Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



7. ЛИСА ГОРА

301
Чи всі стрічали київських відьом?
Ганяли з міста смаленого чорта,
Якого стане вдовам десятьом,
Бо в нього нафтою горить аорта?
Невже не чули, як “пайдьом! пайдьом!”
Зове на шабаш навісна когорта?
Чотири півночі триває гра.
А місце – Лиса в Києві гора.

302
Довкола дерево, а назва – Лиса,
Бо голим тім’ям гордо височить
Іще з пори авара й черемиса,
Що здавна димно тьмарили блакить
І на хати, шугавши скоком лиса,
Текли вогнем, що, наче змій, сичить.
Тоді-то чорт, покинувши Куяву,
Переселився в хащу кучеряву.

303
Гай-гай, повір’я! Магії з книжок
Набравши сповна, почвалав Григорій
На той оголений гірський вершок,
Де здавна творяться дива історій.
Хоч би який заклятий порошок
Посипав хто навкруг на тім утворі, –
Коли поставиш мандрівний намет,
Його запалять іскри від комет.

304
На Лису гору, подолавши хащі,
Насилу видряпавсь палкий юнак;
Хоча грозили хмари від Таращі,
Його не брав ні страх, ні переляк.
Обабіч зяяли провалля й пащі,
Але Григорій, мужности мастак,
Байдуже сів на пень перепочити
І черв’ячка, як мовлять, заморити.

305
На скибу сала, з часнику зубком
(Надійний лік супроти всіх наврочин),
Повів баталію з коржа клинком.
Зміцнивши дух на всяких поторочин,
З баклаги житнім напоївсь кваском.
І, наситившись видами з відбочин,
Він, без належних зайдам охорон,
Приліг і впав у непробудний сон.

306
Преміцно й довго спав палкий любитель
Легенд, казок, повір’їв, повідань.
Колись у школі жартував учитель,
Що Гриць, зайшовши в давню глухомань,
Перетрясе прарусичів обитель
І знайде скарб у великодню рань,
Коли виходять із могил назовні
Князівські скрині, самоцвітів повні.

307
З’явився справжній український чорт:
У темно-синій, з вилогами, свиті,
Непідперезаний, худий, мов хорт,
Але звисали вуса красовиті
З лиця, що сяло, як з горіхів торт.
Був без чобіт – і ратиці розбиті
(Бо волочився вже багато літ)
У землю грузнули й лишали слід.

308
За ним вилася повногруда відьма,
Бровами грала – кралечка з лиця!
На довгім вінику влетіла сидьма –
Хитнула стегнами задля ральця.
А чорт, гордуючи, ступав, як пітьма, –
І довгий зародень, як в жеребця,
В тугих чи в’ялих бувши видозмінах,
Йому кінцем баламкавсь по колінах.

309
“Нехай бере тебе проклятий біс!” –
Нечистий вилаявсь. “Та це ж до нього
Я довго бралася з далеких віс.
Хіба не бачиш?.. Кодла навісного
Тепера обмаль… Тож ходімо в ліс!
Чи прямо тут, на тирлі… Ну, в гінкого!
Щоб наш відьомський не погинув рід,
Бо вже так мало на землі цій бід.

310
Таке настало… Тільки шлюби й шлюби.
Нешлюбні діти? Трудно віднайти!
Подумай, чортику, і зглянься, любий,
Бо я помру з цієї явноти,
Не в силі зносити людської згуби.
Ану, в гінкого! Навмання лети!
І я тобі – лише вклинився хватко –
За тиждень вилуплю метке чорнятко”.

311
Поморщив лоба й похилився чорт
На повну грудь пашистої відьмиці:
“Лупи гарненьке… Бо дівоцький порт,
Оті масні гойдальця, повнолиці,
Вже не приймають невиразних морд,
А все шукають вилитого з криці –
Такого красня, що лицем сліпить,
А в тілі носить буйну ненесить”.

312
Знялась раптово снігова завія –
І закрутився вихор на горі.
Жаги запрагнувши, відьомська мрія
Повстала дійсністю в шаленій грі.
Якась вулканна потекла стихія,
І відьма билась – риба в ятері! –
Аж поки біло надовкола стало…
Засяло сонце – все як стій розтало.

