ЛУКРЕЦІЯ (Уривок з поеми)
Рука лілейна і щока, як рожа,
Манила владно на пухку постіль.
Йому здавалося, хвилина гожа
Росте й блаженства прагне звідусіль.
Напівзахована, відрадна ціль.
Вона, як статуя, німа на сором,
Перед розпусним спочиває зором.
Немов стокротка, тиха і струнка,
У краплях поту, що цвітуть росою,
На килим клониться її рука
Сліпучо-біла; з-під повік ясою
Струмує сяйво, мов з квіток весною;
В солодкій тіні темних покривал
Вона лежить, достойна всіх похвал.
На груди золото коси спадає…
О скромна бранко! Для яких пісень
Тріюмф життя на карті пекла раю
І смерти погляд у безсмертя день
Беруть від неї джерело надхнень, –
Немов між ними й не було двобою:
Життя – за смерть, смерть – за життя горою!
Біліють звабно, як слонова кість,
Її округлені синцями груди:
Не доторкався ще ніякий гість
До тих сосків, прилюбної облуди.
І Тарквін злиться, гнів самоогуди
На себе ллє, бо цей прекрасний трон
Він ще не брав у хтивий свій полон.
Що можна бачити, він ясно бачить!
Що можна зріти, мітко він зорить!
Жадібним оком він її вже значить
На втіху плоті, на солодку хіть,
І в буйнім захваті немов корить
Її снагу, її блакитні вени,
Коралі вуст і шиї сніг блаженний.
Неначе лев, похмурий і жадний
На свіжу здобич, він стоїть край неї,
Що розпростерлась, потонувши в сни;
І зрив жади бурхає з-під киреї.
Стенілий, спраглий близькости цієї,
Гамує Тарквін свій нестримний зір,
Та в тілі збудження реве, як звір.
Немов раби, що врозтіч на грабунок
Спішать запекло, передчувши пай,
Падкі на гвалт і на кривавий трунок,
На плач малят і матері відчай, –
Так рине кров у венах, як ручай, –
І серце б’ється на відрадний сполох,
Женучи п’янь по кровоносних колах.
Ще мить – і блискає палючий зір,
Дає наказ хмільну здійснити мрію;
І руки, певні гідности без мір,
Сягнули гордо на ясну озію –
На голі груди, притягальну дію,
Де плети вен, від приторку руки, –
Як вежі, що їх скрасили квітки.
…………………………………………………………………………
І він ступив на сяйво навмання,
Бо хіть і сяйво – вороги смертельні.
Знахабнів сором, схований за дня,
Черпнувши з ночі вихори пустельні.
Вовк став на здобич – і ягня в петельні!
Не досягнувши красних уст, заник
Її приглушений у горлі крик.
Її уста потис рукою –
І мовкнуть стогони в обіймах мли.
Свій лоб холодить він сльозою,
Яку пречисті очі пролили.
О зла жадо, незнаюча хвали!
Ганьбу велику хтивого пронози
Лише невинні, чисті змиють сльози.
Для неї честь дорожча за життя!
Для нього схоплення віщує втрату.
Насильна злука – гвалт на майбуття.
Хвилева радість родить біль, як плату.
Палка жада холоне… Хоч палату
Ясної Цноти згарбано, мов гріш,
Та хіть і злодій бідні, як раніш.
(3 votes, average: 1,67 out of 5)