ПОЕМА ПРО ПОВСТАНСЬКУ ПІСНЮ
Головному Командирові Тарасові Чупринці – Романові
Шухевичеві, воякам і старшинам Української Повстанської Армії
Засипає сріблом Карпати.
Поспішає сотня на чати.
Хай би й золото тут летіло –
Не до золота сотні діло!
Поспішає, та не сама:
Крок-за-кроком
Ярами
Ступає
Зима.
Все живе – в крижаній труні,
Навіть серць невидимі вогні…
А зима – мов у казці: на білім коні,
Закосичена, залелієна
Білим чадом, квітами білими
Щоб і кроку ступити не сміли ми!
До сукна прикипає тіло,
Не випрохуючи спокою.
І життя, що вже ледве тліло,
На прощання махає рукою:
І так легко нам розставатись
З двадцятьма молодими роками
Білий сніг, біла смерть…-
А як мати,
Доторкається ніжно руками…
Сивим сріблом завалює гори –
Сивим болем моєї країни.
Полонини, плаї, ізвори
Обертаються в павутину,
Вже й дуби – у осклілі ниті,
У гравюри, різцем пориті…
Гори снігу спадають згори
І шепочуть: замри, умри.
Вже нема ні гори, ані споду,
Вже ти, брате, і небом обдертий.
Все умерло.
Лиш скаче негода
Білим вершником смерти.
Ми посивіли, хоч не сиві.
Ми поховані, хоч живі ще.
А довкола – північне диво
У сто пальців зловіщо свище,
І від холоду – чуєш, брате? –
Цокотять шпилями Карпати.
Як же, диво, тебе пережити?
Недожате лишилось жито,
Москалевих криниць забагато,
Щоб отак горілиць умирати!
– Пісню, пісню! – хрипить наказ.
І як вогник, що вже пригас,
Заблищала, гойднулася пісня незнана,
Пісня чиста і гостра, мов скло:
Від Мазепи Івана
Аж до Довбуша –
Все в ній було!..
А над нами снігами ревло –
Всього світу злетілося зло
На цю сотню, від холоду п’яну.
– Пісню, пісню!- хрипить наказ.
Ніби вогник, що майже згас,
Стрепенулась, засяяла пісня
(У труні кожній пісні тісно).
Виє сотня, а чи співає?
Вмерла сотня, чи оживає?
Ще не час, ще не час, мій брате,
Як не нам,-
То хоч пісні не час умирати!
І немов корогву ми її підняли
І, зібравши найкраще з безодні сторіч,
Ми із піснею-стягом уперто пішли
У шабашну, снігами прострочену ніч.
Ні один не пристав,
Ні один не упав,
Ні один,
Бо ніколи не гине УПА!
Ще сто років ревло і мело…
Ми прийшли у повстанське село.
І сказав командир:
– Подивіться,
Он за вашу нескорену пісню –
Інше сонце сьогодні у небі зійшло!
Може снили ми ним забагато,
Може надто молилася мати,
Може Божим привітом
(Хоч зуб-за-зуб!) –
Того ранку не сонце зійшло над світом
А Тризуб.
– Пісню, пісню! – хрипить наказ.
І співають мільйони нас.
Автоматом виписує мир
По чужих прапорах командир.
Наша сотня снігами йде,
І ніхто вже її не веде, –
Тільки пісня
Та в небі, на вістрях ялиць,
Сяє зірваний герб з командирських петлиць.
Наш Тризуб – наш заметений Зодіяк –
Всенародньої радости знак.
1967, Нью-Йорк
(2 votes, average: 3,00 out of 5)