БАЛЯДА ПРО ДІВЧИНУ-ОСІНЬ
Він зустрів її серед кладки :
Дзвоном гула ріка, злітали соняшні чайки.
“Дівчино, ти – з чужого села,
Не вірю, що пальці
Мережали твоє плаття.
Ти – відьма, зашіптуєш павуків”.
Повела зором, що був замороженим терном.
Одне око сміялося, друге ронило сльозу.
Він бачив срібні нитки в косах-розпусницях,
І пригадалися сріблом виткані плахти.
“Ти певно багата, дівчино,
Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,
Що схожа на примерзлу калину.
Так усміхаються ті, що не мусять тіпати льон.
У мене синок, що стругав раз сопілку,
І вже нагнітив мозоль на долоні,
Твої ж такі, наче на короваях
Переплітали зозулені крила”.
Розтулила шипшину на щічці,
Налила зіниці липовим медом.
“Ти з другого боку живеш,
Там, де згоряє синє каміння
Між островами дерев осетрових.
Бо я – потойбік, де хата співає,
І шиби сміються очима любої жінки.
Ти ще й не промовила слова,
Хто ти, таємна дівчино?”
Вона мовчала. Дзвонила ріка,
Злітали соняшні чайки.
І він забув, хто він і де живе,
А дівчина, що була осінь,
Його крізь пекло кленів повела.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)