06. РОЗДУМИ МАТЕРІ
Зник Івась на виднокрузі.
Мати дивиться у тузі
На широкий шлях.
Хилить голову додолу,
Опускає руки кволі,
Мов підбитий птах.
“Йди, Івасю, умовляю.
А сама я добре знаю,
Що тих верств пройти
Його босим ноженятам
Із “донесенням” проклятим –
До п’ятдесяти.
Віддихну: нема вже сили…
Скільки руки відробили
За насущний цей?
Йди у спеку і в морози:
Ти… жебрак.”
І ревні сльози
Бризнули з очей.
А над нею сонце світить.
В прохолоду манять віти
Й хилиться верба.
Ниє тяжко серце чуле.
Пригадалося минуле
І співа журба:
Породила мене мати,
Із строку ідучи.
І дитину у дрантину
Сповила на кручі
Біля гаю.
Все благала
Мені в бога долі.
В хаті ж – хліба ні скорини,
Ні дрібочка солі.
Виростила, горе знала:
Ще сама – дитина –
Няньчу в хатах у багатих.
Болять руки, спина.
Не сплю ночі, болять очі,
Труть вервечки жмені,
За куцину-сорочину,
За харчі злиденні.
Я не знала дівування,
Працювала в свята:
Все годила господині,
Доки не посватав
Мій Вакула.
Хоч відчула
Його руку дужу, –
Збігли роки, як потоки –
Знову світом нуджу:
Часті дітки, відробітки
В багача та пана.
Сини й дочки – наймиточки.
Бідність – несказанна.
Жаль на доленьку зрадливу:
Вік жнемо чужую ниву.
“Гей, працюй, не стій!”
Звуть нас “бидлом”, “лайдаками”,
Підганяють канчуками
Пан і багатій.
(3 votes, average: 5,00 out of 5)