Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові


ТРИ СОПІЛКИ. Поема

Припізнившись, стомлений, додому
Я самітно схилами ступав,
У ріллю небесного огрому
Вечір зерна-зорі висипав.

Поміж гілля кленів та каштанів
Вже скрипів старий Чумацький Віз,
Звук гітари наростав і танув,
Та Дніпро себе у вічність ніс.

На тім боці розсипи жаристі –
Дарниця – жар-птичине перо.
Через міст по інколи намистом
Цокотіли поїзди метро.

Пізній пароплав озвався басом,
Ніби птах, сполоханий зі сну.
Диво Маріїнського палацу
Навівало мисль про давнину.

І до світла перед тим будинком,
Де спустили іви батіжці,
Вийшла наша Леся Українка
Із живим безсмертником в руці.

Там, де древній вензель на ограді,
Баня, ніби витязя шолом,
Прапор-пломінь – на Верховній Раді –
Темінь розтинав тугим крилом…

Я пройшов собі на дальні схили,
Де гніздиться тиша молода,
Де крізь сон Аскольда могила
Котрий вік легенда повіда,

Щоб збагнути гомін хвиль Славути
І ритмічне дихання землі
Та почути голос зелен рути,
Як колись у нашому селі.

Так поволі втамував я втому
Та у думці думку переймав.
От ішов, притомлений, додому
І на лавці, видно, задрімав…

Бачу, як в глибинах плес дніпрових
Човен-місяць сам себе втопив,
Як гурти русалок чорнобривих
Повели на острів тихий спів.

Попливло червоне і зелене
Через вирви сміх і зітхань…
І зненацька вийшов перед мене
З хвилі сідовласий бородань.

– Що, стомився, не дійшов додому?
Маєш в житті трохи й куколю?
За твою за многолітню втому
Я тебе, не бійсь, не обділю…

Ледь виднілась між кущів Ротонда,
Я не знав, він добрий дух чи злий…
– Хто ви, діду, чи чаклун з Літфонду,
Чи підступний злодій-чародій?

– Долею твоєю опікаюсь, –
Мовив дід на хвилі доброти, –
Я з тобою і радію й каюсь,
І люблю і плачу так, як ти.

Знаю, що було, що є, що буде
У твоєї долі на путі,
Та готую до людського суду
Дні твої, наповнені й пусті.

Раз приходжу, пізно а чи рано,
Й чесно граю вічну роль свою:
Кожному – Івану чи Степану –
Що кому належить, те й даю.

Врахував я творчий профіль Спілки
І твою причетність до СП…
Ось тобі, добродій, три сопілки,
Перевір бажаннями себе.

Загадай – на кожну по бажанню –
І до губ сопілку приклади:
Хочеш – вечір спалахне світанням,
Хочеш – взимку зацвітуть сади.

Ти сопілку калинову кожну
В світ своїх мелодій поведи.
Тільки знай: перегравать не можна,
Що зіграв – ото вже назавжди.

– Діду, я начебто не скептик,
Та скажу відверто вам одне:
Ви із казки витягли сюжетик
І безбожно дурите мене!

Бородань без гніву і відчаю
Усмішку ледь-ледь поремигав:
– Недовру я тобі прощаю, –
Сумнів завжди справі помагав…

Стрепенувсь я… Серце калатало…
Ніби з мене зсунулась гора.
Бородате видиво пропало…
І присниться ж отака мара!

Тихий парк, підсвічена Ротонда…
Це вже ніби яв, не дивний сон.
Десь далеко ультрамодна фронда
Крутить без кінця магнітофон…

У мені тремтіла кожна жилка,
Буряно ставало на душі,
Бо в руці тримав я три сопілки,
А по спині бігли мураші…

ПЕРША СОПІЛКА

І коли я з першої сопілки
Побажання перше вигравав,
У степу затихли перепілки,
Пугач проковтнув свій “поховав”.

