ПОКЛОНІННЯ ІДЕАЛЬНІЙ ЖІНЦІ IV
(чи буде вона ще колись доброю?)
Вона вішає
слухавку
і накопичує стоси
велетенських телефонів
між нами,
немов творить
провалля,
вона небезпечна,
як край урвища,
велетенські рожеві грати
кидають тінь
на її голе тіло,
її уста
видають звук
замків,
що замикаються,
новонародженІ немовлята
по цілім світі
починають плакати,
як вона мовкне,
вона відвертається –
хід її
є мов мій крик,
що поступово
зростає,
вона несе
в жмені
мою кров,
як українську писанку,
дві тополі
ростуть
на обрії шкіри
її обличчя,
її очі
заплямлені
небом,
я хотів би,
щоб вона
ридала
і щоб небо
текло
фарбою
по її щоках,
телефон
кидає тінь
всохлого дерева
на мою руку,
я стараюся зсунути
тонну тиші
з цієї сторінки
кінцем мого пера,
мої друзі,
гілки,
стукають
в усі двері,
щоб вона
їх відчинила,
та вона їх не чує
за галасом своєї краси,
вона зав’язує
свої пальці
в багато
рожевих кокард,
вона мугикає
мелодію
свого тіла,
її життя
в’ється довкола її ніг,
як довга
біла сукня,
багато
юних вродливих дзеркал
товпляться
довкола неї,
вона закохана
в бридку гаргулю
на соборі
людського тіла,
я продовжую
своє життя,
мов вірш,
її ім’я
витерте, мов гріш,
моїми устами,
воно звучить,
як невелике
число,
я привик
до своєї самоти,
як до жінки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)