2. ПІСНЯ ПЕРВА

І
Куліш завзятий був писака,
В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.
Що коїв лях і гайдамака,
До всього пильно доглядавсь.
Ще ж завела його охота
Писати всячину й про чорта
Та й про богів оповідав.
“Боги, – рече, – пішли з героїв,
Преславних душогубством воїв,
Що й дідько б ради їм не дав”.

ІІ
Таки Панько писав-проводив
І всіх чортів письмом дрочив.
З писаками ніже не ладив
За їх героїв і богів,
Бо душогубство прославляли
І до богів за темні хмари
Драбину строїли собі,
Щоб старий бог, всіх благ податель,
Усіх дурниць законодатель,
Родив їм груші на вербі.

ІІІ
За се Куліша узились
Усі пекельні цензори,
Що від отця брехні родились
Людського мороку царі.
Ото ж, як дзизнула косою
Безока смерть, він головою
Поліг, мовляли, “дуба дав”,
І за письменницьку роботу,
Що завдавала всім турботу,
До пекла мовчки почвалав.

ІV
До пекла, певно не до раю:
Се знав і Київ, і Москва,
І Львів, що руського звичаю
Колись був третя голова,
А потім у ляхву пошився,
Від мови нашої відбився
І став з уніта палієм:
Бо предками зве гайдамацтво,
Те тотарене козацтво,
Що Русь спустошило вогнем, –

V
Що на підмогу хана звало,
Упавши поп’яну в біду,
І руським тілом годувало
Його ненаситну Орду.
Знайшлись і в Києві бурлаки,
Що з людоїдів-гайдабур
Зробили православних воїв,
Святої вольності героїв,
Всесвітньої культури мур.

VІ
Заскиглили, немов на вовка,
Всі гавкуни на Куліша,
І розійшлась кругом помовка,
Що, певно, дано відкоша
В раю завзятому писаці
За невгавущі злющі праці,
І в пеклі мучиться тепер:
Присуджено-бо люті муки,
Письменним людям для науки,
Йому тоді, як ще й не вмер.

VІІ
І справді ж бо давно наслухавсь
Дурного лементу Куліш
І в голові собі начухавсь,
Та серце в грудях бгав, мов книш.
Як наші давні Андибери
Пили в кабашної гатери,
Аж покіль ходора все йшло,
Аж покіль груби гуркотали
І сажею світ затемняли,
Так і в письменників було.

VІІІ
Не мед-п’яне-чоло кружляли,
Чорнильний опіум вони,
І лжею пійло заправляли,
Найкращим трунком сатани,
Аж покіль морок душі темні,
Мов сажа пустки ті корчемні,
Непроглядно заволікав.
Від галасу того п’яного,
Від біснування навісного
Сердека в хутір утікав.

ІХ
Там води Лети дзюркотали
Про молоду старовину
І з кволим серцем розмовляли
Про сльози, рози та весну.
І забувало серце кволе
Про те, мовляв, просторе море,
Що має гаду без числа, –
Про ту безодню, що пустилось
По ній плисти, та й опинилось
Без демена і без весла.

Х
Було колись, як очортіє
У Січі пити горілки,
Козацтво наше густо вкриє
Саєтами зимовники.
І там уже гуляти годі:
Сидить отаман у городі,
Пильнує кримські кавуни,
Не татарву ганяє – свині,
Щоб не поїли жовті дині,
Як манна, кожному смачні.

ХІ
Так і Куліш було заб’ється
В глухі степи чи то в гаї…
Нехай хто хоче лобом б’ється
Один з одним, як бугаї,
За те, яким се дивним робом
Перевернувся хліборобом
Страшний паливода-козак,
Як занедбав свою криваву
Старовину і втратив славу
Там, де гуляв-буяв кабак.

