ДО НОЧІ
О, як давно я не писав вночі,
Вважаючи, що ранок – то мудріше.
І ранку того стільки літ ждучи,
Я непомітно млявів і старішав.
О ноче, дорога моя ти ніч,
За що тебе я ображав так довго?!
Ти спокою свого мені позич,
А я віддам тобі свою тривогу.
Повір мені, по-дружньому повір,
Що тінь твоя – для мене як осоння…
Щоб хоч на мить побачить тінь від зір,
Яких було потрібно літ безсоння!
Коли я так хотів когось любить,
Коли я був у самоті й тривозі,
О як мені допомагали жить
Твої гудки далеких паровозів!
А як я думав про людей твоїх –
Закоханих, робочих, заблукалих,
Як я любив живих, безсонних їх
Під вікнами, у скверах, на вокзалах!
Як прислухавсь до їхніх голосів,
До їх розмов, мені не зрозумілих,
Як я хотів озватися до милих,
Почувши їхній тихий-тихий спів!
Пройти із ними, ну хоч півпуті.
Упасти з кручі, кинутись в безодню…
З тобою, ноче, я на самоті!
І все ж таки, їй-богу, не самотній!
Коли, стомившись, прийду я додому
й, тебе саму залишивши, засну,
Збуди мене, врятуй мене від сну,
Не пробачай мені зрадливу втому.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)