Бився голос в небеса високі,
Розліталися на всі боки
Дивовижні звуки ясноокі
З крилами, неначе ластівки.

Став тоді я чаклуна просити
(Не сказав, як звався той дідок),
Змалечку щоб шлях свій повторити,
Тільки без незгод, без помилок.

Взяти досвід віку, що відміряв,
Для контрольних дій і коректив,
Взяти все, у що я досі вірив,
І стежив, по яких ходив.

Ось тоді воно і почалося, –
Мовити б, життя повторний хід:
Я малий, одягнений, не босий,
По очах – ну чистий вундеркінд.

Не турляє баба до ікони,
Та й ікон отих я не боюсь,
Ні з дерев не падаю, ні з коней,
З хлопцями на вигоні не б’юсь.

Не співаю сам собі на волі,
Бо, здається, й голосу нема,
Не збираю колосочки в полі,
Й курява мене не обніма.

Змалку не ходжу “парубкувати”,
Не тягну на ниві борони,
І не палять німці нашу хату,
Ніби й взагалі нема війни.

Мати ні за що мене на лає,
На печі сиджу собі, як гриб,
І макухи в хаті вдосталь маю,
Поготів не кажучи про хліб.

Кожен рік, немов нова сторінка…
Не збиваю по садках росу.
З школи за відмінну поведінку
Я похвальну грамоту несу.

Юність, юність – пере лунки в лузі.
І ночами музи я не злю,
А, на диво, вже в одеськім вузі,
Дуже математику люблю.

І люблю я прокидатись вранці
(Те, що й всім студентам до смаку)
Не в підвалі, що на Молдаванці,
А в потьомкінськім особняку…

Слюсарі, тверезі, чемні, гарні,
Гладять сніжно-білого кота…
І в котельні чисто, як в лікарні,
Та і в мене настрій – яснота.

Для заводу вистачає пари –
Значить, і механіку – “мерсі”.
І котли сопуть, мов динозаври,
І підйомник робить, як часи…

Все лихе і зле, що є навколо,
Зовсім не торкається мене.
Лиш для мене і дуети, й соло
Витинає птаство весняне.

Ні цигарки, ні-ні-ні – горілки,
Ні краси, що розцвіла в саду…
Отакий – без помилки-помилки –
Я собі кудись, пробачте, йду.

Як на вечір – сонечко за обрій,
Як на ранок – вигулькне з води.
Я для всіх і лагідний, і добрий,
Хоч мене до рани приклади.

І пишу, пишу рядки стерильні
(То ж уже не вірші, а вірші…),
Ніби ангел чистий, безпомильний…
Аж противно стало на душі.

Повторив лише частину шляху,
А від глуму можна затужить.
Постривайте!
Краще вже – на плаху,
Ніж таким на білім світі жить.

Що ж це я?
Спочатку стало сумно…
Походив, подумав, потім сів…
За бажання перше нерозумне
В чаклуна прощення попросив.

Того дня не снідав, не обідав,
Розпаливсь, розхвилювався вщент,
А старому подумки повідав,
Що у нас не вдавсь експеримент.

ДРУГА СОПІЛКА

Час минув. Я призабув наругу,
Хоч і довго мучився-таки.
Притулив до губ сопілку другу, –
І злетіли звуки-ластівки.

Мовив я отому чаклунові,
Маючи бажання немалі:
– Дай мені великої любові
До людей, до неба, до землі,

До Вітчизни, матері, до жінки.
Понад нами – золота пора ж.
Не забудь другої половинки –
Ненависті теж мені відваж.

Славний рід, не кинув слів на вітер:
Що просив, те й дав мені сповна,
Щоб усе любові підкорити,
Щоб в душі запліднилась вона.

Від моїх чуттів радіють птиці,
Грає віку сила молода,
Ріки повноводість, криниці,
Сонце в кожну хату загляда.

Матері забули сум навіки
(Він разом із війнами звогнів…),
Припустивши стомлені повіки,
В щасті пестять голови синів.

Від моїх чуттів, моєї дії
Квітне поле, думка вироста,
Вороги конають, лиходії,
Гине зло, сміється доброта.

Слюсарі й одвічні хлібороби
Мають хліб і книгу на столі…
Відступають від людей хвороби,
І зникає горе на землі.

Ніби щур, тіка дрібна підлота
На обочі сірих роздоріж,
Й веселіше робиться робота,
Думається, браття, веселіш.

Виростають міжпланетні крила,
Блідий місяць звеселив свій лик:
Думали, брат брата взяв на вила,
Аж на нім гуляє чоловік.

Тільки – цур! – поменш чуттів до себе!
Рідний край мене благословля.
І дуга-веселка на півнеба
Над полями – як любов моя.

У люові радість є та болі,
Сльози, озоріння і мета.
І кохана до моєї долі
Прихилила серце і літа.

– Не спіши! – гукають з ар’єргарду. –
Не втручайсь! Навіщо те тобі…
Менше друзів маю по більярду,
Більше – побратими в боротьбі.

І орати, і любити мілко –
Це фактично самовбивча річ.
Птиці-звуки з другої сопілки
Наді мною крилять день і ніч.

Я тепер лечу, іду, чи їду,
Чи під небом зоряним лежу,
Подумки кажу: – Спасибі, діду,
Те, що дав, я множу й бережу.

ТРЕТЯ СОПІЛКА

Пісня, звісно, пісні не тотожна…
Вже поклавши пальці на лади,
Я згадав: перегравать не можна,
Що зіграв, ото вже назавжди.

А сопілка ж третя – то остання,
Що мені дніпровець наділив.
А бажання доганя бажання,
Як пориви вітру серед нив.

Скільки тих надій людина має,
Скільки мрій глибинних і плекань!
А сопілка ж раз лише заграє,
Тільки раз переступаєм грань…

Зваживши на першу на поразку
І на те, що пісня лиш одна,
Під кінець ції поеми-казки
Що просити маю в чаклуна?

Чи удосталь хліба і одежі,
Розкошів собі та насолод,
А чи в груди вічної пожежі,
Чи на груди злота-нагород?

Може, хай і днює і ночує
Коло мене слави ненасить?
А можливо, як ніхто не чує,
То безсмертя в діда попросить?

Чи здоров’я в чаклуна просити
І собі, й дружині, і синам,
Чи спокійнокрилу тишу ситу
З теледрімотою пополам?

Чи нехай гойдається колиска, –
Світ над Батьківщиною світа,
Чи нехай до матері, у Виску,
Путівець повік не зароста?

Чи нехай пощезне на планеті
Чудище із іменем війна?
И нехай у жодному поеті
Мужня не обірветься струна?

А можливо, попрости в діда
Про оту житейську благодать:
Доброї горілки до обіду
Ще й уміння тости промовлять?

Чи просити в незнайомця з лугу
Для рідні десятків зо два щасть,
А чи просто – не зрадливиця-друга,
Що за тебе і життя віддасть?

Я себе терзаю знов і знову…
Що я в того діда попрошу?
Чи крилатості твоєму слову,
А чи для журналу тиражу?

Всього мені, люди добрі, треба,
Забаганки в мене не малі:
І води й вогню, землі і неба,
А найбільше – правди на землі.

А найбільше, щоб і нині, й прісно,
Й на грядущі на усі віки
Нас світила материна пісня,
Як у вічних небесах зірки…

А найбільше – задля того жити,
Щоби світ був світлим для людей…
Може, ту сопілку залишити
На великий на прийдешній день?

Друже мій, летючий, подорожній,
Ти мене на сповідь приведи,
Я скажу: перегравать не можна,
Що зіграв, ото вже назавжди.

Що простити в чаклуна-химерця?
Підкажи, читачу мій, порадь.
Аж пече сопілка коло серця,
Я ж бо не наважуся заграть…

ТРИ СОПІЛКИ. Поема - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР