходив –
Поспати вдосвіта годин зо дві, –
Немов на святі визволу народів,
Йому шуміло хмільно в голові:
Немов Дніпро він плавма перебродив
І за пороги давні, вікові,
Чиї наймення знав Багрянородний,
Руками брався, як плавець підводний.

249
На ліжко впав натомлений юнак,
Обнявши подушку… немов Людмилу.
І вже не знав, чи з неба Зодіяк
Метеоритами гатив по схилу,
Чи то Венера, на таємний знак,
Його вела перед камінну брилу,
Заклично кажучи: “Бери й різьби
Скрижалі радости – як знак доби”.

250
Він міцно спав – і снився юнакові
В малій кімнаті весь космічний світ,
Усі дива, закляті на підкові,
Волосожару малиновий цвіт,
Вона, вона, вона в тому садкові,
Що налягав понад вербовий пліт.
Він любо марив про світи провісні.
Тому й лишім його в цій п’ятій пісні.


5. У ЗАПОРІЖЖІ - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)