СІМ ПІСЕНЬ
“Сім струн я торкаю, струна по струні…”
Леся Українка
ПІСНЯ ПРИЧЕТНОСТІ
На світанку говорила Доля,
Як поміж людей мене вела:
– Обрій – для дороги і для поля,
Небо – для крила.
Скільки, мамо-земле моя мила,
Щедрих весен ти мені дала!
Неспокійне море – для вітрила,
Небо – для крила.
Забриніли пущі солов’їно,
І веселка днину обняла.
Захмеліло поле – для зернини,
Небо – для крила.
Де посіяв квіти чорноброві,
Там добра стежина пролягла.
Світ мені світає – для любові,
Небо – для крила.
Все живе – моїм чуттям зігріте,
І трудом, і променем чола,
Бо земля ж уся – для буйно цвіту,
Небо – для крила.
ПІСНЯ НЕРІШУЧОСТІ
Первослова не бійсь, перводіва,
Не відсиджуйсь тишком на печі.
Коли совість тобі заболіла –
Не мовчи, не мовчи, не мовчи.
Першість часто буває невдячна,
Доки з часом не знайде злиття.
Та, скажи, чи личина обачна
Принесла хоч коли відкриття?
Починали, йдучи над обривом,
Та рішучість була в Ілліча.
І відтоді Жовтневим огнивом
Хід історію свій відміча.
Починали з баркаів дощатих…
Подвиг з першістю – брат і сестра.
Первозданного діла початок
Тільки мужніх собі вибира.
Ми – земні, не емпірики кволі.
Хай на серці – невдач мозолі, –
Вибух мислі, рішучості, волі
Корольових дарує землі.
Вчуєш сурми – воскресни, померши,
Призабувши, як плаче гобой,
І зведися над бруствером першим
В той “последний, решительный бой”.
ПІСНЯ ДОБРОТИ
Хоч роздаю, не порожніє скриня,
У ній під віко – перлів доброти.
Ще з древніх літ наш велетень Добриня
Пересипає їх в мої світи.
Признатися, таки чимало злого
В житті я мав за власну доброту,
Та довелося б повторить дорогу –
Єдину б повторив, лише оту,
Понад якою, мудрий і тривожний,
Народ мій накопав дзвінких криниць,
Де, спрагу вгамувавши, подорожній
Вбирає простір в ясноту зіниць.
Мене пустила в люди різна мати
Таким, що від моєї доброти
Було зерняті легше проростати,
І хлібові в ясній діжі зійти,
І другові замислитися ділом,
І птахові піднятись на крило,
І скривдженому щоб не так боліло,
Щоб менше горя на землі було.
Прекрасно бути чесним і хоробрим,
Талановитим – істина стара,
Але яке то щастя бути добрим
І знати, що вродив посів добра!
Не добренько-м’якеньким, моложавим,
А коли треба, стати і мечем,
Тим, що рубає злотовражі жала
І трощить бутафорію нікчем.
А вже “добродій”, чую, на догану
І так і сяк рядок мій поверта.
Нехай собі… На волю Корвалана
Й моя таки виводить доброта.
Зведуся завтра, поготів – сьогодні
Та добротою вдарю в дужий дзвін:
“Повстаньте, гнані і голодні,
Робітники усіх країн!”
Допоки дехто йшов із вихилясом,
Під дихало б’ючи товаришів,
Мене забрав до випусконого класу
Учитись педагог із Павлишів.
ПІСНЯ ПЕЧАЛІ
І де отой на світі оптимізм,
Який не знався б з гіркотою сліз?
Ми без печалі – ніби стебелини,
Що не схилялись під ваги зернини…
Так низько, крізь дощів сумні завіси,
Понад ріллею, понад чорним лісом
Он лебеді тривожно заячали
За днями, що минули, і ночами.
І так печально на душі стає
(Чи радісно, що лебеді ще є?).
Он човен на безлюдному причалі.
Ну як йому, скажіте, без печалі
За тим, що літня понесла вода,
За тим, що дужа сила молода
Не виведе його на бистрину
В цю пору золоту, та все ж сумну,
За тим травневим безтурботним днем,
Що в Кончі за невтишним солов’єм
Водив його на плесах між дубів,
І світ йому славутно голубів?..
Минулося. Одна і та ж краплина
Його борта удруге не торкне,
Та як і ця ось трепетна хвилина
Удруге не відвідає мене.
ПІСНЯ НЕВТОЛИМОСТІ
Спасибі, доле, за щедроти,
За небеса, зірок рої,
Що маю на землі Роботу…
Та, по секрету, я не проти,
Коли побільшиться її.
І не принось мені подачок –
Не вдовольняюся малим.
Дай справ гарячих, не ледачих,
Бо невтолим, бо невтолим.
Любові дай мені трудної,
Нелегковажної доби,
З якої виросли б герої
Для боротьби, для боротьби.
Додай мені тієї віри,
Що нею вищуся-росту,
Не пошкодуй своєї міри
На ясноту, на простоту.
Дай сили – проти поторочі,
Проти байдужих, проти злих.
А ще – побільше свят робочих,
Поменше буднів вихідних.
Я не прошу нової хати,
Ні хліба (всього не з’їси!),
Та ще наважусь попрохати:
Додай, додай мені краси,
І не тієї, що – з обличчя,
І не тієї, що – з величчя, –
Мені б таємна та краса,
Що до людей перевиса.
Ти не розмінюйся дрібно
На гроші, модні кунтуші,
А так зроби, щоб був потрібний
На світі хоч одній душі…
Вділи з вогню такої цегли,
Щоб я любові храм воздвиг
Заради пам’яті полеглих,
Заради ствердження живих.
ПІСНЯ НЕНАВИСТІ
І лисячу повадку, й грубу силу,
І пліткаря, й лакузу, й торбохвата,
Убивцю, і ледачого, і скнару,
Та ще замодернованих міщан,
Та ще ж і гризунів із підворіття,
Та ще ж і сизоноса-пияка,
І “янгола”, що грає на піддавки,
І тих, що забувають рідну матір,
Дворушників, базік і бюрократів, –
Усе оце виводьмо на майдан
(Та не забудьмо й слабостей своїх.
Вони пручатись будуть і кричати,
Але тягніть їх, людоньки, тягніть,
Без них неповна буде галерея…).
Нехай накаже ненависть: “Вогонь!”
Зберімо всі наявні мужні сили,
І совісті ударні батальйони,
І армії любові з РГК,
І всенародне ополчення сміху…
Усі гармати людського величчя,
І правоти, і світла, й гуманізму
Нехай по тій ударять лихо збірні.
Нехай накаже ненависть: “Вогонь!”
Від ненависті ж все та від любові…
ПІСНЯ НАДІЇ
На правду-честь надіюсь і на друга я,
Який не кине у біді.
Він не з тієї пісні недолугої,
Що хрипотить: “Надейся, жди…”
Мовляв, не поспішай, життя – попереду…
А я ж оте життя творю!
Й літа мої, одинаки чи череду,
Своїм надіям підкорю.
Ні, я не жду, не тупчуся, не гріюся
Коло вогню стремлінь-бажань,
А на грядущий день отак надіюся,
Як хлібороб на урожай.
Біля росточка він не спить, не ніжиться,
А напрацюється, либонь,
Що та надія в мозок, в душу вріжеться
І запашить йому з долонь…
Хай не завадить на дорозі виямка,
Хай не зупинять і рови.
І ствердиться лише тоді надієнька,
Як засукаю рукави.
Мій світ не той, щоб в мрійновтому гратися,
Я сам – надій своїх пролог.
На бога можна, звісно, покладатися,
Коли відчув, що ти – той Бог.
Надія не чекається, а діється,
І, може, то найбільше з див,
Що сподівання теж моє надіється,
Щоб і яз нього дійсність сотворив.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)