Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ПОЕМА ПАМ’ЯТІ

Феєрія у монологах

Якось писав я пісню про війну
У батьковій хатині, що над яром,
В годину літню, пору осяйну,
Як захід тихим паленів пожаром.

І щось мене тривожне облягло,
І не було моїй роботі краю.
Подаленіли мислі за село,
Так ніби хто із хати викликає.

І я тоді пішов поволі в степ
Дорогою поза колгоспним садом,
Аж поки наді мною місяць-серп
Не побратався з небом-зореглядом.

Я ждав чогось і сам не знав чого,
Хоч відчував: щось нині має статись.
Те щось зайшло до серця до мого,
А ще не встигло думці передатись.

Я ніс його, так обережно ніс,
Як у війну колись бляшанку з приском.
Поля кінчалися, і тихий ліс
Мені назустріч вислав переліски.

Тут в сорок першім битва відгула,
Гриміло в сорок третім бойовище…
Зелена поросль буйно підросла,
Вцілілий ліс підлікувавсь, повищав.

І на узліссі, де трава руда,
Де тужно похилились віття-крила,
Заяскравіла враз мені звіздар
На обеліску братської могили.

І стало видно, хоч збирай голки,
Хоч вже смеркання землю сповивало,
І я почув: вставляло з-за ріки
Важке двигтіння каменю й металу.

І я побачив, як з усіх кінців,
З фронтів колишніх, бойовищ, плацдармів
Йшли обеліски з-над могил бійців,
Йшли постаті з надгробків командармів…

І не військові – мати і жона –
З прифронтових доріг, з глухого тилу,
І діти, що поглинула війна
Чи вже пізніше віку вкоротила.

Тієї ночі ранній впав туман,
Щоб по яругах сиво задиміти.
Вони ішли отак, як на майдан,
Буває, люди сходяться на мітинг.

Та мітингу там, власне, не було,
А вирувала дивовижна рада
Тих, що колись війною рознесло
По Брестах, по Берлінах, Сталінграда,

Отих, що землю рідну і святу
Не віддали фашисту на поталу,
Отих, що склали крила на льоту
Й після боїв зійшли на п’єдестали.

До їхньої гіркої висоти
Ясніли весни та біліли зими.
Діди ж мої, батьки мої, брати
Залишились навіки молодими…

Усілися по-братському кружка,
І заплелась між них розмова щира.
І не було в тім колі ватажка,
Ні рядового, ані командира.

Всі рівні перед подвигом були,
Всіх повивав один вогонь палючий,
Коли за Батьківщину полягли
У полі, в лісі, на дніпровій кручі…

Над ними Пам’ять вищилась, як світ,
Жила в мені, витала на довкіллі
І проростала через товщу літ
В стеблині кожній, в лісовому гіллі.

Ти, Пам’яте, прийдешнє освіти,
Дослухайся, що мовлять нам солдати.
О, як нелегко слів таких знайти,
Щоб все тобі, читачу, передати.

П о с т а т ь з б е р л і н с ь к о г о Т р е п т о в – п а р к у:

Давно ми, хлопці, дома не були,
Вже три десятки літ, вважайте, з гаком,
Тих літ, що понад світом прогули
Під нашого безсмертя вічним знаком.

Стомився б я, тримаючи меча,
Яким трощив страховище павуче,
Якби оце німецьке дитинча
До мене не горнуся співучо,

Якби не жив на світі чоловік,
Що позував Вучетичу за мене,
Якби, згубивши зимам-веснам лік,
Не ждала й досі сива наречена.

Отак нелегко вищуся й стою
На вічному посту серед Європи,
І непокриту голову мою
То жалить сніг, то теплий дощ покропить.

І так, буває, хочеться мені
Пройтися тими плацами і штрасе,
Що в громовиці здиміли, в огні,
А нині відродилися в окрасі.

Шанують і приходять, що й казать…
Обабіч мене п’янко пахнуть липи.
Новим вогнем в Німеччині горять
І очі молоді, і смолоскипи.

Здавалось, мир і спокій навкруги,
Та виросла в мені пересторога,
Як нашого солдата вороги
Устріли підступно так з-за рогу.

Вірніше, не з-за рогу, з-за стіни,
Що місто розтина на два окрайці.
І ожила в мені луна війни,
Аж стали на мечі стискатись пальці.

