Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові






ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА. Дума перва

І

Навіки, так, навіки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, –
Не смертю, ні! А тим, що поновила
На чужині любов і жизнь свою.
За матір’ю всепітую молила
Вселити їх у рідному раю,
А за царем скрізь по світах літала
І мислями квітки ума зривала.

ІІ

Не знай про се… Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп’явшись, серед церкви
І надихай в серця своїм братам
Невидані заупокійні жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертві.
Молись, лютуй і помстою кипи,
Турещину в людській крові топи.

III

Не знай… Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твій полом’єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розірветься, всю землю струсоне,
І сатана у тартарі заплаче,
Як про твою кончину спом’яне:
Бо мусить з три десятки років ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.

IV – Х

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА. Дума перва - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН