ПОЕМА ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

У місті Ромен, над Сулою, є пам’ятник Тарасові Шевченкові –
твір cкульптора І. Кавалерідзе. Замислена постать Поета,
експресійно викута в камені, викликає у глядача глибокі рефлексії.
Відчувається в ній подих вічности.

Замість інтродукції

Поскрипує колесо давнього воза
По давній дорозі брехні й лихоліття,
Поскрипує віз у дощі і морози,
З століття в століття.

Та власну дорогу розбивши докраю,
Тринадцять доріг підім’явши під себе,
Віз швидше і швидше себе підганяє
У замкненім колі земельного неба.

Не віз гуркотить на скрипучих колесах,-
Він мчить, мов ракета, мов тінь кругойдуча,
Настільки тілеса, що аж безтілеса,
Настільки незрушна, що аж летюча!

Як тінь батога, мертвий обхват нагаю,
Мов зашморг глухої петлі,
Цей привид міцніш і міцніш затягає
Напружені груди Землі.

1.

В роменськім сквері – неба сіра смуга.
У затишку полтавських вечорів
Сидиш, замислений. Не хочеш прапорів
Ані вітань, ні сурм. Лиш зморшки біля брів,
Неначе борозна позаземного плуга.

Таким Тебе пізнав. Таким прийшов туди
Ген-ген із Канева – у камені німому.
Даремно йшли з поклонами сіроми,
Даремно все тоді чекало грому
І на коліна падали сади!..

2.

Тоді, попрощавшись з моєю землею,
Зустрів я в чужинному сні
Тринадцять доріг, що глухою петлею
Вп’ялися у груди мені;

І кожна вела на поріг свого світу,
І кожна тягла у свій світ:
Тринадцять завітів і заповітів
Аж очі з обріт!

А вранці, дивуючись вигадці долі,
Неначе сліпий з поводирем,
Я сам залишивсь на Берлінському Дикому полі
З напівобгорілим Твоїм “Кобзарем”;

І дівчина з давнього-давнього роду,
З купальських вогнів, із Дажбожих сторін
Тобою свою привітала свободу –
Високою піснею, вищою стягів,

Розбитих і ще не розбитих райхстагів,-
Вона звеличала свободу привітом:
Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте!..

Отак і пішли ми з готичних печер,
Без Тебе – з Тобою, без віри – у вірі,
І нас не провів, наче зляканих птахів у вирій,
Роменський осквернений сквер.

3.

А здавалося – воля тоді прогриміла
Золотим копитом переможця-коня,
Коли, болем знеможене, ОСТівське тіло
Опинилось у теплих обіймах дня.

Мов зернина, для Тебе зростало вдруге,
Втретє, всоте! Само собі
Наказало ожити!
Ти йшов за весняним плугом
І здавалось, земля уклонялась Тобі;

Били дзвони Твого Великоднього слова,
Йшли народи на свято – на твій поріг…
Та на згарищах Києва, на перехрестях Львова
Не знайшлося землі для вигнанцевих ніг.

Мов тінь батога мертвий обхват нагаю,
Як зашморг глухої петлі,
Той привид міцніш і міцніш затягає
Напружені груди Землі…

4.

Як годі, коли обертали весною
Наші клени у шибениці, гак і тепер
Ти сидиш на високому камені,
Закутий у панцир спокою,
І вже серце не відає:
Ти – живий, скам’янів чи помер?

Твоє зерно зіходить, росте і пружніє, Сіячу.
Я між ним при дорогах чужих,
За тридев’ять земель,-
За Тобою услід не сміюсь і не плачу,
Лиш молю: дай, Всевишній, побачить,
Як підводитись буде Земля –
Позбуватися людських пустель!

5.

А може Ти мовчиш у стомленім Ромні,
На площі, названій колись Тобою,
Щоб я отут метавсь, немов у сні,
Серед закону і серед розбою,

На площах зчовганих і на німих гранітах
Чужих столиць, задвірків, перекосів?..
Що ж можу я промовити до світу,
Коли й Твоєї мовчанки не досить?!

6.

На розі Сорок другої Бродвей
Кипить від авт, злочинців і людей,
Від фар, реклям і дриготіння тих,
Що ночей забажали “золотих”,
Чортівських ночей на найвищій реї
Піратського судна – Вогненного Бродвею!
Десь ограбують і найважчий труд,
Тут обдарують ні з чиєї ласки;
Усе – із запозиченої казки,
В яку летить телевізійний люд
Кудись, углиб, мов у тунель “собвею”,-
Щоб опинитись знов на кораблі Бродвею!
В який крутіж післав Ти нас, Поете,
Та з нами не пішов туди,
Де ледь видніє тінь Сковороди,
Де ледве чути соняшні клярнети
За риком саксофону; де у муках
Ще не прийшов Апостол правди і науки,
Бо не збагнув ще до кінця народ,
Що є одна – не тисячі свобод.
В добрий час, земле щедра і вольна,
Стонародий народе Лінкольна!

7.

В роменськім сквері – неба сіра смуга.
У затишку полтавських вечорів
Сидиш замислений. Не хочеш прапорів,
Ані вітань, ні сурм. Лиш зморшка біля брів –
Неначе борозна позаземного плуга.

Поскрипуючи, човгають, ідуть,
Накульгуючи, відступають покоління.
Хтось рвався з них на Заповітну путь,
Хтось виростав з козацького насіння!

Устань! Спини їх! Дай свячений ніж,
Ним – або ворога, або дітей доріж!
Та в затишку полтавських вечорів,
В Ромні без ярмарку, у скверику без квітів,
Сидиш на камені, неначе й сам закам’янів,
І тільки зморшка біля брів –
Немов рядок Нового Заповіту!

