4. ПІСНЯ ДРУГА
І
Ой давно була –
В непам’ять пішла –
Нещасливая година,
Що козацькою
Кров’ю святою
Червоніла Вкраїна.
Ой били ляхи
Наших козаків
Од Дністра до Стариці,
По всіх городах,
Селах, хуторах
Голосили вдовиці.
Ой була, була
Глибока Сула
Нашим трупом загачена.
Польщі служили,
Шляхті годили –
Там за все нам заплачено.
ІІ
Покидали наші
Воловії хури,
Манівцями та тернами
По домах сипнули.
Покидали в лозах
Спіжеві гармати,
У безлюдний степ московський
Мусили втікати.
Покидали в багнах
Воронії коні;
Слали свити через багна,
Втікали ‘д погоні.
ІІІ
Тільки Дмитра Гуня
На Сулі зостався,
Між Сулою і Славутом
Валом обкопався.
Бився Дмитро Гуня
П’ять неділь з ляхами.
Не загине його слава
Поміж козаками!
Бився Гуня, бився,
Силами знемігся;
Похиливши короговки,
З Потоцьким мирився.
Сумно наші, сумно
По домах вертались
Що брати їх над Сулою
Спати повкладались.
ІV
І ти, Опанасе,
Хоробрий Обуше,
Серед бою кривавого
Оддав богу душу.
“Помираю, браття,
За рідну Вкраїну, –
Ой, пригледіть вдову мою
І малу дитину.
Ой Морозе, друже,
Мій названий брате!
Назирай орлиним оком
Сирітськую хату.
Не попусти шляхті
Над нею глумитись,
А я буду на тім світі
Богові молитись.
Щоб ізнов воскресла
Козацькая сила
І шляхетським клятим трупом
Дніпро загатила.
Маєш сина, брате,
Я – дочку єдину;
Як дійдуть літ, іспаруй їх
У добру годину”.
Нехай кров Морозів
З моєю зіллється;
Звеселиться на тім світі
Гірке моє серце”.
V
Десять рік минуло
Після того бою,
Як Опанас над Сулою
Поліг головою.
Щиро на тім світі
Богу він молився,
А старий Мороз із сином
По комишах крився.
Неволею нашим
Ляхи мир давали;
Розпустили по домівках,
По одинцю брали.
Брали, закидали
У замкові глибки;
Не ставало в них кайданів,
Забивали в дибки.
Ой дубові дибки,
Залізні кайдани!
По степах ви, по комишах
Наших розганяли.
Розліталось різно
Орли сизокрилі,
Молодих орлят на здобич
Налітати вчили.
Добре ж вони, добре
Вимахали крила.
Поки знову Україна
Бунтом закипіла.
Добре ж вони, добре
По степах шугали, –
Розпотрошене козацтво
Докупи скликали.
Триста коней з дому
З Гунею втікали;
Три тисячі до Богдана
У Січ прибувало.
Дві сотні з Морозом
По Дніпру спускалось;
Дві тисячі з Турещини
До Січі верталось.
Вернувсь Гуня з поля,
А Мороз із моря, –
Розлилися по Вкраїні
Козацькая воля.
VІ
“Ой ти, славний Гуне,
Друже мій єдиний!
Дав нам господь обнятися
На вольній Вкраїні.
Добре послужила
Нам старая сила:
Утікала від нас шляхта,
Штани погубила.
А тепер, мій друже,
Прошу тебе дуже:
Їдьмо – синові моєму
Знайдемо подружжє.
Кажуть, в Обушихи
Дочка – як калина.
Ой то ж синові моєму
Названа дружина.
Попаруєм діток,
Молодих орляток,
Та й заведем по пасіках
На ввесь літ остаток.
Нехай свіжим цвітом
Земля процвітає,
А ми будем молитвами
Добувати раю.
Нехай рід наш родить,
Ворогам на лихо,
А ми собі, дідуючи,
Повмираєм тихо.
І будем дивитись
Із божого раю,
Як наш рід лукаву шляхту
Під корінь рубає”.
VІІ
Добре діди сиві
Між себе рядили,
Щасну долю молодим судили;
У святу неділю,
В обідню годину,
В Обуших за столом сиділи.
За столом сиділи,
Покріпляли сили
Із синами, гостьми молодими.
Сини мовчазливі,
Батьки говірливі,
Мов голуби сиві – буркотливі.
“Обушихо-нене!
Сідай біля мене, –
Обізветься Гуня довгоусий, –
Як ти горювала,
Дочку згодувала,
Про все ти нам розказати мусиш.
Од твоєї хати
Неситої шляхти
Не змогли ми, нене, одганяти:
З малими синами
Лугами, тернами
Од напасти мусили втікати.
Диво дивне стало –
Недобитки встали
Та й задали ляхам прочухана;
А ще нам дивніше,
Що вдовина криша
Десять рік напасти не дознала.
Ой хоч од напасти,
Кажуть, не пропасти,
Та не дай нікому знати її, боже!
А то ж то вдовиці,
Мавши у світлиці
Любу доню, що в городі рожу!”
VІІІ
“Козаченьки, батьки мої,
Крилатії орли мої!
Козаченьки-небожата,
Молоді мої орлята!
