11. ПОВЕРНЕННЯ РОЗНОСНОЇ (ЛЮТЬ УРЯДНИКОВА)
Вимітає мати сіни.
Долі спить Івась на сіні.
Півень на току
Курочок своїх скликає,
Кукуріка.
Желіпає
Качка на ставку.
“Хто поніс йому “розносну”? –
Йвась прокинувсь. Мені млосно…”
“В запічку вона.”
“Що?”
“Курчата наслідили”.
Спухли в скронях Йвася жили:
“Ваша в тім вина!
Не послали в стан Семена.
Всі “гріхи” тепер на мене.
В центр я не піду:
Книгу здать було б ще вчора.
Кара жде тепер сувора.”
“Відвернуть біду
Я не можу…
Ще з світанку
Косять жита власну ланку:
Укляка стебло…
Понесу обід: голодні…
Ти ж сходи, синок, сьогодні.
Гірше вже було.”
В міркування Йвась поринув.
“Дайте чисту ганчірину:
Торба вся в дірках.”
“Ось рушник… трохи вологий.
Може вкутаємо ноги,
Розносну – в руках?”
“Обійдусь… У мене шкіра
Загартована.
Та звіра –
Врядника – боюсь.”
“Не посміє бить дитину…”
“Не турбуйтесь, не загину,
Раз велить татусь.”
Книжку вкутав у ганчірку,
Відчинив скриплячу “хвіртку”
Із передчуттям
Неминучої тривоги:
Нили груди, руки, ноги.
“Що скажу я там?..”
Вийшов мовчки він із хати,
За ним – мати проводжати…
“Ти не бійсь, синок.”
Міць вселило слово неньки.
Шлях по “Третій”* був довгенький –
Геть аж на ріжок.
Йвась минув крислаті груші.
Біля греблі Прохоруші
Відпочити став.
Бачить плин цяток жовтеньких:
Качка вивела маленьких
Діточок на став.
Кличе, кахкає завзята.
В осоці снують малята
Між зелених дуг.
Сонце геть прогнало хмари.
В думці ж хлопчика – примари:
“Пристав”, “стан”, “Бордюг”.
Йвась побіг: “клопоти діла”.
Невідчутна стала тіла
Власного вага.
Кругла площа, мов тареля.
Вбік провулок…
Стій: оселя.
Брама Бордюга.
Стукнув злегка Йвась ногами.
Гримнув псюга ланцюгами,
Гавкнув на весь двір.
Хлопчик знітився, зігнувся.
Вийшла згорблена бабуся,
Глянула в отвір.
Пса затримала.
“Іди-но,
В сінях стань, моя дитино.
Врядник нині злий.
Тут, у сінях, темнувато.
Будеш з хати прямувати, –
Воду не розлий.”
Брудно лаявся ось тільки:
“Чом нема вістей з Куцівки?!”
То ж про батька… Знай:
Всі пани несамовиті.
Двері скрізь нехай відкриті, –
Їх не зачиняй.”
Йвась ошамненько
Ступив тихенько
Через поріг.
В диму кімната.
Бордюг пикатий
На стіл наліг.
Уздрівши “чина”,
Вклонивсь хлопчина:
“Розписка вам…”
“Чому твій тато,
Зінське щеня ти,
Не прийде сам?”
“Він косить жито.”
“Вас мало бито!” –
Штіблетів стук.
І вп’явсь у спину,
Обпік дитину
Страшний канчук.
“Ой!..” – звивсь Івасик.
Сопів напасник:
“Поб’ю до дір…”
Від щему-болю
Хлопчик стрілою
Біжить у двір.
В рів з дерезою
Впав головою,
Сповзав униз.
А псюга клятий
Шматав штанчата
І ноги гриз.
“Ой!..” – кричить Івась щосили.
Від криниці поспішили
Три жінки на крик.
Очі хлопця повні муки.
Підняли його на руки
Винесли на стик
Вулиць.
Їхав подорожній.
В його віз напівпорожній
Ліг блідий Івась.
У пошматаних штанчатах.
На дитячих ноженятах
Крівця запеклась.
Тюпа коник неохоче.
Ледве чутно Йвась шепоче:
“В “Третій”* я живу.
Син розсильного Вакули.
Ох… Коли б не проминули…
Прошу на траву
Положіть мене, дядюню.”
Той у руку швидко плюнув –
Завертівсь батіг.
Кінь ударив копитами.
Заторохкав віз дошками,
Набирав розбіг.
Пройшло часу небагато.
Біля Йвасевої хати
Зупинивсь візок.
Дядьо мовив: “Чи зумію
Підвести?..
Мені за шию
Учепись, синок.
Так… А де ж тебе покласти?
Ось під грушею на рясті.
Не дойме тут жар.
Ну, кріпись…” сказав малому.
“Буду квапитись додому,
У Червоний Яр.”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)