І ворухнувсь в мені солдатський жаль,
І стало в грудях там мені пекельно:
Устрілити моє внуча, вважай,
Та, слав богу, кажуть, не смертельно…

Таку я службу, видно, розпочав,
З якої вік не демобілізуюсь.
Потримайте, будь-ласка, дитинча,
А я тим часом, хлопці, перевзуюсь…

В о г о н ь з м о г и л и Н е в і д о м о г о с о л д а т а б і л я К р е м л і в с ь к о ї
с т і н и:

Проходять коло мене тисячі,
Промовчить хто чи закричить з розпуки.
А я – Вогонь. Удень і уночі
До них незгасно простягаю руки.

До кожного, хто Пам’яттю живе,
Тією, що не звіється на вітрі,
А сіяча у поле позове,
В художника розквітне на палітрі.

Обпалюю і очі, і серця
Й гостям, що нині наїжджають часто,
Шукаючи отого корінця,
З якого виростає древо щастя.

Хай бачать президенти, королі
В моєму безпреривному горінні
Вогні-джерела нашої землі
З-над Волги, з-над Кури і з-над Горині…

Моїх крилатих пломінких долонь
Торкається і ясен квіт, і пісня,
Бо я не мертвий, я живий Вогонь,
Що не погасне нині, ані прісно.

І поки буде мати молода,
І поки в світ приходитимуть діти,
За всіх, що спопелились без сліда,
Мені достойно треба відгоріти.

*
Я слухав сповіді солдатські,
Та раптом якось так зненацька
У серці зойкнуло мені:
У незбагненній далині
Немовби що загуркотіло
Й під ліс луною долетіло.

Чи то машини на заводі,
Чи трактори в степу, та й годі,
Чи падали плоди в саду
В траву, місцями вже руду?

А мо’, далекі згуки грому
Чи щось і зовсім невідоме,
Бо в наші дні й таке буває:
Не все ми знаєм, що літає.
Прислухався. У лісі – тиша.
Над полем місяць, як раніше.

Мої видіння на галяві
Сиділи, світлі і смагляві.
Все ж стугоніли в серці нурти:
Ще добивався хтось до гурту…

Н е в і д о м и й і з к и ї в с ь к о г о п а р к у С л а в и

З нас кожен мав своє ім’я в бою,
Вмираючи на нашу землю рідну…
А ось тепер без імені стою
На пагорбі, звідкіль далеко видно.

І хмари, й блискавиці-літаки
Торкаються гранітного багнета.
Я чую: в глибині гудуть віки,
Аж двиготить оновлена планета.

І так буває трепетно тоді,
Коли до безіменного солдата,
Приборкавши нестримність у ході,
Весільні завітають молодята.

І красень – він, і ясочка – вона
Мені в підніжжя планяються низько,
І думають, і знають, що війна
Не перетворить їх на обеліски.

Приходять до моєї висоти
Любов і таємниця сокровенна.
Під вітром пропливає дим фати,
Як молодість моя передвоєнна.

Жарини квітів пломенять мені
І літньої пори, і в люту стужу.
І зарубіжні люди тут сумні,
Ті люди, що з моїм народом дружать.

Бо ми ж таки переродили світ
Та додали добра йому й братерства,
І птахам на весняний переліт
Шляхи укоротились многоверсті…

А то якось убивцю я пізнав,
Свого убивцю в чемному пришельці,
Хоч він колишніх вже не мав ознак
І очі заховав за темні скельця.

Чи в ньому ворухнулось каяття,
Чи людська совість подала свій голос,
Бо він же не на смерть, а на життя
Приніс мені червоний гладіолус.

У нього не здригнулася рука,
Під ним земля моя не провалилась.
І я подумав: він себе шука
В літах, які війною спопелялись…

*
Все-таки настійно, тупо
Наростає тупіт, тупіт.
Вже ви що там не кажіть,
Чую, як земля дрижить.

Тупотіння ближче, ближче…
Постривай! То ж в груди б’є,
Як в тривожне бубонище,
Серце трепетне моє.

Л е г і т з б р а т с ь к о ї м о г и л и:

Нас тут багато, може, батальйон,
І розрізи очей, і мови різні.
Побіля нас цвіте поліський льон,
А понад нами – небеса Вітчизни.

А обеліск, як перст, на всіх один,
Як небо всім одне, як Батьківщина.
Не кинув нас у безвість часу плин,
Непам’яті холодність не поглине.

Бо в мить своїх смертей, і мук, і лих,
Салютним громом, славою покриті,
Одного ми послали до живих,
Його ім’я лишивши на граніті.

Убитий був, а все-таки воскрес
Наш командир і побратим наш Ваня,
Як застогнав – а що? Нема чудес? –
В могилі, перед самим похованням…

На камені ім’я своє читав,
Згадавши нас, ходив із ким в атаки,
І, очевидно, вже здавати став:
Такий безсмертний чоловік, а плакав.

