3. ПІСНЯ ПЕРВА
І
Уродилася Настуся –
Любо подивитись,
Із личенька рум’яного
Хоч води напитись.
Уродилася Настуся –
Серце голубине.
Хто ж то єї кохатиме,
Як мати дитину?
Розпущу крилаті думки
По всій Україні, –
Нема пари статечної
Коханій дівчині!
Нема серця ласкавого,
Ні тихої мови
До любого залицяння,
Дружньої розмови!
Шкода, шкода чорнобривця
По степах шукати,
Що з рожею садовою
Докупи зв’язати!
По Вкраїні огні горять,
Під небо сягають,
Потягнуло степи димом,
Крюки в диму грають.
Поміж балок Жовті Води
Кров’ю червоніють;
По городах обгорілі
Дворища чорінють.
Повкладала серед поля
Шляхта спочивати;
Походжають в пишних шатах
Козаки чубаті.
ІІ
Процвітає в саду квітка…
О траво висока!
Закрий її, сховай її
Від людського ока.
Нехай єї сонце стиха
Світом обливає;
Нехай бджілка, божа втіха,
Над нею літає.
Нехай єї зорі кроплять
Чистою росою…
Недовго їй пишатися
Своєю красою.
Не сховає хвилястая
Пишної квітини, –
Не заступить стара мати
Любої дитини.
ІІІ
Ой у вдови Обушихи
Сіни на помості.
Наїхали до вдівоньки
Козаченьки в гості.
Молодії до присінок
Кониченьків в’яжуть,
А старії господині
Добривечір кажуть.
“Добривечір, паніматко,
У твою світлицю!
Нехай бог святий із неба
Назира вдовицю.
Пізнавай гостей незваних,
Чесна господине,
Що здалека завітали
До тебе в гостину.
Чи забула, паніматко,
Той веселий вечір,
Як ми з твоїм Опанасом
Вели дружні речі,
Дружні речі таємничі
Про козацьку зраду,
Що хотіли відомстити
Шляхті за неправду?
Чи забула, паніматко,
Той ранок понурий,
Як ти в військо виряджала
Воловії хури?
Обушихо-паніматко,
Сизая орлице!
Не дурно ти злила слізьми
Новую світлицю.
Тобі серце говорило
Про козацьку долю:
Виросли нові могили
По чистому полю!
Що в Кумейках, в Боровиці
Задержалось сили,
Те в Сулі зеленолугій
Ляхи потопили.
Потопили полохливих,
Завзятших напали,
Постріляли, порубали,
Кіньми потоптали.
Пішла туга по Вкраїні
Од хати до хати,
Та не вмерла з того жалю
Козацькая мати.
Вона сиріт на отецькі
Могили водила,
Як вставати-воювати
Піснею учила.
І кривавим слідом діти
В степи простували
Без гармат на Жовтих Водах
Ворогів стрічали.
Добували козачата
У шляхти гармати…
Помолодшала старенька
Козацькая мати.
Зазивала пишну шляхту
Під Корсунь в гостину…
Про ту учту слава трубить
На всю Україну.
Паніматко Обушихо,
Сизая орлице!
Знай же й ти про славну учту
У своїй світлиці.
Ой твого ми Опанаса
Добре поминали:
Пишну шляхту, як тих раків,
Руками побрали.
Привітай же нас, як мати,
Чесна господине:
Ми з Корсуня простували
До тебе в гостину”.
ІV
Гучно, гучно у світлиці
Батьки розмовляють.
Любо їх сини Настусю
В піддашші вітають:
“Ой дівчино, дай нам, серце,
Водиці напитись.
Годі згагою у полі
Козакам томитись!
Нехай шляхту добивають
Яструби дзьобаті;
Наша втіха – карі очі,
Чорні бровенята”.
Хилить вітер, хилить буйний
В дуброві квітину, –
Ваблять речі молодії
Вродливу дівчину.
І схиляються в дуброві
Верхи із верхами, –
Іззираються в розмові
Очі із очами.
То заграє, то заниє
Серце голубине…
Стережися, Настусенько,
Лихої години!
Схаменися, не дивися
На козацьку вроду;
Іди лучче з мосту кинься
У холодну воду.
Там до суду плавать будеш
Тихими ночами,
І козацтво необачне
Вабити речами.
Там, русалко, сміятись
Будеш із кохання,
А тут, щиро покохавши
Зв’янеш в безталанні.
Шкода квітку од лихої
Бурі закривати:
Мусить буря з неї пишне
Листя обірвати.
Процвітайте ж і зникайте
Квітками, дівчата:
На те родить вас, сердешних,
У болістях мати.
Процвітайте, не впиняйте
Серденько кохати.
На те вами, що зорями,
Любується мати.
Процвітайте і нам дайте
Ваших чар напитись:
Тільки й щастя на сім світі,
Що на вас дивитись.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)