ПАМ’ЯТІ ДРУГА
На могилу Юрія Смолича
І
Повільно й важко зводжуся по сходах
І все ясніше чую в тишині
Його спокійний, рівномірний подих,
Але не йде назустріч він мені.
Все, як було, – розкритий верх машинки.
Лад на столі. В бокалі листя жмут.
Ряди книжок од стінки і до стінки,
Лише його не бачу зразу тут.
Осінній присмерк. Невиразний обрис
На сіро-синім одсвіті вікна.
Його зичливість, гіркувата добрість
І посмішка, потомлена й сумна.
Вона мене чомусь не зустрічає.
Вглядаюся. Шукаю. Чей знайду.
Знаходжу тільки тишину безкраю,
Проте я жду, упевнено я жду.
Десь ставши при полиці прямокутній
Чи примостившись на канапці, він
Мовчить, хоча він завше є присутній
Там, де його мовчанню був почин.
Я потривожу тишину затяту,
Переступлю заказану межу
І, як звичайно, входячи в кімнату,
Я “здрастуйте!” господарю скажу.
ІІ
Ти сів схопившись. Де годинник? Північ.
Навкруг мовчання скупчене й чуже.
В сусідів скоро заспівають півні,
Але ти їх не чутимеш уже.
Яке кружіння всесвіту п’янюче!
Зведись. Гукни. Мовчання розірви.
Воно крізь тьму вдивляється незряче
В оцю одну з найзвичніших подій.
Дружина мовчки скрикне і заплаче.
Ти витягнешся, строгий, негнучкий.
Настане край надії, вірі, тузі.
Залишиться мовчання й тлін землі,
Й вона, кохана, і печалі друзі,
Й покинутий рукопис на столі.
Іще чекати, томлячись так нудно?
Чи в нурт впірнути, скорений судьбі?..
Тут вранці буде гомінко і людно,
Слова й вінки, принесені тобі.
Простертий на хрусткому покривалі,
Простягши руки воскові свої,
Вглядатись будеш пильно й строго в далі,
У непроглядні, мовчазні краї.
Безмежне, передвічне безгоміння.
Невже йому і в цю конечну мить,
В мить остаточного твого прозріння,
Крім небуття, більш нічого явить?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)