ДУМКА ХАТИ
Скільки я душ в собі відколихала,
Від стужі укривала і дощів!
Під стріхою моєю ластівки
Домів очки весною мурували
І гнали метушливих горобців
Та ще кота смугастого доймали.
А він, хитрющий, мовби і не він,
А він, злодюга, ніби й не до нього.
І раптом так стрибав, як навіжений,
Та жодної пташини не піймав…
І весело мені було, нівроку,
Під ластів’ячий щебет і дитячий
Стоять над яром на чолі подвір’я…
А піч моя в морозні довгі ночі
Господарям була за царське ложе.
У комині вітри гули завивно,
А на горищі кіт – по кукурудзі,
І вже цього достатньо, щоб малі
Домовика згадали проти ночі
Й горнулися тісніше до Старої.
В мені ж нечисті зроду не водились.
Але ж не можна дітям жить без казки.
Хоч посміються, як повиростають…
Я завжди прокидалась до схід сонця
Разом із нелегким жіночим світом.
І піч розпочинала тепле діло –
Червоними пелюстками сміялась.
Двійко хлоп’ят на диво-черені
В зерні та в снах своїх розкошували.
…А потім на подвір’я битюгами
Заїхали незнані колимаги,
І люди, зовсім на гостей не схожі,
Незрозуміло якось говорили
Та грюкали важкими чобітьми
Об глиняну підметену підлогу
І задирали ноги у грязюці
На піч і на лежанку найчистішу.
А мешканців моїх загнали в хлів…
Я спалахнула! Полум’я моє
Лизало спрагло піднебіння неба.
І сніг навкруг розтанув і побіг,
Здивований чи зляканий, до яру…
Не думала і не гадала я,
Що можете та, яка мене любила,
В мені з дівочих років прожила,
Шістьох синів-орлів з мого порога
В світи химерні повипроводжала, –
Не думала ніколи, що вона
Рукою власною мене підпалить.
А може, то своє палила горе,
А може, то свою палила муку,
Щоб полетіло з полум’ям і димом
Її прокляте страждуще життя…
Мені переболить, перегорюю,
Лише б не впали стеля та димар,
А верх нехай горить катам на горе.
От тільки сором людям показатись,
Стою неначе гола перед світом.
От тільки ж де ти дінешся із дітьми:
З невісткою і цими ось двома?
Переживем до скінчення війни,
Аж поки домочадці з лісосмуги
Нелегко принесуть сухих акацій,
Пов’яжуть дротом їх – і будуть крокви.
А ще вербу у березні спиляють
(Кілки ж стромляли щовесни у землю,
Й вони за рік вербицями ставали),
А ще покличуть діда Тимора,
Наб’є тугих “лисиць” він із соломи
І зробить верх – одягне як належить.
А десь через роки, як прийде Батько
І цей Малий приїде посивілий,
Куток збереться чепурить мене.
Я шифером хвилясто забілію,
Димар із цегли викладуть мені,
Оновлять вікна, двері і підлогу,
І стану я красива й неповторна,
Щоб люди біля двору зупинялись
І знову задивлялися на мене…
Але Малий (який він там малий?
За ним уже двійко он гуляє)
Стоятиме подовгу на причілку,
Зорітиме на гнізда ластів’ячі
І думатиме в літнім надвечір’ї…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)