8.

Ти, що вийшла з купальської ночі,
Із капання воску і крови, і сліз,
Що видерла вражі азійські очі,
Щоб горде сідло проміняти на віз,
Що бродом ішла до бучного Босфору,
Що скинула в море Бахчисарай,
Що наче коня, прив’язала півморя
Й забула на прив’язі рідний край,
Що вміла в своїй Десятинній загинуть,
А в Лаврі – воскреснути наяву,
Що рідного слова пекучу жоржину
Несла на завіяну снігом Москву;
Що, степом і салом обрісши, мов лепом,
Впилася з Богданом під сміх недорік,
Та все ж підняла над степами Мазепу
І честь донесла у Сімнадцятий рік!

Вітчизно могутня. Вітчизно ясна,-
Тепер Ти – ізнову моя сторона,
Моя
Сторона…
Поскрипує колесо давнього воза
По давній дорозі брехні й лихоліття,
Поскрипує віз у дощі і морози,
З століття в століття…
З Заріччя – в Сибір,
З Сибіру – в Альжир,
З Альжиру в Заріччя…

9.

Як Ти можеш спокійно сидіти
У роменському сквері, там, над Сулою?
Ніч аж регоче Див-птицею злою,-
Горді комоні не ржуть над Сулою!

10.

– Спокій, панове! Вилучіть хори!
– Ми влучаємо телевізори!
– Лав мі, о… Лав мі,- Все пятилетки!.
– Цайтунг, Газетте, Ньюспейпер, газетки…
– Доляр, карбованець, пезо і єна…-
– Ми не гієни, ми тільки антени!..
– Всі заповіти всього Ілліча!..
– Ой, гоп, кумо!.. Ча-ча-ча!..
Вривається чортів хор
В людської душі собор.
Ох, як жаль! Я не вчув Твого слова!
Ти щось мовив, та замість думок,
Я почув телевізорну мову:
Рокенрол, рокенрол, рокенрок…

Віз поскрипує,
Телевізор порипує,
Рокенрол покрикує,
Рокенрок!

Кружляють, петляють тринадцять доріг,
Живучі тринадцять доріг!

Віз поскрипує в Оклагомі,
У Варшаві і десь в Парижі,
Він неначе минулого грижа,
Мов розплата за дні Содому,-
В багатьох домах іще вдома!

11.

О, як Тебе треба завжди і завжди,
Поете любови і герцю!
Чому ж ти у скверику відгородив
Себе від вселюдського серця?

Прип’яті годинники рвуться іти,
Серця матерів – у тривозі,
Бо котяться й далі тривожні світи
На многолітньому возі;
Не котяться – мчаться із ревом ракет
(У середньовічнім полоні),
Вже мало для них і газет, і плянет,-
Туди б, де лиш Божі долоні!..

12.

Пробач!
Я ж на слизнях парижзького бруку,
На змієвих закрутах долі
Не раз відчував Твою батьківську руку
І пристрасне слово про волю;

І скільки ще вдома надхненно і радо
Ти в мене в стовпищі лиць,
Панелями Лювру, паркетами Прадо,
На світло високе сикстинських каплиць!

Хіба ж не з Тобою ішли в Колізеї,
У тих катакомбах ходили,
Що з мертвих печер – у безсмертя музеї,
В огонь християнської сили!

Хіба ж не поставив, мов свічі, тоді Ти
Слова на Святому Престолі:

Встане Україна,
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

13.

Ти сидиш у німому роменському сквері.
Ти – наче задума світу.
Ані людям, ані ефемерам,-
Ні прокльону, ані привіту.

14.

Та завжди, коли ніч світова,
Мов петля, повисає над світом,-
Ти тоді посилаєш думки і слова
Прорости березневим квітом:
Світлим спалахом – любих жоржин,
Урочистих корон орхідей,
Щирим сміхом рожевих дітей,
Ніжним усміхом наших дружин,-
І гримить Твій нечутний крок
Голосами юначих клярнетів!..
Та не чує ще світ поетів…

Рокенрол, рокенрол, рокенрок!
На залізній землі! –
Рокенрок!

Оракечений віз –
Із червоних і білих зірок.

15.

Хохландська пустеля й піратський Бродвей
На спільному возі, ракетному возі,
З макетами квітів, сердець і людей,
З прихованим слдом столітніх корозій;
Гримить і гримить карнавал світовий,
Тринадцять доріг – пролітають в одній,
Безшляхій, тупій, бездорожній дорозі!

16.

Як Ти можеш спокійно сидіти
В занімілому сквері, там, над Сулою?
Ніч регоче Див-птицею злою,
Горді комоні не ржуть за Сулою…
Петляють, шиплять, тринадцять доріг
Збігаються в чортів ріг,
В єдину,
Без шляху,
Безобрійну путь!

17.

А –
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть…

І наче знак земного свята,
Немов Твої святі думки,
Що проростатимуть віками,-
Іспоконвічними вінками
Над землями горять зірки.

Ти спокійний у своєму сквері –
У соборі зоряного світу:
Гаснуть рокенрольні ефемери
На живій дорозі “Заповіту”;

І мене вже більше не бентежить
Блиск середньовічної ракети –
Все згасає в золотій пожежі
Серця всенароднього Поета!

Непорушний і такий крилатий! –
Там, у сквері, між лугів Сули,
Знаєш Ти (і нам повік не знати),
Що буде син і буде мати,
І будуть люди на землі!

Нью-Йорк, XII-1960 – III-1961

(3 votes, average: 4,33 out of 5)