Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ДУМКА НОРІЛЬСЬКА

Понаді мною все реве
Кошлатий привид хуртовини…
А де він нині, як живе
Той чоловік із України,

Що бив одвічну мерзлоту,
І клав мені камінні стіни,
І кляв полярну темноту,
І звістки ждав із України?

Йому в бараці снився степ,
Поля ввижались крізь завії.
Корінням в мене проросте
Його страждання-ностальгія.

Йому в бараці снився бій,
Той, за Карельський перешийок,
І кулеметний вогневій,
Що груди боляче прошиє…

Повів його пекельний сон
Через півночі білі гони,
Повів у свій таки ж полон,
Звільнивши з фінського полону.

Просив-молив:
– Війна гуде…
Пустіть! Дудить мені Дудінка.
Бо серце кров’ю ізійде.
Земля в неволі, діти й жінка…

Там кінець труд мій розтоптав.
Я повен помсти і відваги…
На тій землі я виростав…
Пустіть, товариш Завенягін.

– Не гарячися, молоде.
Нам відкривать полярні скрині.
Катам на голови впаде
Твій, чоловіче, алюміній…

З мандатом Леніна сюди
Колись прийшов шукач Урванцев,
Щоб ми зростили тут сади –
Землі ясні протуберанці…

…Ще рік мине, а може, вік –
І з України до столиці
Пшеничний прийде чоловік,
Щоб Мавзолеєві вклониться.

В проміння степу голосне
Життя новий ще пустить пагін…
Вогнем по серцю шмагоне –
В стіні Кремлівській: “Завенягін..”

Неси нас, часе, в добрий лет
Із виру літ до щасних прагнень,
Щоб чоловік на свій портрет
Дививсь на виставці досягнень…

…Я не Норильськ ще. Пелена
До мене крадеться із ночі.
Лиш в січні сонце вирина
На день мій довгий і робочий.

Мої міцні будівники!
Самі з “буржуйками” в бараці,
А вже будують на віки
Глибокі шахти і палаци.

До них, як змій, повзе цинга,
Бо я ж незнана Крайня Північ.
Їм звістка з дому дорога,
Немов почули третіх півнів…

І радість душу потрясе:
Травнева стихне канонада!
Літак полярний принесе
Посилку – скриньку самосаду.

Махра, братва! Яка махра!
Закурим, сходьтеся до купи.
То ж мати натовкла стара
В гучній, як дзвін, снарядній ступі.

І знову степ йому яснів…
Шукай, шукай, далекий татку,
В посилці фото двох синів –
Маленьку довоєнну картку.

Свою надію збережи
В холодних норах-непокорах.
А як болить, то потужи…
Не чути ж… Гуркотять мотори…

…Дорогу оленю до гір
Загородили снігопади,
І він побрів до людських нір
Тепла шукати і поради.

В житті не відав батога…
І добру душу трубно кликав,
В довірі морду простягав
До степового чоловіка.

І брав з руки його крихти
М’якими сизими губами,
І оживав, щоб далі йти
В полярне сяйво, в дивні брами.

Людській довірі на плече
Хилив він плетиво рогате
І, втамувавши серця щем,
Ішов до дня через загати.

Як по ножах, по мерзлоті
Він ніс свою гіркоту-лихо.
Його за тридев’ять світів
Тривожна ждала олениха…

Йому уже колосся шепотіло,
Його крильми вже кликали жниварки,
Червоне сонце сходило над степом
І розливалося в дзвінких джерелах,
Що, як лошата, вибігали з яру.

А “Дуглас” той ніяк злетіть не може,
Колеса, бач, йому позамерзали.
Та відірвавсь від хуги і від мене,
В останній рейс пішов до Красноярська,
Бо ті колеса люди розігріли
Диханням і гарячими словами…

Що не кажіть, а він до болю мій,
Цей чоловік, і хлібороб, і воїн,
Цей степовик, що звів мене із криги.

Нехай летить. Я мужності йому
З своїх глибин відроджених позичу
Та подарую ще на вічний спомин
Бентежні сни і видива про себе.

З вагона він ступне на інший бік,
Що не стрічали й “шуму” не робили.
Чи, може, сором пік його за те,
Що думали про нього односельці…

Та вийде мати з хлібом до воріт,
З тим хлібом, що зоставив сорок шостий,
І вклонився до самої землі
Своїй такій горьованій дитині,
Своїй гіркій надії і чеканню.

З кутка сусіди зійдуться до хати
(А дехто не прийде, бо слово “зрадник”
Лежатиме, як пес, біля порога),
І самогон розв’яже язики,
І розм’якшить серця, й зволожить очі,
А чоловік із чорної валізки
(На клямочках у неї – “USA”,
З Америки возили раціони…
Із нею старший син, як підросте,
Ще їхатиме в інститут вступати…)
Синам дістане радощі-гостинці:
Виделки дві – блискучі нержавійки,
Що випиляв з північного металу…

А потім “зрадник” піде в сивий степ,
Впаде на схил Високої могили
І буде плакать за усі роки
Та схлипувати, як мала дитина.

Ну що ти, що ти, друже, не тужи,
Я ж мужності з глибин тобі позичив
Та ще ж порадував на вічний спомин
Бентежні сни і видива про себе…

А вже на ранок знову поведе
Юнацька давня тяга до моторів.
І МТС знайома… і комбайн…
І жайворон у небі… вітер з поля…

Щовечора казан окропу з печі
Дружина знову буде подавати,
Щоб змити пил, мазут йому і втому…
А вже як прийде справедливий день,
Пришлють з Москви маленький папірець,
В якому Правда виведе слова,
Що рядовий із фінської війни
Не завинив нікому і не зрадив,
А значить, і судимості йому
По всьому, люди добрі, не належить…

Додому прийде з поля чоловік,
А “зрадник”-пес зійшов із двору в безвість…
Закрутить степова пшенична хуга,
Закрутить труд важкий і повнозерний.
І хліб сипне з засіки і до столу.
Проколе орден чоловік незвично
Уперше до святкового костюма…

А я, Норильськ, як пам’ятник йому,
Рясту і молодію в розбудові.
Прийшли до мене нині добровольці
З теплицями, балетом і піснями…

А дим, як і тоді, над комбінатом
Скляніє враз від лютого морозу.

Я думаю свою холодну думу:
Із вічності, із мерзлоти німої
Підводяться і йдуть у люди люди…
А хто то вам із рання до смеркання
За жайвором пливе в степу гарячім?
Я снюсь йому, мене він проклинає,
Але нікуди вже не прожене, –
Я в нього увійшов навіки.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,00 out of 5)


ДУМКА НОРІЛЬСЬКА - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР