10. ТЕЛІГА В КИЄВІ

451
Старий Хрещатик плаче між руїн.
Жахають жахом спалені дільниці,
І топчуть чоботи чужих країн
Усі кутки Подолу й Щекавиці.
Та серед чорних і безверхих стін
Живуть, не мруть кияни блідолиці,
Дарма що хижо перейшла війна,
Позбавивши прожитку і майна.

452
Німецьких воїв зеленава маса
Грабує села, трусить хутори,
На шпек та яйка хворобливо-ласа.
Метуть сніги, і дмуть важкі вітри,
Військами повна магістральна траса:
Колони пруться знизу і згори,
А бомбовози, з темними хрестами,
Понад принишклими гудуть містами.

453
Московські зайди злякано втекли,
Услід наринули німецькі орди.
Одної ледве збулись кабали,
Наспіла інша, спрагнена погорди.
Одні, як звірі, хижими були,
Нахабно інші задирають морди.
Чи то московський, чи берлінський світ –
Несуть неволю, нищення і гніт.

454
О де ви, де ви, побратими волі?
На вас чекає рідна сторона.
Мерців гойдає вітер на Подолі,
Валує пилом вулиця курна.
Беруть до Райху зерно у стодолі,
Ведуть худобу… Люд – немов мана!
Скрегочуть жорна з кожної халупи,
І знову гупають прадавні ступи.

455
Нараз, як грім із темрявих небес,
Літвари б’ють на радість Україні;
Похідна група розгортає скрес.
Теліга, Ольжич, Рогач солов’їні
Пускають поклики на світ увесь –
І по безкраїй, по страшній руїні
Дзвенить оунівський, відважний клич
Надії, віри – мов луна сторіч!

456
“Кріпись, народе! В цю пекельну пору
Жени від себе навісний кінець.
Подільську Січ, посвятну і сувору,
Веде з підпілля Бульба-Боровець.
Кріпись, народе, не ховайся в нору,
Куди втікає лиш партацький мрець.
Простуй до волі серед бід і лиха!” –
Голосить гасло бойове Теліга.

457
Почув Григорій той хоробрий клич
Серед роїв Чернігівської Січі –
На мить розтанула навальна ніч;
Засяяло сонце, яскравіше вдвічі;
Немовби камінь повалився з пліч;
Погнало серце струми войовничі.
По селах мало німців, де-не-де:
Грирогій сам до Києва іде.

458
Фальшива посвідка, в кишені – зброя,
Повільний потяг пихкає вперед.
Не треба й Трої більшого героя:
Залазь у сіна свіжий ожеред,
Що на площадці височить горою.
Мандрівка рейками – не справжній мед,
Та й не підхмелені кислоти квасу.
Ми всі в біді бадьоримось до часу.

459
Десь біля Дарниці з вагону скік –
Лети в обійми запашній ялині.
Коли від колії шугнути вбік,
Ніхто не зловить на шумкій долині.
По цих кущах і немічних калік
Не знайде ворог. Віти на вільшині
Шумлять, шумлять обвихрені верхом…
Іди, повстанче, просто, напролом!

460
Добравсь до Києва юнак над ранок,
Підночувавши трохи в лісника,
Що з партизанами ділив свій ганок,
Хоч мав у буді й теплого кутка.
Ще понад містом не зникав серпанок,
Ще спала сутінь і важка ріка
Не відбивала сонця і блакиті,
А він верстав дільниці сумовиті.

461
Коли дійшов до Золотих воріт,
Що гордо мріяли в старій руїні
Про давні доби, про буяння літ,
Які відбили напади зміїні
Круглів і ханів і плекали міт
Про славний день, палаци білостінні, –
Григорій раптом зупинивсь на мить,
Готов ту мрію в дійсність перелить.

462
О рідна серцю, нездоланна брамо!
Ти від віків нескорено стоїш.
Тепер безверха, кришена вітрами,
Ти грала щирим золотом раніш,
Державним сяйвом яскравіла – прямо
В небес блакить! Ясніше і буйніш
Ти ще засяєш на князівських горах,
Коли неволя розлетиться в порох.

463
Тоді старі Мазепині церкви,
Тоді Богдан, що гнівно булавою
Керує кулі в черево Москви,
В Петрове серце, люте на Невою,
Тоді – з Тризубом – княжі корогви
Розправлять крила з владою новою!
І під склепіння Золотих воріт
Тріюмфу звершенням увійде міт!