ХІІ
Заб’ється в мовчазну хатину,
Що стала рака в пустирі,
І, як чернець лиху годину
Осміює в монастирі,
Так він кепкує із недолі,
Самітникуючи на волі,
І годі вже старовину
Козацьку й панську ворушити,
Що не давала людям жити
Через безрозумну войну.

ХІІІ
Там степові йому не снились
Кабашниці та шинкарки,
Що їх обачністю хвалились
Колись нетяги-козаки, –
Ні батько збреханий козацький,
Що юртовав наш люд простацький,
Присягами дурив ляхву,
З її сліпим вельможним панством,
І хана з хижим азіатством
І церкволюбницю Москву.

ХІV
Ані його по духу кревні,
Печені хутко докторці,
Защитники катюги ревні,
Цвірінькуваті горобці, –
Ті, що до книжників лестились
І книгогризами зробились
Да й стали наших поучать,
Що наша шмальцьробна буда
І будники були з-між люда
Такі, що вміли будовать,

ХV
Се єсть будинки майструвати,
Церкви та замки, – люд буйний,
А не послід, що відметати
Його звик геть від себе свій, –
Що по полях ратаювати,
А по містах крамарювати
Не вмів, не здужав, не хотів,
А ждав козацької руїни
І з кочової України,
Як шершень в пасіку, летів.

ХVІ
Не снились там і книгогризи
Панькові посеред левад,
Що, повбиравшись в пишні ризи,
Сповняли брехунами ад…
Все, що чинили, що писали,
Про що кагалом розмовляли,
У його Лета пойняла
І всі книжки несамовиті,
Половою мішки набиті,
В запомин-море понесла.

ХVІІ
Як же та Мors, мовляв, морснула
Його косою, мов на жарт,
Душа від тіла полинула,
Байдужна, хто їй кум чи сват,
Чи ворог клятий, чи друзяка,
Без сорома в очу собака,
Що, знай, крутив-махав хвостом,
Поки вхопив не по заслузі
Не псу належне, не котюзі
І втік з нетрудженим шматком.

ХVІІІ
Байдужен їй і Каменецький,
Природний єзуїт-земляк,
Підлиза-прасол кролевецький,
Душею ласий потурнак;
І тульський писар, що з ним гризся,
Покіль пройдисвітом зробився
І став з підбрехача панком,
Тоді мов браттє обнялися,
Мов чорт із бісом понялися
Або хан з Хмелем-козаком.

ХІХ
І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвано вовчком…
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь, ступала,
Хвостом слід вовчий замітала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей.

ХХ
І той, що за роботу брався,
Над прислів’ями працював,
А потім із дітей знущався,
Калюжею письменство звав,
Бо “грузнуть у літературі”,
Не підклоняються цензурі
І люблять правду над брехнею,
Той, що не бачить і не чує,
Як бідна дітвора бідує,
Зробив із себе сам свиню.

ХХІ
І “Каїн”-брат, що материзну
У вбогих сестер зажирав,
І, зневажаючи отчизну,
Із рідного гнізда їх гнав, –
Що, мов у байці обізяна,
Знай, колоддє важке качала,
Сидів та нидів над письмом
І мотлоху надбав без глузду,
Тим часом жінка без загнузду
Пообкрадала свекрів дом.

ХХІІ
Байдужні й ті, що рідну мову
Занедбують, найкрашу з мов,
Народолюбності основу,
І пристають до ворогів, –
Ті, що язик від бога даний
І духом творчим осіяний,
Зробили змалку “мовчазним”,
Людей же, що свій край любили,
Немов стратенців осудили
Судом драконовим, чужим.

