2. ПІСНЯ ПЕРВА (част. 2)

ХL
Всі мови, а найбільш він мертві штудував,
З наук же більш, мовляв, абстрактні тілько знав,
Із штук попереймав, сказати б, тілько лишнє,
Нащо ж бо панові таке, що звуть – практичне?
“Слобідного” ж того, що скоромом зовуть,
Не дано хлопцеві – ба! – навіть і нюхнуть,
Найбільше ж таємно людського роду розплід,
Щоб не зробив його розпусним ранній досвід.

ХLІ
У класиках його морочили, хоч кинь,
Нечисті любощі богів і їх богинь,
Що гомону в римлян і греків наробили,
Та ні штанів, ані корсажів не носили.
Викручувались в тім поважні туторі,
Як від ігумена ченці в монастирі.
Та і Гомера, і Віргілія їх била
Інеза, мов ченців: бо міфів не любила

ХLІІ
Овід – вірований гульвіса й брехунець;
Анакреонова мораль – олжи взірець:
В Катулла не знайти пристойної поеми,
Та й Сафо олдою дає примір мерзенний,
Дарма, що Логвин-грек плете, що буцім гімн
Ніколи не ширяв ще політом таким.
Вергілій не грішив своїм стихом тісним,
Опріч “Formosum pastor Corydon” гидким.

ХLІІІ
Лукрецій-бузувір – се надто харч міцна
Про шлунки молоді, й не звариться вона.
А Ювенал – шкода казати, що він злюка
І певно, що його сатира добра штука
Та, правду мовити, буя вже надто він:
Співаючи, реве, мов на пожежу дзвін
І Марціала як хвалить за епіграми,
Що відвертаються від них тендітні дами?

ХLIV
Жуан по гарному виданню вчивсь як слід,
Очищено його ще за давнезних літ
З усього скорому, що хлопцю не годиться
Очима чистими читати, ба й дивиться,
Та жаль було псувать смиренного півця,
І все пришито знов любенько до кінця,
Так ощадив свою кохану річ “іздатель”,
Зробивши скорому дітворі “указатель”.

ХLV
Бо тут воно стоїть, як військо у шиках,
Замість щоб розбрестись у книжці по листках,
І все до бою йде з молодиком розумним,
Щоб ізробить його з розумника безумним,
Аж покіль не такий спасенний видавець
Розтикає все те, мов в клаптики кравець,
Щоб їм, мов садовим богам, там не стояти,
Що тіла грішного не звикли прикривати.

ХLVІ
Ще й молитовник був (фамільний се в них був)
Про мшу святу і всіх прапращурів відбув
Закрашено його химерним малюваннєм,
Кривляками, звірми й любовним милуваннєм
Сього я не збагну; які йшли молитви
На ум, – хто позирав на любощі й леви
Та ненька требник сей про себе замикала,
Синкові ж іншого про мшу святу давала

ХLVІІ
Казання слухав він, а іноді й читав;
Гомилії й життя святих напам’ять знав,
До Єроніма і Хрізостома привикши,
Вже не скучав, такі читавши речі інші,
Но віру як принять і свято сохранять,
Усіх тих малярів не можемо рівнять
До Августіна, що в його гірких признаннях
Завидуєш гріхам принадним в покаяннях

ХLVІІІ
Жуанові була й ся книга запретна
Од матері; і тут була права вона,
Коли вже справді се хороше вихованнє…
Ані годиночки над сином пильнованнє
Не втратила вона, і навіть наймички
Були старі в її і як відьми гидкі.
Чинила так вона, як був ще Хоз на світі
Я раю всім жінкам розумно так чинити.

ХLІХ
У “благонравності” і в благодаті ріс
Жуан: в шітсть год дитя мов ангел з неба зніс,
А в одинадцять літ лицем преуродливим
Він обіцяв зрости розумником щасливим
І всім здавалось, що до неба прямував.
Бо половину дня у церкві пробував,
А другу з тутором, з сповідником поважним
І з ненею, кружком на все чуйним і вважним.

L
В шість год він був дитя прегане, я сказав;
В дванадцять вродою і тихістю вражав.
Хоч у дитинстві був Жуан мій трохи впрямий,
Та між ними зробивсь він хлопчиком слухняним,
Бо недаремно в нім пригашувано дух,
І мати всім чужим натуркотала слух,
Що молодий її мудрець що підростає,
То більше тихості й поваги набирає.

LІ
Не певен був я в тім, не певен і тепер,
Та розбирати се – не так-то час добер.
Я тата знав його, і маю кебет наче
По батьку вгадувать і сина в його вдачі.
Хоз і його жона до пари не прийшлись:
Вони, мов кінь з волом, в одно ярмо впряглись
Злорікою не був і з серцем не жартую.

LІІ
На свій руч не скажу нічого, ані же!
Одно скажу хіба – про се я знаю вже, –
Що коли б сина мав (щасливий, що не маю),
Дак із Інезою, – се сміло возглашаю, –
Ніяк би не запер його на самоті,
Щоб катихизма учивсь у темноті.
О ні! Я зараз би післав його до школи,
Де навчено й мене спрягати всі глаголи.

LІІІ
Бо учаться там… Ну, як не хвалюсь, що вчився
І я там дещиці. Мовчу, у віщо вбився.
Як і про грещину, що вже давно забувся.
Я думаю, що там… Та verbum sat. Я збувся
Всього, чого навчивсь з другими багатьма
Премудра школа се; премудрості в ній тьма,
Не був жонатим я, та думаю, що сина
Не треба вчити так, як школа та учила.

LIV
Жуанові вже рік сімнадцятий пішов.
Високий, гарний він, тонкий: бо не ввійшов
У силу ще; хисткий, як паж, хоч не пронира.
Всі, опріч матері, вважали чуприндира
Дорослим вже; вона ж дрочилась, ти б казав,
І гризла губи, як таке хто промовляв.
Бо скороспілості Інеза не бажала,
І раннє мужество за щось страшне вважала.

LV
В премудрім виборі приятельок її
Одна була як тінь тихесенька в сім’ї.
Як донну Юлію вродливою назвати,
Се тільки начерком красу її списати,
Принади з нею так були нерозлучні,
Як пахощі з цвітком, як з морем кораблі,
Чи з Купідоном лук… Ні, се вже не годиться,
Хіба в тупих віршах дякові знадобиться.

LVІ
По оку чорному, восточному, вона
Була від мурського потомства рожена.
(Не чисто шпанська кров її була – сказати,
А в шпанах се – мов гріх який за ким признати).
Як наша гордая Гренада і втікав
Плачущий Боабдил, її прапращур став
При тих, що Африки непевної цурались,
Похристиянившись, у Шпанщині зістались.

LVІІ
Вона звінчалася (забув я родовід)
З гідальгом, да таким, що батько його й дід
Були вже поміссю, не древні чисті шпани.
Тим супились на них всі родові гетьмани.
Бо в них така була тяжка морока в тім,
Кому женитися чи не жениться з ким,
Що тілько у роду своїм жінок шукали
І родам тим, що дальш, то расу все псували.

LVІІІ
Поганська ж міщанка зробила диво знов:
Воздвигла красоту, хоч зруйновала кров.
Бо з нечумазного гішпанського коріння
Вродилась не одна вродливості богиня.
І вже її сини короткі не були,
А дочки пишними трояндами цвіли.
Та нехотя скажу, про що б хотів мовчати:
Що вміли байстрючків мужам своїм рожати.

LІХ
Чи так воно, чи ні, а тілько бог так дав,
Що раса луччала, мов рід новий настав.
Аж ось він зцентрувавсь в одинчикові сині,
А той рід передав дочці, одній дитині.
Всяк догадається, що ся дочка одна
Не інший хто і єсть, як Юлія сама,
Прегарна й чиста, як голубка, від природи,
Була замужня, й їй вже двадцять і три годи.

LХ
У неї очі (їх я над усе люблю)
Були великі (я такі найбільш хвалю).
Живий огонь вона уміла в них гасити,
Поки не прийдеться з ким щиро говорити.
Тоді зникає вже лукавство їх ніжне,
І згорда сяєво жахтить полом’яне.
Проречиста любов виразно говорила…
Та Юлія свій жар заздалегідь гасила.

LХІ
Волоссє з поблиском нависло на чоло,
Що било розумом, гладесеньке, як скло.
Веселкою брова згиналась понад оком,
А щоки залило мов пурпура потоком.
Часами наче світ світився крізь його,
Мов з неба блискавка тиха червоного,
Бо й справді мало краль таких по світі пишних.
Висока… не люблю думань, мовляв, товпижних.

LХІІ
Вже мужня і до двох десятків год жона,
Лічила мужові за п’ятдесят вона.
Не треба довго в нас таких мужів шукати,
Та лучче б, думаю, двох, ніж одного мати
По двадцять і п’ять год, ой надто в тих краях,
Де сонечко пече мужаток так, що страх.
“Мі vien in mente”, се й пречисті жени знають:
Бо мужа в тридцять год на інших прекладають.

LХІІІ
Скажу по правді, се сумна, та й вельми, річ.
А винен хто тому? От та захмарна ніч,
Що бренну нашу плоть, мов горен глину, палить,
Пече під спеку так, мов чорт у пеклі варить.
Хоч постуй, хоч молись, плоть бренна-немічна, –
І душу праведну хапає сатана.
В людей се любощі, у бога перелюбство,
А ксьондз шепче, що тут боротись буде – glupstwo.

LХІV
Щасливі сіверці! От там вона, мораль!
Там добродітелі чистіші, ніж кришталь.
На холод випруть гріх нам голий, без усього.
(Сніг і Антонія опам’ятав святого).
Там судді знають, що коштує женська плоть.
Про гаха в них пеня, мов про коня оброть,
Ще й не мала пеня, геть, геть-таки поважна!
Бо женське тіло там звичайна річ продажна.

LХV
Альфонсом Юлії звавсь муж, чи чоловік.
Хороший на виду під його дойшлий вік.
Ані любові, ні ненависті до нього
У неї не було, таки ніже нічого.
Жили вони собі, як часто в нас живуть;
І не с а м і т н я їй була й не в п а р і путь,
Та він ревнивий був, хоч не з’являв печалі.
Бо хто ревнує, той не любить, щоб се знали.

LХVІ
Інеза й Юлія були мов один дух.
Чого – я не дізнавсь, і хто в них чий був друг.
Не одного були вони смаку й науки:
Бо Юлія, мовляв, пера не брала в руки.
А то шептали ще (та, певно, се брехня:
Ледащо має ціль, а бреше навмання),
Що буцім дон Альфонс, як ще не оженився,
Під праведну вдову близесенько мостився.

LХVІІ
Що і тепер вони на тім-таки мосту,
Хоч, правда, час надав їм більшу чистоту.
Інеза прийняла і Юлію у дружбу,
І певно, що не їй, собі служила службу.
До себе ж близячи простушечку таку,
Робила комплімент супружньому смаку,
Хоч і не втишила (хто зміг би се?) скандалу,
Да торохтіли вже про те якось помалу.

LХVІІІ
Не дивно, що й казать: чи Юлія дійшла
Очима інших лиць до давнього узла,
Чи узлик сей сама вона таки відкрила,
Про се вона ніже нічого не з’явила.
А може, й так було, що їй байдуже все,
Чи спершу самого, чи навпісля уже:
Се справді дивна річ, що думати й казати,
Вона ж, бачу, про те наважилась мовчати.

LХІХ
Побачила вона Жуана, і хлоп’я
Голубила, немов гарнісіньке малпя.
Нема в тому вини, коли йому тринадцять
Годків сповнилося, а їй минуло й двадцять,
Но я всміхатися байдужно вже б не став,
Як хлопцеві мойму сімнадцятий настав.
Прибавка трьох годів предивну переміну
Там робить, де з жари деруться ба й на стіну

LХХ
Яка б там не була причина, а вони
Зробилися другі, не ті, що перш були.
Понурять очі і вітаються іти мовчки,
А в погляді якесь мішаннє… точки, точки.
Дехто вже й розгадав, мов та ворожка сон,
Що знала Юлія всьому тому резон.
Жуан же, сей блукав у домислі-тумані,
Мов той, що чув, а сам не був на океані.

LХХІ
Та й холод Юліїн бував такий ніжний!..
І рученька її тремтіла, як її
Вона з його руки тихесенько виймала,
А вийнявши, свій слід позаду зіставляла –
Ласкавий стиск, такий тремтючий, що й не знав,
Чи справді то був стиск, чи сам собі вдавав:
Та в серці і сама б Арміда не зробила
Такого подиву, як та предивна сила.

LХХІІ
Зустрівшись, вони вже не усміхались, ні!
Та смуток і над сміх був кращий у її.
Чи в серденьку вона щось глибоко таїла,
Вона того сказать собі не вміла.
Но, що ховала все в сердечному огні,
Здавалося воно ще тим дорожче їй.
Невинність хитрощі свої й лукавства має;
Прикидності її сама любов навчає.

LХХІІІ
Но страсть виявлює сама, що в ній горить,
Ба й мороком своїм. Так в темряві таїть
І пророкує нам величне небо бурі,
Що нагромадилось ув огнявій лазурі,
Який на собі вид вона б не прийняла,
Приб’є той прикид жар, мов громова стріла.
Погорда, холод, гнів, ненависть і неласка –
Все буде пізня вже, та й вельми пізна ласка.

LХХІV
З’явилися тоді й зітхання преважкі,
Що здержувано їх, і погляди-крадьки,
І червоніннє, хоч нічого не зробили
Такого, за що б їх приятелі судили,
І трепіт зустріту, і мука самоти, –
Всі ті прелюдії дрібні й чудні, що ти,
О страсте молода! Від них не слобонишся,
Поки ще новичок, поки не загоришся.

LХХV
Бідашка Юлія попалась в ту біду,
Що підсковознутись їй ось-ось, мов на льоду,
І зрадити свого шанованого мужа.
Однак була вона – що та левиця дужа.
Поваги родова, релігія, мораль
Зробили дух її твердим, мов криця-сталь,
Злякався б од її статечності й Тарківній,
А й надто, що втекла від плахітку Марії.

LХХVІ
І обіцяла їй не бачити й не знать,
Жуана й матері його повік, та вп’ять,
Не пропустивши дня, візиту їм зробила…
Страшенно звонтпила, як двері відчинила. –
Аж ні! Се не Жуан… Знов хтось дверима хисть!
Се, певно, він. Ох, ні! Се до Інези гість.
Боюся вельми, що в той день Марія-діва
Не чула, щоб її знов Юлія молила.

LХХVІІ
Тепер надумалась вона, що женська честь
Щось дужче, ніж усі такі спокуси, єсть.
А втеки боязкі – се щось низьке, мужиче,
Стояла і стоїть вона лякливих вище.
Се єсть – вона од нині всіх мужчин
У серці під один поставила аршин.
І хоч би як була зітханнєм їм багата,
А буде бачити у кожнім тілько брата.

LХХVІІІ
Коли ж би сталося – хто скаже наперед?
Лукавство дьявольське усюди вдіє вред, –
Коли б вона, кажу, почулась у серденьку,
Що там не все гаразд, не все там хорошенько,
Що хтось їй по смаку, дак чесна й мудра хіть
Повинна все таке у серці задушить;
А став би він благать, від себе оддалити…
Я раю молодим дамуням так чинити.

LХХІХ
Ще ж і божественна на світі є любов,
Пречиста й осяйна, як первородна кров, –
Така, що й ангели святою величають,
І жени, що себе за янголяток мають, –
Платонова любов, “така, як то моя”, –
Казала Юлія, та й щиро, – певен я.
Так і бажав би я, щоб Юлія мечтала
Божественно, коли б лише на думці мала.

LХХХ
Безвинна се любов, немає в ній біди
Для молодих сердець, хоч до ста баб іди.
Перш можна в ручку, там і в губки цілувати;
Та я на досвід сей не вельми-то багатий,
Я тільки чув, що тут любовна та межа,
Що вже за нею гріх заріже й без ножа,
І не моя вина – хто пропаде навіки,
Остерігаю всіх, нехай мовчать злоріки.

LХХХІ
Ну, хоч би вже й любов, та щоб межа була,
Мечтала Юлія, голубонька без зла.
Нехай мій Дон-Жуан оказії не втратить
Дознати любощів, щоб вічно пам’ятати,
Як жертва ся горить на чистім олтарі,
Без диму й смороду, мов ранок на зорі;
Нехай він навчиться, як личить юнакові,
Не знаю вже чого… у неї і в любові.

LХХХІІ
Одігшись, як в панцер, в душевну чистоту
І заміру свого в високу красоту,
На міць свою, немов на шанець, уповала,
А честь арматою потужною вважала
І мудро почала про серце міркувати,
Що розуму над ним не треба вартувати.
Чи певно ж досягла мети високої тієї,
Небавом знатимеш із повісті моєї.

LХХХІІІ
Се був безвинний і можебний разом план,
А у недолітка який же б то скандал
Вчепився гострими, як в тигра, пазурами?
Хоч би ж і так було, спасенними ділами
Серденько Юлії, спокоїлось; а се
Хто має, сміючись, олжу перенесе.
Бо й християне дно ‘дного не раз палили,
Впевнившись, що таке й апостоли б чинили.

LХХХІV
Коли б же тим часом Альфонс її скінчивсь…
Не дай їй, господи, щоб помисел з’явивсь
Такий у неї (тут вона перехрестилась).
Щоб і во сні таке страшне їй не приснилось!
Ну, та коли б, мовляв ксьондз, inter nos…
(Entre nous, сказати б, тут шмиги більш прийшлось
Бо по-французькій так сердечна міркувала;
Та що ж, коли б тоді в нас ритма закульгала!)

LХХХV
Се тілько я собі так згіпотезував,
Дойшовши повних літ, Жуан би ще припав
Поважній удові, як личить, за супруга:
Вона через сім год була би недолуга.
Тим часом (щоб мою гіпотезу скінчить)
Годилось би йому любовно з нею жить
І любощів таких у неї поучатись,
Якими й на небі могли б вони пишатись.

LХХХVІ
Так буде з Юлії. Спогляньмо, що Жуан?
Бідашний хлопчик! Він гаразд не знав і сам,
Що се з ним діється: не виспіла ідея,
Палкий, мов панночка в Овідія Медея,
Страшенно дивувавсь, що се за новина!
Ніже не постеріг, ізвідкіля вона.
Не знав, що проста річ його мучить-лякає,
Така, що підожди, вона запахне раєм.

LХХХVІІ
Мовчущий і сумний, недбалий, похіпний,
Покинувши людей, втікав у гай хмурний,
Він мучивсь раною, не знаючи, де ліки,
Топив свій сум тяжкий в самотині великій.
Я сам люблю її, святу самотину…
Та зрозуміймося – не вельми вже страшну,
Не ту, де з дьяволом анахорет гризеться,
А ту, де турчину мов у раю живеться.

LХХХVІІІ
О любощі! Які ви гарні в тишині,
Де восхит з певністю ховаються в тіні!
Отут імперія найвищого блаженства:
Бо до небесного доходить совершенства!!
Той бард, що сі вірші колись провіршував,
Про гарні любощі незгірше заспівав,
Та в нього другий стих не до ладу виходить:
Бо певність восхиту під пару не підходить.

LХХХІХ
Тут певно розумів поет і вопіяв
До роду людського, щоб кожен добре знав:
Те, що між нас і так усяке добре знає
Або ж навпослі, що воно таке, дознає:
Що ми не любимо, як нам хто переб’є
Обідать, чи любить все, що в любові є.
Про “восхит” більш теперя не скажу ні слова,
Та “певність”, двері щоб замкнуть, була готова.

(2 votes, average: 3,50 out of 5)