464
Хвилина спогадів минала доби…
Стояв Григорій, пальці до кишень
Упхавши, в плащ потертий, без оздоби
(Умовний знак для зв’язкових лишень).
Юнак, проходячи, либонь для проби,
Дививсь, як радісно надходив день…
Якийсь хлопчина і свої долоні
Сховав значливо в кишеньковім лоні.

465
Григорій раптом повернув униз,
І вмить за ним попростував хлопчина.
Зиркнувши вбік на спалений карниз,
Куди з набоїв надійшла кончина,
Вони обачно перейшли за хмиз,
Де ще незламана росла вільшина.
Згадав підпільник слово лісника –
Паролем хлопця привітав зблизька.

466
Минули мур і навмання обоє
Пірнули в купи цегли, дроту, стін.
“Неначе празький перехід пробоєм…” –
Глумивсь юнак між київських руїн,
Бо вже читав не раз, не два запоєм
І той журнал, що всім навперегін
Сягав на Схід стараннями Росохи,
Бадьорий духом і наївний трохи.

467
Раптовий стук у двері, два свистки –
Немов рушає барвна каруселя!
І два – з підпілля – бистрі козаки
Зійшли по сходах. Вогке підземелля,
Шкварчать гноти, і в’ється дим їдкий,
Пливе й спиняється. Похмура стеля.
Проходять сторожко і крадькома.
Так мало світла! Та й тепла нема.

468
Проте багато буйного завзяття!
Веде Олена гутірку з-над книг –
І хвацьке слово, палахке багаття,
Надхнення сіє. Бадьористий здвиг
Передається на підпільне браття,
Що поклялося вийти з-під кормиг.
“Беруть свободу не слізьми – мечами!
Хоробрі – з нами! Геть із партачами!”

469
Слова в Теліги – вибухи з гармат.
Гуде в льоху бравурна канонада:
“Жирує лютий гітлерівський кат,
Москва під’юджує, підступно-рада,
В листівках кличе, щоб “молодший брат”
Вітав лихих солдатов Сталинграда,
Серед підпілля їм допомагав
Колоти німців – наче мокрих гав.

470
Та ми, що дух відвічної стихії,
Що гін до волі правимо вперід,
Щоб наші мужні лави молодії
Не крив байдужжя нерозталий лід,
Ми ці страшні спустошливі завії,
Що насилають нам навали бід,
Хоробро пройдемо – до перемоги,
Що не мине і нашої дороги.

471
Тримаймо ж, браття, стягів чистоту!
Нехай несплямленість ясного чину
Державну ціль, пречисту і святу,
Веде на всю Соборну Україну!
Нехай же й нам омріяну мету
Освятить присяга на Батьківщину, –
І ми піднімемо на бій мечі,
Палкі оунівці – не партачі!”

472
Теліга втихла. Та бринів Григорій,
Дарма що дух незбагнених стихій,
Йому зникав – як слід по метеорі,
Дарма що й меч в оправі золотій
(Якби-то мав!) у пристрасті суворій
За автомата б омбіняв як стій,
Лише б загарбників навал неситий
До тла цілкими кулями косити.

473
О театральносте палких промов!
О ти, бравурносте меткого слова!
Цвіла основа всіх першооснов,
Що в духу гримає, вогнеголова,
Що в тілі, збурюючи гнівну кров,
Горить багаттям, як дубові дрова.
О ні! Не дуб кремінний – антрацит
Палав і бухався об серця щит.

474
Нехай не був Григорій фемінстом,
Відсторонявсь оголений колін,
Він так проймавсь паланням променистим
Дзвінкого слова, що сценічний кін,
Здавалось, крився лісом буйнолистим,
Де в бій повстанці йшли наперегін.
І ще здалось, на землю з піднебесся
Зійшла раптово Українка Леся.

475
Йому здалось: гартовані мечі
Вогнем палають, наче смолоскипи,
А нерішучі, в норах, партачі
На всі боки неволь вергають скиби,
Стають у лави – на лункі кличі –
Із міст і сіл, із хутора й колиби,
Щоб збройним чином, спільно, в боротьбі
Здобути рай – синам, як не собі.

