Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







КАПЕЛА В СТЕПАХ. Поема

Велика зала… Гірлянда з ялини. Червоні плакати, портрети революціонерів. Великий портрет Шевченка, а над ним угорі Ленін: він схилився в гірлянді й слухає:
– А що тут ви нам заспіваєте?
Павло Тичина
“Подорож з капелою Стеценка”

ПЕРШИЙ ПЕРЕГІН

Як зблизька – водоспаду вирування,
А здалеку – як музика бджоли.
Як зблизька – мов гримкоче бій останній,
А здалеку – смичками повели.

Спочатку невиразно, мов крізь вату.
Спочатку – ніби цокання копит.
А далі починає наростати,
А далі – вже в душі моїй кипить…

Встеляє осінь листям перегони,
Неясне сонце п’є туман-ропу,
Революційні цокають вагони,
Співучий поїзд – в нашому степу.

За стернями біліють дальні села,
Окіл глибоким гулом стугонить.
Куди ж це ти, Стеценкова капело?
Чи не боїшся в полі заблудить?

Куди ж це ти? Яка твоя програма?
У кого ти за співака, одначе?
“Сьогодні день – як мелодична гама.
Біжить, біжить, не дожене й заплаче”.

Голодні переїзди, переброди.
Уже й одежу скинули сади…
Співців собі виняньчують народи…
Ми виняньчимо, земле. Народи!

Звиваються, сичать вужі залізні.
А в серці поселивсь тривоги щем.
Стань добровільним літописцем пісні,
Щоб згодом стать епохи сурмачем.

Тут бродять банди… Холоду тенета…
В столиці ждав би ти нового дня.
Ти тільки починаєшся, поете,
Чи вже почався – “Як упав… з коня”?

Чи ти зродився з лану молодого,
Як звівся хор дзвіночків лісових,
Розславивши людину, а не бога?..
Той дивний звук крізь роки не затих.

Із дива починаємось, із болю,
Із руху, із колиски, із плачу…
Продовженням нам буде бій за волю
Й кипіння вітру в складках кумачу.

Продовженням – свобода нині й прісно,
На тихих водах – вранішня зоря.
Тим часом революція без пісні –
Як семафор вночі без ліхтаря.

Втридорога базари, хліб із сіллю,
І світ непевний порохом пропах.
Розгойдує добра незмовкну хвилю
Стеценкова капела у степах.

З старого світу, звісно, капеляни,
Вже не пани, ще не товариші.
І висне сірий морок над полями,
Незатишно в степу і на душі…

Залузані, запльовані вокзали.
Чи то барак, а чи задушний клуб, –
Голодні та застуджені співали,
І пісня пломінка злітала з губ.

Поете, що в єстві твоїм пожарить?
Ще не вмер чернігівський хорал?
Усі ж встають, коли капела вдарить
І “Заповіт”, й “Інтернаціонал”.

Нехай ще наросвіта ходить боса,
Бо ми ще ж неосвічений народ,
Та наша пісня, дужа, стоголоса,
Вчиняє у серцях переворот.

З довкола віє сила, простір, воля,
Оружний люд встає на повен зріст.
А щось питає з залу – з моря – з поля:
– А з вас ще буде комуніст?

ДРУГИЙ ПЕРЕГІН

Слово до слова –
Уже й не збороти,
Знову і знову
Нота до ноти…
Знов паротяг
Підчепив два вагони.
Пісня – в степах.
Сумні перегони.
Чахкає… Важко.
Долає – по шпалі.
А все ж таки їдемо,
Їдемо далі.
Чуєте?
Виспів з тривожних годин
Голос один:
А мої поля – нота “ля”,
Дзвоники в росі – нота “сі”…
Нумо! Всі! –
А мої краї – куль рої,
А мої краї – крові ручаї…
Став, захекавсь паротяг.
Хто там, що там
У степах?

Трах-бах!
А мої ж краї – солов’ї…
Наша пісня невмируща,
Не устрілите її!

Канонади ближні, дальні.
Підголоски ідеальні…
Мертві
Пальці музикальні,
Кулаки робочі,
Хлібороба очі.
Революції вали –
Щоб вони ожили!

Пусто, голо у степах,
Набагнетилися стерні…
Здрастуй, град Єлисавет,
Залізничні де майстерні?
Підрихтуймо голоси,
Кров нутрується в аорті.
Здрастуй, граде Єлиси…
Де завод Ельворті?

Напились води в цеху,
Сіли.
Ху!
Доки завтра в вічі гляне
Закривавлена зоря,
Дайте пісню, капеляни,
Пісню для пролетаря.

Споконвічну і надійну
Нашу пісню мелодійну,
І народну,
Й новомодну.
Повторіть хоча
Ле-он-то-ви-ча!
Слухають…
На чолах – піт.
Знову просять “Заповіт”.
На запиленім обличчі –
Крупні сльози чоловічі…

А під сполохи заграв
Вже й оркестр заграв.
Витинає не до танку:
В основному – “Варшав’янку”…

А з кутів – степів боги –
Пофарбовані плуги…
І малі, і старі –
Тут усі пролетарі.
А поет чи плугатар –
То хіба не пролетар?
Нота до ноти,
Деталь до деталі –
Наша робота…
Йдемо далі.

А тим часом,
А тим часом
З кренделями, з вихилясом
Розгармонили міхи
Містечкові ховрахи:
“Ой казав кешюра Федь,
Коли випив позавчора, –
Що йому відомо геть –
Маньці треба ухажора.
Ой ти, полька, полька-пчолка,
Оскудєла барахолка,
Ні купити, ні продать,
Просто – божа благодать.

Як махновці ночували,
Дали грошей два чували.
Од проклятої Мариськи
Ледве виривався з куткузки.

Не заманиш, пан Петлюра,
Ти мене обратно.
Я до Щорса перейду –
В нього все пойнятно.

Батько – сина, син – отця…
Лам-ци-дри-ця, лам-ця-ця…”

А у нашій-бо основі –
Не частівки містечкові.
А у нашій-бо меті –
Сурми сонця золоті.
Непоборне, непогасне.
В революцію – прекрасне!

Не перевдачить нашу вдачу,
На пісню серцем озвуся…
“Стеценко схоче – я й заплачу,
Стеценко схоче – засміюся”.

А небеса – як льону синь,
А їх і в хмари не заковано.
Чи є ж у нас Чурльоніси?
Чи є ж у нас Бетховени?
Оті, що з музикою зор,
А не з ключами від комор!
Оті замріяні, чоласті, –
Не страшно їм в бою упасти,
Щоб від землі крізь галактичність
Народ свій вивести у вічність,
Із прірви рабства і незгод
Гукнуть світам: “Я єсть народ!”
Доволі гнутись, огинатись,
Світає правди торжество.
Народ з народом йде брататись…
За велич геніїв його,
За нашу славу, наше слово,
За гідність нашу і талан
Ми розів’ємось пурпурово –
На штурм, на битву, на таран.
І понесем своє минуле,
Й нові утвердимо віки,
Бо наші ж душі не заснули,
Бо ми ж бо, ми – більшовики!

І знову рушили поволі
До станції у чистім полі.
Натискуєм на шатуни-педалі…
Слово до слова,
Нота до ноти, –
Йдемо в революцію далі.
Вже даленіє ясен світ,
І достигає “Заповіт”,
Та ще “Інтернаціонал”
То на майдан іде, то в зал.

За перегоном перегін –
По всій Вкраїні лине він.
Коли ідуть бої,
У пісні теж бої свої…

Нелегко.
Гомін.
Наростання.
Ще де та станція остання?

В вагонах небагато ладу.
Чадить буржуйка… йде зима.
Ще тут, на станції, Радвлада,
А завтра вже, гляди, й нема.

Конають
Кулі в рикошет ах.
Світають
Зорі на кашкетах…

І що веде їх, що зове
Цих комнезамівців, червонців?
Лиш раз би глянути на сонце –
І це він щастям назове.

