Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







РОКСОЛАНІЯ (уривок з поеми)

Досі оспівував руські ліси я у ритмах простеньких,

Зараз співати настав час і про села, й міста.

Передусім із міст руських здобув собі славу велику

Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса,

Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!

Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе!

Ти пустослівних пророків вже здалека першим рознюхав

І перед лихом отим брами свої зачинив.

Вовк той, хоч в шкуру овечу прибрався, не зміг обманути,

Зразу пізнав ти чуму навіть у масці такій.

Завжди на стражі у місті стоїть отець архієпископ,

Котрий духовним чинам право церковне дає.

Славний владика заразу оцю уже в зародку знищив,

Не допустив, щоб по всім тілі вона розповзлась.

Місту приходить на поміч сенат із мужів благородних,

Так що підступна чума вступу не має цілком.

Львове священний, скеле марпейська, хай щастить тобі завжди,

Віру стару бережи, не залишай у біді.

Храми прекрасні, відомі у світі, й обитель святая,

Замок і мури, вали й вежі – це сила твоя.

Замок, обпершись на мури й піднявшись у вись піднебесну,

З скелі стрімкої грозить, здалека видно його.

Саме сюди пієрид привела моя пісня тужлива,

Легше їм тут, хоч нема гір лавроносних у нас.

Давню гостинність пізнали, скрізь місто усе оглядають,

Хвалять закони святі, звичаї, віру й церкви

Й радо гукають: “Оселе милесенька, здрастуй іще раз,

Держить це місто твоє блага земель багатьох.

В місті твоєму скрізь можна зустріти оті всі багатства,

Котрі в сусідніх краях бачимо сям або там.

Ти між двома лежиш зонами: в першій – там вічні морози,

В другій постійно пече сонце, неначе вогонь.

Хто розташований ближче земель тих, що снігом покриті

Вічним, де дикий Борей владу тримає міцну,

В тебе, проте, є плоди, що під Змієм ростуть вогнедишним,

Спалений край цей тобі шле добровільно дари.

Також північна земля, хоч в снігах спочиває глибоких,

Блага, що виросли там, Львове, тобі посила.

Камені справді коштовні та золото, з гір видобуте –

Досить у тебе скарбів саме із двох тих світів.

Гори високі твої сягають до хмар темно-синіх,

Також будівель дахи аж до небес піднялись.

Трійцю святу отут вельми шанують у храмі прекраснім,

В храмах священних твоїх – царські багатства та блиск”.

Є ще у місті святиня “Синтаксис”: цю назву достойну

Тіло Христове святе їй, тій святині, дало.

Дуже суворий статут бернардинів від них вимагає

Скромності й міри в усім їхнім чернечім житті.

Зовсім вони не вибагливі, завжди відтяті від світу,

Носять рудаві плащі, як вимагає статут,

Ходять по жебрах, і сором – це плата за їжу жебрацьку,

Благоговійно ченці всі споживають її.

Моляться богу удень та вночі, славословлять в молитвах,

Звикли проводить без сну навіть і ночі свої.

Часто бичують кнутами до крові своє грішне тіло,

Муки й наругу страшну терплять та всяку нужду.

Також сюди вірменин пелехатий завозить зі Сходу

Пахощі різні свої й всякий на продаж товар.

Тут і шовки, і тканини з бавовни, нитки золотисті

Й срібні, і теж килими (турки їх полюбляють),

Ірис південний, кора цинамону, імбиру коріння,

Стебла, які наш народ троща пахуча назвав.

Перець і ревінь, яким у народі лікують печінку,

Купиш мускатний горіх, купиш дівочий шафран.

В місті осіли вірмени, свої залишивши оселі,

Люди кмітливі вони, талановитий народ.

Речі церковні сюди привезли та своїх ієреїв,

Церкву, як звичай велить, побудували собі.

Також і руси живуть тут, населення грецької віри,

І за обрядом своїм храми будують святі.

На передмістю бруднім проживають невірні євреї,

У неохайних хатках їхніх – і бруд, і сміття.

Плем’я смердюче вони, розвівається, наче від цапа,

Сморід постійно від них, завжди обличчя бліді.

Їх синагога реве голосами разюче дзвінкими,

Все там змішалось у ній: галас, молитва і крик.

Зробить із чорного біле народ цей, із правди – неправду,

Прагне, аби із небес падала манна йому.

Що ж поробляє, спитаєш, єврей у славетному місті?

Що виробляє той вовк серед отари овець?

Славні міста у заставу дає, позичає всім гроші,

З них же проценти дере, сіє усюди нужду.

Наче той шашіль, що точить могутні дуби поступово,

Чи оті черви, що вмить все перетворять у гниль,

Мовби тихесенька п’явка, що кров п’є людську невідчутно

Й силу й життєвий запал нишком в людей відбира,

Як ось іржа роз’їдає залізо, а міль одежину,

Так і нероба єврей нищить, руйнує усе.

Безліч приватних маєтків не раз зруйнував хитромудро,

Часто й державне майно нищив цей спритний лихвар.

Розуму вчились, хоч пізно, обдерті євреєм монархи,

Прийде в державу єврей – стогне печально вона.

Стріне державу це лихо – лежить, наче тіло безкровне,

Крові і сили тоді зовсім у неї нема.

Отже, чумою цією гордуй, моя Таліє мила,

А проклинати – це гріх! Роде невірний, прощай!

Досить! Лишаємо це, а вернімось до гарного міста,

Треба як слід довести працю свою до кінця.

Тут необхідно згадати сенат і службовців, закони,

Замки та брами усі, львівські прекрасні доми,

Рівно ж і вас, величаві двори королів савроматських,

Гідний Юпітера дім, блиском сіяє там трон,

Розкіш володарів, місце розваг серед мурів надійних,

Бачить там кожне вікно сонця проміння ясні.

Веж височенних шпилі гостроверхі зірок досягають,

Їхні ж основи в землі бачать пекельну ріку.

Там тихоплинні години рахує годинник на вежі,

В стуках постійних його зміни у часі звучать.

Важіль годинника крутить усі коліщата зубчасті

Й точно вимірює він час, що тікає кудись.

Вуха ласкає годинник своїм передзвоном подвійним,

Всяк-раз нагадує нам: часу частинка пройшла,

Наче говорить, що втрачений час повернути не можна,

Й завжди повчає, що він – річ дорога для усіх…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


РОКСОЛАНІЯ (уривок з поеми) - КЛЕНОВИЧ СЕБАСТІАН