313
Та не дзюрчали весняні струмки, –
Блищали краплі похітного поту
На травах, пагонах. Під ним листки
Тремтіли, бачивши тяжку роботу.
Вершок гори уговтувавсь, хиткий,
На тирлі пил спадав до живоплоту,
Коли сушилась відьма й мокрий чорт
Відпочивав, задиханий, мов хорт.

314
Перепочивши, потягнувся демон,
Очей повіки звільна розтулив.
Смаглява шкіра, а прудивус темен;
Зів’ялий зародень, жаги мотив
(Як той коритнець, Андієвський, Еммин),
Звисав недбало, вже важкий на зрив.
І рада відьма, з доброї любови,
Снувала плани, бравшись на розмови.

315
Вона доводила, вилась… Вона,
Немов суддя, резонно говорила,
Стегниста, випукла, палка, ставна,
І рот масний, облизаний, кривила.
Здалося бісові, – немов мана
Його підносила на гострі вила.
І стрепенувся, як осика, чорт:
“Мене ця відьма пожене й за борт!..”

316
“Якщо наснажив триста ще й п’ятнадцять
Октав, як дзвін, отой Славутич Яр,
То він утне ще сотень кільканадцять.
Пора йому підсунути Іштар.
Нехай попріє з нею днів стонадцять
І погамує свій до віршів дар.
А щоб не здумав більше він творити,
Йому ти мусиш мову підмінити”.

317
“Еге! Чи вдасться? – обізвавсь рябий
(Таранкуватий – аж ряхтить від віспи!). –
Того піїту хоч у тім’я бий,
Йому якого бруду не наніс би,
А він усе обмиється з помий
І знову чистий, хоч тули до призьби
Та всім показуй хлопця-молодця.
Медалей діждеться прокуда ця!”

318
“Я накажу своєму відьмакові,
Що під Махнила шкуру перейшов,
Нехай віднайде в синім піджакові,
Що носить Яр, таємне шво чи шов
І голку вткне в отрутою в носкові.
Уколе голка – занечистить кров!
Тоді на той світ гранослів Григорій
(Славути, тобто) піде з цих преторій”.

319
“Але ж ти й хитра – найхитріша з баб!
Та сивий смушок вичинки не вартий.
Для Яра треба мандрівних приваб,
Йому підсовуй туристичні карти,
Веди в церкви чи до музейних лаб,
І вже тоді, коли розгониш дар ти,
Керуй на нього з кулями Каплан –
Нехай наносять смертоносних ран”.

320
“Так-так!.. Це ж я погнала Ярополка,
Щоб Святославича башку відтяв.
Моя майнула на Васильком голка –
І той осліпнув, заплатив життям.
Таки моя замаяла подолка
З коліна Дзвінки – Довбуша буттям
Заволоділа мазовецька куля,
Немов Хмельницьким Тимошем – Лупуля”.

321
“То ти не тільки лазиш до корів
Довгасту шпильку в дійку заганяти;
Дівкам нечесним, із шнурками брів,
Що відцурались батьківської хати, –
Давали жару, щоб зубець горів,
Коли до них приходить волохатий?
Якщо Василька осліпила ти,
Тобі далеко пощастить зайти!”

322
“А хто цькував Марусю Чураївну,
Щоб та звела зі світу козака?
То я також! Конозисту і гнівну,
Її палила помста нелегка –
Аж поки з вивару отруту дивну
Вона зробила… Била гопака
Тоді замурзані твої страчата –
Що аж сахалися від них дівчата”.

323
“Є чим тобі хвалитись! Та й мені
Вагомий том в анналах України
Колись присвятять письмаки сумні,
Бо за всієї довгої руїни
Я не сидів, як рак на мілині,
Що наслухав лиш виспів солов’їний.
Я не одному підкладав свиню,
На братовбивчу цькуючи борню.

324
Це я підбурив Герцика – на славу
Жученка Хведора, лейстровика.
А ще раніш Богданову поставу
Зігнув горілкою – на простака!
Це я також, під’юдивши Варшаву,
Посадовив на пакіл Павлюка.
Хильнувши браги у полтавськім склепі,
Поплутав план Карлові та Мазепі.

325
А хто кріпацький майстрував указ
Для хвойди з хвойд, псяюхи Катерини?
Її відвідував і я не раз
У Петербурзі, бравшись під перини.
Гнилий той город, затхлий до зараз,
Але цариця, спрагла скоромини,
Добряче гріла… Псковський жеребець
Її протнув, не клавши й на хребець.

326
Ще знай, що я обплутував Петлюру,
Щоб Україна стати не могла
На власні ноги, щоб тягнула хмуру
Бурлацьку лямку й тягарі несла.
Це я петровську накидав культуру
На Скоропада, гетьмана Павла,
Щоб, до Москви голоблі повернувши,
Зійшов на пси, в державній позі бувши.

327
Це я забив, руками байстрюків,
Болбочана, Петлюру й Коновальця,
У тих ділах – для чвар і маюків –
Лише рухнувши вказівного пальця.
Я шість мільйонів добрих селюків
Зішкварив Сталінові – без закальця.
Тепер я різні партії цькую,
Щоб кожен різав групу несвою…”

328
“Партійні чвари – це твоя домена.
Моя ж, окрім недоєних корів, –
Любовна згага, рутою зелена,
Байдуже в кого; навіть бідарів
Беру в орбіту, щоб цвіла шалена
Тілесна пристрасть і водила в рів,
Якщо не в клуню, скирту чи діброву.
Нехай толочать квітку пурпурову!

329
Та все ж таки й для мене від Кремля
Ще буде орден. Зірка? Знак Пошани?
Бо Трудового Прапора, здаля,
Отой Хрущов драконський, окаянний,
Мені не дасть. Стогнатиме земля
І ще зарюмсають усі кияни,
Коли Телігу я в той Бабин яр
Під кулю виведу, немов товар”.

330
“О, то завзята, невгамовна дівка!
Яка відвага! Знає крови зов.
На ній гарцює кожна жилка й брівка.
Уже на неї позира й Донцов.
Така премудра, золота голівка!
Її нелегко затягти в заков.
Недарма ж то в найкращу українку
Перевернув її Мишко – мов грінку”.

331
“Сказати правду, буде жаль її…
Адже ж і я жіночого коліна.
Буває часто, почуття мої
Мене гнітять, коли нова Раїна
(Як та сестра Могилина, чиї
Слова й діла любила Україна!)
Сконати має у розвої літ…
Чому такий несправедливий світ?”

332
“Я сам питаю в матері, у кривди…
Але нелегко відповідь знайти.
Мене судомлять: – Нащо натворив ти
Того паскудсва? – Але ми, чорти,
Не згідні з докором. Для нас розбивди,
Що дознаває закрути й кути,
Щодня й щоночі тільки подавай-но!
Тому й волаємо: “Найбільш, негайно!”

333
“Дивись, Яруга триста тридцять три
Доп’яв октави у своєму творі, –
Устряла відьма. – В холод на вітри
Його жени по зимному просторі,
А він – своє! Хоч ти йому утри
Чуткого носа, щоб на нюх теорій
Той правдоносець не перебирав,
Не бравсь до наших, до відьомських прав”.

334
“Я тут безсильний… Юрій Клен, мов Гете,
Мене круг пальця хитро обійшов.
Тепер… Славутич. Постривай, поете,
Я ще дійду до стертих підошов,
Які в світах ти протирав, як светер.
Тобі я рогом переставлю кров,
Якщо не вдасться мови підмінити –
Звести на пси античортяцькі міти”.

335
“Провчи його! Накинувся на Жарінь,
Мою старанну посестру, нівроку.
Ну, як він сміє крем’янисту рінь
На геклерицю закидати збоку.
Нехай не важить на моїх творінь –
Запеклу Гандзю й поготів, злооку,
Пащекувату. Ще ж пульсує їдь
В її поемах, що киплять, як їдь”.

336
“Я постараюсь. Тхоря, братик Ганни,
Що пише вже не вірші, а вірш і
(Акростихи, підлотно-бездоганні),
Що завиває – тоскно на душі! –
Немов наврочений, такий старанний,
Отруйні стріли точить у глуші.
Ще прийде час, той пасинок Лойоли
Сипне за шкіру витравної соли”.

337
“Упала б темрява з ясних небес
На письмака в тій прозі недоречній,
Що скавулить, немов побитий пес,
Обороняючись у безкінечній
Дебаті всіх дебат, близькій до мес.
Наук набравши в школі бисротечній,
Письменник ніби Ваньо Піднарчук
Калічить рідне слово – як Дончук”.

338
Коли зайшла про слово ревна мова,
Тут навіть біс удався до промов.
Його і давня, і нова обмова
Переплигнула до таємних змов,
Щоб до стрункої норми перемова
Не досягла письменницьких намов…
Лихий, рогатий, куць, мара, лукавий,
Рябий, пекельний досягав тут слави.

339
Тих сім синонімів – то ще й не всі!
Люципер, дідько і нечиста сила,
Безп’ятко, ратичник, – у всій красі!
Антипко, гицель… Піднялася брила,
Щоб той арідник паривсь у вівсі,
Отой копитник, розпростерши крила,
Літав – як демон, ліз – як домовик,
Бродив – як хмарник, біс і водяник.

340
Додаймо ще: диявол і болотник,
Анцибол, ворог, ідол, сатана,
Куцак і куций, ласівник, зальотник…
Якщо злічити – сума поставна!
Нехай командує найкращий сотник,
Бо більш як тридцять слів – сама мана!
До нас відвіку всі чорти спішили –
Страшне слівництво в спадщину лишили.

341
А бідна відьма? Назов, може, п’ять –
І всі скарби тієї чарівниці,
Яги й чаклунки, бо не п’ять розп’ять
Віки дали тій трясці-удовиці,
З якою всі нечисті й чисті сплять,
А сотні тисяч… Не одні бійниці
По ній ревли з поставлених гармат –
В Сибір забрав би їх московський кат!

342
“Чи сяк, чи так, а в цій відьомській справі
Дискримінація серед хохлів! –
Ствердила відьма. – Всі такі лукаві,
Клянуть ляхів, мадярів, москалів,
Що всіх би їх посікли у розправі”.
“Не гнівайсь, ясочко. Дошкульних слів
Не трать даремно й не ставай на дибки”, –
І чорт любенько пригорнувсь до рибки.

343
Знялась раптово дика заметіль,
І закрутився вихор над горою.
Ревло й гуділо, билося відтіль,
Де сласно вило вогневою грою,
І так стогнало болем породіль,
Що вкрило все – мов марлею новою…
Від того холоду прокинувсь Гриць
І здивувавсь від літніх сніговиць.

344
Коли з-за хмари виглянуло сонце –
Дзвінкі струмки, як срібло, потекли.
Стояв юнак і дивувався: “Сон це?
Чи, може, знову дарницькі ракли
Сипнули соли під саме віконце,
Як на Подолі, в пізній час, коли
Після конспектів, мов убитий, спав я
Окрай стола – не в нетрях буйнотрав’я”.

345
Але ж виразно, явно бачив Гриць
І чув своїми власними ушима
Чіткі розмови віхольних відьмиць,
Які не завжди надились грошима
І не носили з голками дійниць,
Лише то грали кульшами й плечима,
То випинались повними грудьми
Перед, на хтивість ласими, людьми.

346
Та все те зникло. Залишивсь Григорій
На бездеревному гори вершку.
Смертельно-вбивчих, гвалтівних історій
Юнак уникнув духом часнику –
Немов претор меча серед преторій.
Яка ж розгадка? Символи? Яку
Цьому видінню надававти значність?
Ішовши вниз, він думав про обачність.

347
Та тільки встиг спуститися униз
І на Поділ добратися додому,
Його новий, раптовий сумнів гриз,
Бо на столі, у виклику військкома,
Докладно значилось, письмом харциз,
Явитись рано в військкомат – самому –
І документи справно принести:
Година вдарила – до війська йти!

348
Прощайте, книги! Прощавайте, друзі!
І ти, Людмило люба, прощавай!
Тебе в зеленому, край міста, лузі,
Де цвіт ромашки й васильків розмай,
На кілька років залишаю в тузі.
Чекай, кохана, й завжди пам’ятай,
Що я небавно з армії вернуся
І… з галіфе – в костюм передягнувся.

349
І ви прощайте, дарницькі бори!
Ти, Лиса горо, не сумуй віднині!
Я пам’ятатиму, коли згори
Дививсь на Київ об ясній годині,
Коли Дніпро, вітаючи вітри,
Потужно плив по княжій низовині.
Тебе, замріяний Подоле мій,
Я не зітру у пам’яті своїй.

350
Прощай, каштанова, дзвінка столице!
Свята Софіє, не втрачай прикрас!
Твоє верховне гроно білолице
Скрашало завжди мій юнацький час.
О, Володимира хрещата крице,
Благословляй високодумних нас,
Що хоч недовго в Києві бували,
Та на Софійській площі раювали!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

7. ЛИСА ГОРА - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)