ХХІІІ
І ті, кому він в генерали
Драбину лізти підставляв, –
Кого цурались, мов не знали,
Як розум власний не сягав, –
В кого на панській високості,
Мов у якого Jego Morsi,
Крутилась вітром голова, –
Кому святих Камен родина,
І Древня Русь, і Україна –
Одні безрозумні слова…

ХХІV
Русь Древня – корінь і начало
Всього, чим дишем, живем о,
Що в нас величного постало,
На чім у вірі стоїмо;
А наша рідна Україна –
Під сонцем праведним єдина
Колиска мови, що ні грек,
Ні римлянин, ні римський кревний,
Поляк, слуга латини ревний,
Ні москалюга, що ізрек

ХХV
Нам заповідь на всю вселенну –
Забути, кинути її,
Криничину живу, священну,
Укриту в серця глибині –
Ніхто з них не співав над нею,
Колискою життя сією,
Того чудовного котка,
Що вже й за Кия Киянина
Робив родину й сім’янина
І з князя в нас, і з простака.

ХХVІ
Відступники Землі Святої,
Що Святославів, Ігорів,
Владимерів на тім устої
Слов’янства чесного, Дніпрі,
Зродила нам і згодувала,
І слави світом осіяла,
Вхопились осліп за чини,
І так, як предки їх з ляхвою,
Вони з новою татарвою
Полізли гурмом у пани.

ХХVІІ
Куліш тим часом всю природу
До себе на підмогу звав
І “духа правого” свободу
Вселенським духом покріпляв,
А все друковане гультяйство,
Тарасовство да Костомарство,
В безчесні брехні повернув,
Князів, царів премудрих славив,
Русь над Козащину поставив,
Всіх до єдиності горнув…

ХХVІІІ
Русь Древня! довго ти стояла
Архистратигом християн,
Аж поза Сурожжю ганяла
Козаків, Коб’яків, поган…
Русь Древня… о! велике слово,
Свободи всіх слов’ян осново!
Тебе не вкраде в нас Москва,
Так як украла нашу мову
Та й викроїла з неї нову,
Тим робом, що й Литва й Ляхва.

ХХІХ
Була вона колись єдина,
Була “свята” єдинством Русь;
Та з неї стала Україна,
Як пан ляхом перевернувсь,
Козак же, пана в лики взявши
І татарві його продавши,
Сам, як схотів, так панував,
Допанувавшися ж до злиднів,
Умом, як єзуїт, з’єхиднів,
Єхидно й під Москву втікав.

ХХХ
Там видумавши “договори”
(З царем восточним утікач),
Пустивсь у вимагання, в спори,
У крокодильський лютий плач
І плакав поти, покіль Карла,
Між вінценосцями капрала,
Аж під Полтаву заманив
І Москалеві за притулок,
Від Хана й Короля рятунок,
Козацьким робом відплатив.

ХХХІ
З того ж то ми час у Вкраїну
Вибріхувати почали
І на Петра й на Катерину
Хулу да клевету верзли.
Удвох вони нас “розпинали”,
Вдвох “сиротину доконали”,
З “вовчицею” голодний вовк.
Єхидством розум череватий
Почав казками помрачати
Не тільки Захід, ба й Восток.

ХХХІІ
“Край рідний”, “Мати Україна”
(Козацька Русі голова)
І “Батьківщина” й “Материзна”:
Сі перебрехані слова
Байстрятами скрізь розповзлися
І по світах водить взялися
П’яних да темних кобзарів…
Так в нас постала епопея,
П’яницька бреходурнопея
Про людожерів-козаків.

ХХХІІІ
Так ми, сліпі, сліпих водили
І в яму падали гуртом,
А вчені олухи учили
Високомовним язиком,
Що єдинитись нам – дурниця;
Одна Унія – гарна птиця:
Бо єдинить Русь із Ляхом,
А Лях одняв у неї панство,
Покинув їй саме простацтво
З його хаптурником-попом.

ХХХІV
Іде Куліш, куди заслали
І земляки його, й Москва.
Тепер йому не помагали
Ніякі проти них слова:
Бо дуба дав по їх наказу…
Морснула Мors, вона й указу
Царського вухом не веде,
Її коса й царя самого,
Мов пастушка в степу малого,
Якраз по шиї попаде.