Так судила божа воля,
Щоб давила вас недоля,
Щоб шляхетька своя воля
Гнала нас із хати, з поля,
Наш достаток забирала,
Наш насущний заїдала,
Наших діток-малоліток
З доброго пуття збивала.
Та не всіх же хижа сила
Людоїдством застрашила,
Не всім очі засліпила.
Не всім серце задавила.
Не задавить тому серця,
Чий рід з давности ведеться,
Хто, як пташка, з клітки рветься,
Чия кров лилась і ллється
За вкраїнське щастя-долю,
За святу народну волю…”
Пильно слухав сивий Гуня,
З Морозом ззирався:
Добрим словом, більш, ніж медом
Солодким, впивався.
А моторна господиня
Кухлів доливає,
Медову кипучу силу
Словом заправляє.
ІХ
“Од Прип’яті до Синюхи
Вславили тебе Обухи,
Та не злотом рабованим,
Не гонором купованим,
Не гербами-клейнодами,
А своїми пригодами.
Вони в полі воювали
І в неволі бідували;
Вони в муках жартували,
Жартом серце гартували.
Що ми чули, не забули, –
Тим же слідом прямували.
Була буря – хилилися,
Було лихо – молилися,
Було горе – горювали,
Та правдоньку шанували.
В кого срібло, в кого злото
Та шляхетськії клейноди,
А в нас правда, правда-воля –
Найлюбіша в світі доля.
Згине срібло, в кого злото,
Занедбаються клейноди,
Тільки правда на Вкраїні
По вік вічний не загине,
Тільки правда, права воля
Буде всім жадана доля…”
Похитали головами
Сивими старії:
“Ой слухайте та навчайтесь,
Діти молодії!
Так нам прадіди мовляли,
Од пращурів чувши, –
Не глухе в нас було серце,
Не глухії уші”.
Х
“Що змогли, ляхи з нас драли,
Худібоньку забирали,
Наші бджоли піддирали,
Наші ниви продавали,
Біднили нас постоями,
Харчуваннями, напоями.
Де нас люде шанували,
Там вони з нас глузували,
По-шляхетській гордували,
По-зброєцькій жартували
Як ви в полі стали лука, –
Стала дома жінкам мука
Як ви в полі стали орця, –
Не бачили жінки сонця.
Ой не знали ж ми одради,
Опріч предківської правди.
Ой не мали ж поради,
Ні науки, опріч правди:
Мов свята небесна сила,
Вона серце нам живила,
Як на світі жити – вчила,
Од напасті боронила.
Була буря – хилилися,
Було лихо – молилися.
Хилилися, та й не впали;
Молилися – волі ждали.
Ой дождались – ізорнули
З того пекла, де тонули.
Ой що нас по-вовчій рвали, –
Вовчим слідом повтікали.
Ой що в нас кров живую ссали, –
Власних скарбів одбігали.
Що над нами насміхались, –
Самі слізьми обливались.
Все ж то правда поробила,
Наша предківськая сила,
З давніх-давен завіщана,
Награда нам обіщана
Замість срібла, замість злота,
Замість гонору-клейнодів…”
Степенулись діди сиві
Од живого слова:
Розогріла старе серце
Гарячая мова:
“Так, паньматко, рідна сестро,
Дякуєм за мову!
Вип’ємо ж за нашу правду,
Народню основу!
Наливай нам кухлі повні
Медом, п’яним чолом;
Нехай в серце радість ллється
З твоїм любим словом!”
ХІ
“Козаченьки, батьки мої,
Крилатії орли мої!
У вас очі прозірливі, –
А в нас душі покірливі.
У вас рада серед поля, –
А в нас дома – ваша воля.
Ви б’єтеся – ми чуємо,
По домівках бідуємо,
Малих діточок доглядаєм, –
Доглядаєм, в чисте серце
Правду, воленьку вливаєм,
Доглядаєм, готуємо”.
“Золоті у тебе уста! –
Ще Гуня озвався. –
Знав Обух, де в світі щастя,
Як з тобою брався.
І щаслива, певне, буде
Повік того доля,
Кому судиться подружжям
Люба твоя доня”.
А у доні горить личко,
Що в лузі калина:
Перед нею – Морозенко,
Гарний, як картина.
“Ой закрий же мене, нене,
Нехай він не знає,
Як серденько трепечеться,
Мліє-омліває!”
ХІІ
“Козаченьки-небожата,
Молоді мої орлята!
Поки виросли в вас крила,
Рідна мати вас учила, –
Ой учила, наставляла,
Правих предків споминала.
Що ви чули, не забули, –
Тим же слідом полинули.
Козакуйте ж, процвітайте,
Та й нам слави уділяйте.
Козакуйте ж, прославляйтесь,
На нас любо оглядайтесь.
Як до нас ви завітали, –
Мов з могили ми устали.
Як до нас ви налетіли, –
Наче світ нам освітили.
Ой світіть же по світлиці
Бідолашній удовиці;
Медом кухлі ісповняйте,
Її мужа споминайте.
Пийте пиво, їжте страву,
Споминайте його славу.
Ой наш рід ведеться здавна;
Наша слава здавна славна;
Наша правда здавна права, –
Чиста, славна наша слава!”
(2 votes, average: 4,50 out of 5)