476
Йому здалося: Мельник і Бандера,
Шухевич, Ольжич, Бульба-Боровець
Ідуть, поєднані. Новітня ера
З ясного лавра виплела вінець
Бойовикам, чия “групова сфера”
Шанує згоду. Тільки той борець,
Хто свій обмежений партійний обрій
Кладе Вітчизні, воями хоробрій!

477
Йому здалося: прапор перемог
Полощуть вітру пориви бурхливі,
Дніпра обаполи ступає Бог,
Колоссям повнячи безмежні ниви,
Містам даруючи, немов пролог,
Добробут, рай, а чвари бунтівливі –
Поснули в спогадах товстих книжок,
Які лиш гнуть полиці беріжок.

478
Стояв юнак у невеликій групі,
Що тих бадьорих слухали промов,
А поряд нього – на старезній ступі
(Яку з музею принесли, щоб знов
Її врухомити), при тому дубі
Сиділи ті, чия козацька кров
Непогамовним виром вирувала
І в душі звагу щедро засівала.

479
Промова стихла. Враз до юнака
Рішучим кроком підійшла Олена,
Потисла руку. Талія струнка
Нагнулась трохи, наче в того клена
З-під вітру віта, гнуча і тонка,
І мов смарагди захватно зелена.
Хитнувся світ – юнак зніяковів
І відповідних не знаходив слів.

480
“А як же звати? – мовила Теліга. –
Ввесь чорний, наче жук. Лише зірки
З очей мигтять, як з-під підків – булига.
Якісь таємні крешуть іскорки…”
“Це Яр Славутич”, – поспішився стиха
Один зв’язківець, красно-говіркий.
І темні брови підвела Олена,
Патріотизму згага невтоленна.

481
“Ага” Це ви сонет про козаків,
Про запорожців, кажуть, написали?”
“Та я ж…” – Григорій знов зніяковів,
Неначе ринучи в якісь провали.
Він тільки й чув патріотичний спів,
Який навкруг, здавалося, співали.
“Такий величний той у вас козак!
Прудивус той… Воюйте завжди так!”

482
“Лишень подумати… – гадав Григорій, –
Вона вже знає і про мій сонет…”
Та всі – надвір! При сонці й осокорі
То потиск рук, то слів останній лет –
І за хвилину порожньо надворі.
Лише зв’язківець (був також поет –
Іван Ірлявський) доручив пакунок:
“Книжки – для Січі вашої дарунок”.

483
Гриць довго брів по закрутах ярків,
Минавши вулиць рівні тротуари,
Де куті чоботи – з усіх боків –
У такт походам відбивали вдари.
Текли й текли колони вояків –
На схід, на схід! Немов холодні хмари,
Понуро перлись на таємний схід
Гурчанням авт і скрипами підвід.

484
А їм навпроти, викинуті з бою,
Що десь гудів обаполи Дінця,
Повиті в марлю, никли головою
Ті, що збулися згубного кінця.
Вони на хурах товпились горою…
Без рук, без ніг… А дехто й без лиця,
Іще живий висовгувався з авта.
Бравурні вої, Гітлера прославте!

485
Стояв юнак за купами цеглин
І споглядав повернення героїв
Бутного Райху – з битов хуртовин,
Які хтось хитрий зброєю потроїв.
Ревли “катюші” й розсипали крин
Вогненних бур… І сатана б не встояв,
Не тільки спраглий простору німак
Чи “лебенсравму” навісний приймак.

486
А ми, що ж ми? Роздумував Григорій
Уже на поїзді з новим добром,
Що з ордунгу військових категорій
Пливло на Бахмач. Стомленим орлом
Юнак розлігся, в подорожній зморі,
В кутку вагона, вкрився піджаком,
Собі книжки під голову поклавши.
Гасав думками, зовсім не дрімавши.

487
Ну, ми? Хто ж ми? Невже лиш партачі,
Як мовить гнівно й захватно Олена,
Погній для інших? Скарги та плачі
Затято множимо. Війна шалена,
Що нами хлюпає, в боки б’ючи,
Плюндрує нас і наші рве знамена.
Ніхто не сміє гербовий Тризуб
Відкрито виставити… Пекло згуб!

488
Юнак заглиблювавсь у тло історій.
О, скільки стало по степах могил!
І в кожній спить хоробрий чорноморій,
Вкриває кожну ненависний пил,
Чужим піднятий… Ярів Григорій,
Шугав думками сокіл-сизокрил…
І, не знайшовши мудрої розв’язки,
Губивсь у нетрях непролазних казки.

489
Хто ж ми? Прозрілий, запальний Богдан
Піймав рукою золоту жар-птицю.
Старий Мазепа, між полтавських ран,
Програв, полягши гордо на бійницю.
Метнувсь Петлюра, щоб державний стан
Вести вперед – і впав на бруківницю.
О, скільки нас, хоробрих, полягло!
Гробками всіяне країни тло.

490
І жне врожай, полишений ляхами,
Руками ж нашими бутна Москва.
Для нас рокує смертні ротердами
Її пронозна служба, як мушва.
Коли ж ми знову станем козаками?
Коли, коли ж то втіляться слова
У ту реальну дійсність величаву?
Коли ми створимо свою державу?

491
Сповільнив потяг черепашний хід.
Удари в буфери, вищать колеса.
Раптово постріли крізь неба звід –
І заревла арена піднебеса.
Дорогу зірвано. Іде в обхід
Якась мара, товста й незькотелеса.
Хвайсь від німців, москалів минай –
Невже такий упівський обичай?

492
Невже це сотня, кажуть, Ковпакова?
Москви служаки? З-за густих ялин
Строкоче зброя, ранити готова,
Та не лякає кулеметний рин!
І, не зронивши зопалу й півслова,
Майнув мандрівець… Хащі низовин
Йому найкраще прикриття давали
Від партизан червоної навали.

493
Але й пакункові нових книжок –
Справдешній рай! До серця пригортає
Той скарб, немов дитина – ланцюжок,
Палкий юнак, простуючи в безкрає,
В гаї й діброви, сповнені пташок,
В ясні поля, де жайворон співає,
Де будить провесна глухий безкрай, –
Лише спиняйсь і слухай-споглядай!

494
Два тижні брів направо чи наліво,
Остерігаючись чужих, юнак.
Безмежний простір брунькував щасливо,
Яри бриніли пруттями гілляк.
А з неба сипав золоте вогниво
Дажбога доброго прадавній знак,
І хвацькі жайвори, на сонце ласі,
Глушили дзенькіт не одній комасі.

495
Та ось Чернигівська зринає Січ –
Вояцький табір у сосновім лісі.
Анахронічний вияв протиріч?
Легенди звага? Присяга на крісі!!!
Хай давня назва, та новітня річ.
Вона серця навогнює в Поліссі,
Вона з південного в північний край
Посвятно ширить січовий звичай.

496
О вірні воїни, повстанські друзі,
Привіт із Києва, палкий привіт!
У величавій, бойовій напрузі
Живе столиця і плекає міт –
Безсмертний подвиг у смертельнім крузі!
Для вас, для вас Теліжин заповіт:
“Беруть свободу не слізьми – мечами!
Хоробрі з нами! Геть із партачами!”

497
“Відважна краля…, – отаман Стрілець
Пожартував, поглянувши на зняток. –
Не козир-дівка, а козак-борець,
Хоча й на Січ не кликали дівчаток”.
“А може б, ми змінили рішенець? –
Додав хорунжий. – І трофейський взяток
Тоді б у нас був більший, ніж тепер.
Гунув би в прах увесь СРСР”.

498
Стоять бентежно вої над книжками
Зі Львова, Праги, Лондону і Брна.
Доволі зброї в Січі, з землянками,
Але майбутня доля неясна,
Туманна, темна… Близько, за горбами,
Спинилась правда – стримує війна!
“Ганяв ти, Грицю, довго й далеченько…
А де ж тепер Володька Винниченко?”

499
“Сидить у Франції, – почав юнак, –
Та він мовчить… Панує дух Донцова,
Що всіх партійних переміг писак.
Лише від нього всі чекають слова…
Гуде Волинь, і братовбивства смак
Пускає кров від Кобриня до Львова…”
Подумав журно отаман Стрілець:
“Невже зведуть наш визвіл нанівець?”

500
Сидів предовго у глибокій думі
Отаман сивий… “Час такий лихий,
Але не падаймо серцями в сумі.
Чувайте, хлопці! Двиготять шляхи:
Ідуть по хліб загарбники, бо в стумі
Бурчать порожні фріців потрухи…
Наказ: дорогу німцям перетнути –
Спасати села по цей бік Славути!”

(1 votes, average: 5,00 out of 5)