ХХХV
Морснула Мors, і як жилося,
Як бідувалось між людьми,
Мов уві сні йому здалося…
Турботи – мов були гостьми,
Що, не спитавшись, наїжджають,
Останній упокій хапають,
Як в наших пращурів Орда,
А в душу ні одно не гляне,
Яке там горе безустанне,
Яка там коїться біда!

ХХХVІ
Біда, що не зустрів людини
(Опріч в зубоженій сім’ї)
На всім просторі України
Проміж письменними людьми,
Щоб Матір Правду шанувала,
Про неї більш усього дбала,
А не про славу та грошву
Та про Мамону злочестиву,
Політику життя лестиву,
Ту хижу в темряві сову…

ХХХVІІ
Морснула Мors, – душа воскресла,
І розточились вороги:
Почезли крадені чересла,
Чепіги крадені й плуги,
Оплени крадені з осями
І луб’є крадене з драбками,
І все, на що мужик дививсь,
Як дивляться пани на службу,
Ледачого з ледачим дружбу:
Хто що піймав, тим і жививсь.

ХХХVІІІ
Як ті, що ненавидять бога,
Втікають од лиця його,
Так вся гурба, на правду вбога,
Втікала від Панька мого…
Мов світла кажани злякались,
Всі ледарі порозлітались,
Як тільки дух його воскрес,
Одлучений косою смерті
Від усього, що мусить мерти,
Як мре-здихає кінь чи пес.

ХХХІХ
Він бачив, як на смерть конячу
Чи псячу бог тих осудив,
Хто мав од батька й діда вдачу
Паскудну або сам нажив…
Зникали перед ним жидюги,
На подвиг чесний недолугі,
А на таке премудрі зло,
Щоб їм війна, печаль, хвороба
І чиста дружба й чорна злоба –
Все гроші в гамани несло.

ХL
Коли їх козаки хрестили
Під карбачами без попа
І вірувати в Суса вчили,
Аж поки в них текла ропа.
Тоді їм голови втинали
І чур своїх так наставляли:
“Жидюгу охрести й зотни!..”
Та інший жид на церкву гроші
Таки їм обіцяв хороші,
Що м’якшали й їх гетьмани.

ХLІ
Тепер жиди не карбачами,
А друком учать нас самих:
Бо поробились письмаками
На сором нам, на людський сміх…
Газетчиками, друкарями,
А в справах судових крючками
Перевернулись Гацуки,
Ті, що козацтву допікали,
Як по Вкраїні рандували
Всі мита, промита й шинки.

ХLІІ
Морснулась Мors, – і годі злющим
У тілі душу, як в тюрмі,
Томити гуком проклятущим
І на словах, і на письмі,
Про неї в язики дзвонити,
Судом запеклозлим судити,
Мов той Мінос аби дракон…
Як дим перед огнем щезає,
Так щезла духохульна зграя
Брехак, ім’я ж їм – легіон.

ХLІІІ
Почезли й чеські лиходії,
Що хваляться святим добром, –
Що, мов опівночі злодії,
Розшарпали наслідний дом, –
Що материзною ділились:
Бо сестри вбогі опізнились
Доходити свого судом;
І лобаси, що, слово, давши,
Обіцянку перебрехавши,
Мололи мливо язиком.

ХLІV
І мудрі судді, що закону
Держаться, мов кожуха вош, –
Що злодіяці оборону
Придумають над всіх святош, –
На розум тяжко недугують
І честю-совістю торгують,
Хоч краму в них сього й нема,
Та й не було, як і родились
І по високих школах вчились,
Тямуща темні речі тьма.

ХLV
І каїни, що пляму носять
Клятьби святої на чолі,
У ті віки нас переносять,
Як жер брат брата на Землі, –
Дрібнесенькі, низенькі душі,
В кабанячі заперті туші,
Не словом, рохканнєм живуть.
Вся там мізерія людськая
Серед його душі зникає…
Верстає він далеку путь.