Їх убивають, четвертують,
На них з обрізами чатують.
Вони ж востаннє серед трав:
“Здобудем людських прав…”

А поїзд наш уже, здається,
Натужно квокче через міст…
А щось із річки – з неба – з серця:
– А з вас ще буде комуніст?

***
…Вагони два Стеценкові,
Стеценкові й Тичинині,
Піснями вщерть наповнені,
До ранніх сурм зачинені.
Чи динамітом повні вщерть?
Навкіл степами ходить смерть
З утинками, з гвинтівками,
З дівками-чорнобривками,
З украденими клунками,
З бабусями-чаклунками…
Неначе вимерли степи…
Хто у вагонах?
Спи!

Не крикне до світання птах,
Не скоро прийде паротяг…
Та ви не бійтесь, капеляни.
Допоки темінь не розтане,
Поета на вічному посту –
Біда обійде за версту…

Посеред степу два вагони.
Ще попереду перегони.
І сплять пісні –
В стволах набої –
Та тільки серця перебої,
Та тільки чути, як в поля
Упала нота “ля”.

ТРЕТІЙ ПЕРЕГІН

І Вис. І степ. І слух мій ловить,
Як в лісосмузі плаче птах,
А ще і те, що поїзд мовить
Ув отичинених полях.

А ще ж і ті підземні луни
І ближчих, і далеких літ.
А ще ж і ті незримі струни,
Що не змовкають – з роду в рід.

І дим, як пам’ять многорічна,
І пам’ять, як жива трава…
А там, в степу, академічна
Капела братова співа.

А там, в степу, моя домівка,
Моя відрада і печаль.
Мені шепоче кожна нивка:
– Де б ти не ходив, отут причаль.

Причаль! Тут світ – не закапелок.
Хай зачарується душа,
Коли на села йде капела
Й Стеценка пісня вируша…

І Вись. І степ. І перегони.
І ніч прийде, та не засну:
Ген-ген Тичинині вагони
Все цокотять на Помічну.

І, звісно, ще йому не видно
З тієї далеч-далини
Ані рядків своїх похідних,
Ані своєї сивини.

В селі над Виссю запримітив
Він чисті води і сади,
Щоб я садив пісні та квіти
Там, де Тичинині сліди.

То многодумна, то весела
Моя веселонька-капела…
А в тій капелі люди гарні
(Чимало і сімейних пар)
Із степу, з школи, цукроварні…
Та ще й новий репертуар.
І заслухається округа,
Столиця і “Єлисавет”,
Коли затягне перша, друга,
Квартет, чи тріо, чи дует.

І не всякої там якоїсь –
Вже свій скомпонували спів
Про степ та про співучий поїзд,
Що прошумів, подаленів.
Та нашу збагатив родину,
Привіз перлину не одну.
Привіз Стеценка, і Тичину,
І Леонтовича струну.

То не якась там збірна свита –
Нова капела не проста.
Що не особа – то освіта,
Ще й рідним вогнищем зігріта…
Що не співак – бере з листа.

Та так бере, що навіть попик,
І той від заздрощів не раз,
Бува, помне борідки снопик:
– Які дисканти! Що за бас!

І засміються капеляни,
А брат підніме камертон:
– В вас темноти родимі плями,
У нас, шановний, інший тон.

Баси – аж ближче дальні гони,
Альти – аж серце завмира.
В степу Стеценкові вагони
Біжать – чи балка, чи гора…

А тихість верб із-понад ставу
Лягла на воду горілиць…
І крізь віки летять состави
Від наших степових криниць.

Понад степами та ярами,
Де громадянської сліди,
Нам родять мелодичні гами
Й ростуть таланти, як з води.

А ще до юнки й до хлопчини
(Крізь сіті телепередач…)
Приходить лагідний Тичина –
Епохи нашої сурмач.

І прислухається музично,
І мужність в ніжності хова,
А сам підводиться навічно,
Як наша слава світова.

У золоту годину пізню
У нього з рук злітає птах
Та доганя далеку пісню –
Стеценків поїзд у степах…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 3,67 out of 5)


КАПЕЛА В СТЕПАХ. Поема - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР