Дума друга
Віє вітер, повіває,
Синє море грає;
Золотом його з заходу
Сонце заливає.
Та ні золота на морі,
Ні на небі сонця
Не вбачає бідний бранець
Із свого віконця.
Угорі над головою,
Мов каганчик, сяє,
Мутним світом кострубаті
Мури обливає.
Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.
О, яке ж воно й життє у домовині!
Серце ниє у неволі на чужині;
Думка вороном літає по Вкраїні,
Кряче-плаче, покланяється родині,
Та нема рятунку при лихій годині.
Сорок їх сидить у башті без одного,
Що коня в степу сідлали вороного,
Не питаючись, не боячись нікого, –
Тих, що бурею на море налітали,
На лиман, мов стадо лебедів, спадали,
Кого стріли, жакували-пліндрували,
Супротивного у полі трупом клали,
В Чорне море каменем німим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,
На невольницькі базари налітали,
Козаків-братів з неволі визволяли,
По Вкраїні рідній славою сіяли,
Мов квітки в городі, пишно процвітали.
І понуро мовчать молодці низові чуприндири…
Без одного сидить їх у башті десятків чотири…
Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі,
І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)