Дума третя
У віконечко їм милосердна рука подавала
Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала.
А про борщ в’язники, вже який в нім і смак, забували,
Сировцем да потапцями душу гіркую питали.
Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки;
Дознають на прикові короткім страшенної муки.
На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Україну простору та вольну, свій рай, споминають:
“Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.
Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!
Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.
Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,
А діди у твоїх покаянних печерах молились,
А батьки на тобі за козацькії вольності бились.
Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!
Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,
Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,
Ненавидників наших лихих хоч не б’єш, то лякаєш.
І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!
І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,
Пристановище певне старої козацької водії
Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,
Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам’ятаєм.
А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,
Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,
Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!
Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,
Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити”.
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;
“Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?
Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?
Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.
Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,
І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.
Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,
І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.
Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.
Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.
Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.
А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.
О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?
Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?
Чи не тим, що неділі святої в походах не штили
І по п’ятницях бубни, цимбали по ринках водили?
Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали
І святого хреста на себе мимоходом не клали?
Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем’ям штовхали,
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?
Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,
Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,
Їх дівоцькою кров’ю сліпих кобзарів наповзли,
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.
За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)