ЕСТАФЕТА
Я знов дорогу пригадав сліпу
Та бурю, котра небо колихала;
Грозу, що царювала у степу
І шаблями вогненними махала;
Та голови уярмлених волів,
Які тягнули в темряві мажару.
Рогаті силуети їх голів
Були, здається, витворені з жару.
А блискавка, упавши вдалині,
Звивалась полум’яною змією…
Навік запам’яталося мені:
Я народився з блискавки тієї.
Вона мені висвічує з пітьми
Обличчя неньки та солодкі груди.
В нічному небі котяться громи,
Неначе й там на возі їдуть люди.
Коли ж у полі темний вітер стих
І ранок дарував ясну годину,-
Я присмоктався до грудей отих,
Що виростили з блискавки людину…
Тепер я зек. Упавши у траву
Загнузданим в дроти мордовським
літом,
Із серця кину блискавку живу –
Нехай вона летить над білим світом.
Нехай летить, узута в ураган,
На лихо всім тупим та безголовим.
Вона не шабля і не ятаган –
Вона летить, щоб стати просто Словом.
Десь дівчина роботу полиша
І томик мій горта над течією.
А Сонце бачить, як її душа
Народжується з блискавки тієї.
1.I.1979
(1 votes, average: 5,00 out of 5)