ХLVІ
Далека про людей; про бога –
Така близька, як до тих зір,
Що круг незримого чертога
Широкий роблять кругозір,
І всі господь їх озирає,
І кожну, як ім’я їй, знає,
Пасе, мов у степу вівчар,
Ми ж їм не зложимо і ліку:
Не дав-бо знати чоловіку
Всього, що має, вічний цар.

ХLVІІ
В таку ж то путь Куліш простує,
Не знаючи, де їй кінець,
Де Той живе, Кому готує
Він правду в серці на ралець.
Всі письмаки ж бо туманіли,
Що про Той Світ його учили,
І тямив менше він тепер,
Ніж на самім починку віку,
Куди йти треба чоловіку,
Що “вік учивсь, а дурнем вмер…”.

ХLVІІІ
Куди, бач, треба йти до раю,
До пекла ж – певна річ, куди:
Туди, де дим з землі бурхає,
І чути гук: “Води! води!”
Бо хтось між тих єресіярхів,
“Нової віри” патріархів,
Таке по світу розпустив,
Що бог із предку-віка,
Як не втворив ще чоловіка,
Про нього пекло вже зробив.

ХLІХ
Дак ся мудраченська наука
Прийшлась і нашим по смаку,
Що, певно, буде в пеклі мука,
Хто не стоїть у їх цеху.
Оце ж потіль пером куртили,
Покіль бідаху засудили,
Мов турки Байду, на гаки –
За ледарство його велике,
Що гудив гайдамацтво дике,
Котре шанують письмаки.

L
Мовляв, се первенці свободи
Обонпол славного Дніпра.
Мовляв, їх чтили всі народи,
Бажаючи і нам добра,
Що здобулись, на його – волі!
Мовляв, тоді в дому і в полі
В нас буде божа благодать!
Як предки наші панували,
Що ратищем лани орали,
Довліє й нам так панувать!..

LІ
“Громада – чоловік великий:
Стояти против неї зась!
За те, що із людей дер лики,
Не вдержав булави й Юрась…
А я ж то щ о против тих злющих
Катів-героїв невмирущих? –
Поміркував собі Куліш. –
Коли два кажуть п’яний, годі
Буяти, мов той цап в городі,
Лягай та спи, не ляпай більш!

LІІ
Мовляли: “Ляпав до знемоги
Ти, що схотів про нашу Січ,
Про наші втеки за Пороги,
Про всяку таємничу річ,
Що вмовчати тобі б годилось:
Як дещо в козаків чинилось,
Як глузували вороги
З святого рицарського братства,
Що не щадило християнства
І дерло всюди до снаги.

LІІІ
Нема ж тобі на небі раю:
Нерівня ти січовикам:
Вони таких, як ти, туряють
Із неба по гамаликам!”
Шкода ж мені про нього дбати,
Та й де він, ні в кого спитати. –
Так міркував собі Куліш. –
Іди до пекла, сіромахо,
Сім’ї козацької невдахо,
Гори, покіль на прах згориш!

LІV
Дак от же бо лиха година!
Що там горіти без конця
Повинна суджена людина
В того, мовляв, олжі отця!..
То що ж? Там нас чимало буде
Таких, як я, і всі ж ті люде
Горітимуть собі гуртом.
В гурті ж і каша смачно їсться…
Куліш нічого не боїться,
Ба й чорта в пеклі із гаком!

LV
Піду! бо, певно, вже обсіли
Все небо наші письмаки
І тісняву таку зробили,
Як округ трону їх батьки.
Дотиснутись туди й допхатись
Та й ключника Петра дозватись
Таківському, як я, шкода!
І раю ж бо попошукаєш,
Що й глузд останній утеряєш,
А се вже буде з бід біда.

LVI
Піду!..”

(3 votes, average: 2,00 out of 5)