Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







БАЛЯДА ПРО ВІЧНУ НАРЕЧЕНУ

Вона лежала з печаттю місяця на устах,
Доки сонце не кинуло в шибу оранжеву рукавицю
І затріпав крильми полонений півень в клітці грудей.

Хвиля лизала берег,
На могилах вицвітали букети манго.
І скам’янілі кити пучнявіли островами.

Вона загубила свій зір за мереживом хвиль:
Жалібним жабуринням спливало волосся,
На щоці стирало слід літа,
Киновар’ю грибів світилися кори.

За нею життя розпинало мапи мандрівок,
Будувало міст шахівниці.

Вирвала дерево манго з могили,
Обтрусила коріння од голубої землі,
Припнула косі водоспадову стьожку.

Вона ждала на руки з чистого алябастру,
На гасло таврованих уст,
На кроки ходячих колон.
А море їй викидало під ноги
Лише поламані торси,
Мушлі безоких облич.
І майорів вечір синьо й червоно з папужих хребтів.

Коли на морі розвився нарцис –
Чотирищоглий вітрильник,
Наречена пустила червоного півня на волю
З живої могили грудей,
Щоб у ватрі жорстоких хвиль
Згоріли її сподівання.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


БАЛЯДА ПРО ВІЧНУ НАРЕЧЕНУ - ВІРА ВОВК