Он чуєте? Он чуєте – комбайн,
Вже дідом дід, а все пшеницю косить.
От нездоланний все-таки комбат,
Хоч рурську сталь в своєму тілі носить.

П о с т а т ь К р и ж а н о ї л ю д и н и:

Мені фашист обіцянки давав
Із почестями вивести з-за дроту,
Лише б Вітчизну нелюдам продав,
Лише б продав їм душу патріота.

Та не діждавсь покори. І тоді
Він загадав мої побачить сльози,
І волю дав не кулям, а воді
На лютому, пекельному морозі.

На мене падав смерті водограй
В сліпучому прожекторному світлі,
“Брандмейстер”, видно, озвірів украй,
Коли я сміхом бив його навідліг.

Він бачив, як на струменях-ножах
Під кригою червона кров пульсує,
Я ж спостеріг в його зіницях жах,
Той жах, що божевіллям галасує.

І крок ступив, і другий відродив –
Повз ворогів, крізь смерті скрижаніння…
Я чую відзвін власної ходи
У пам’яті нового покоління.

Я не знімів під льодом, не оглух,
Хай вас моя крижаніють не тривожить.
Зігрітись може коло мене друг,
А недруг тільки опектися може.

*
Скажи мені, душе моя,
Чого в тобі немає ладу.
Хіба не всіх під лісом я
Забрав на цю тривожну раду?
Чи, мо’, в житейськім суєті
Забув про кого непростимо,
І він неспокоєм густиме
В мої літа, і весни, й зими,
В рядки оці мої прості?
Ні, начебто усі зійшлись
На думання моє, осмуту,
Та гомін-звуки не вляглись:
Ще добивався хтось до гурту.

Так от звідкіль це стугоніння,
Так от звідкіль душі боління:
Над степом велетенська тінь
Крилом широким промайнула,
На мене вічністю війнуло –
Скакав по світу диво-Кінь.
Він шаленів, летів наметом,
Так часто, дрібно-кулеметно
Кресав об землю копитами.
Дороги, ниви, як тамтами,
Гули, гули
Мені з імли,
Так ніби тупіт копита
У по довкілля щось питав…
Тим часом вся моя громада
Вела свою тривожну раду.

Т і н ь п і д л і т к а і з н а ш о г о с е л а:

Ні, люди добрі, я не син полка…
Ми по дворах тоді зерно збирали,
Бо вже у полі сірий сніг зникав,
Насіння нива ждала – не металу.

Хто скільки міг, у кого що було –
Для спільного визвольного посіву.
Ми об’їжджали з матір’ю село,
Трофейним возом грязь масну місили.

Хіба ми знали, що ото біда
Біля комори вкопана лежала?
Мовчала ж чорна смерть-сковорода,
Як впорожні по ній ми проїжджали.

А вже коли із вантажем святим –
Своєї заспівала костомаха.
Був зблиск сліпучо чалий, – а за тим
Ні шереху, ні сонечка, ні страху…

Нас із зерном із вантажем святим –
Своєї заспівала костомаха.
Був зблиск сліпучожалий, – а за тим
Ні шереху, ні сонечка, ні страху…

Нас із зерном довкола рознесло,
Щоб проростали тут, допоки й світу.
Встелило бруком вулицю село,
Ми ж сходимо весною між граніту.

Будуються. І стали забувать
Потроху ту весну, гірку печаль ту…
А нам таки щоберезня вставать,
Хоч важко пробиватись з-під асфальту.

П о с т а т ь з – н а д я р у:

Я їм нічого, хлопці, не сказав,
А били, звірі, катували люто.
– Ти комісар? – вогонь мене лизав. –
Допоможу, коли устиг забути…

Я їм – нічого… навіть на вогні…
То вже насамкінець ножем-багнетом
Умілі інквізитори мені
Пробили груди разом з парбілетом.

Де урвище вродило дерезу
Та будяки, та й чебреці до того,
Роздяг мене запроданець, роззув
І прикопав край битої дороги.

Той поліцай ще й нині світ снує,
Відбув десяток літ в морознім краї.
Уже відсидів, каже, я своє…
Та урвище подалі обминає.

Він водить у колгоспі тракторець,
Такий жучок маленький із причепом,
Горілку любить, з хроном холодець,
І жайворон співа йому над степом.

Він тихий, від усього в стороні,
І богобоязливий – дітись ніде.
Чи людям довезе що, а чи ні,
Вночі свого подвір’я не об’їде.

Возвів новий будинок край села:
Безпечніше, як від очей подалі,
Поближче ж до артільного зела,
В теплі, в добрі, при хлібі і при салі.

Отак павучо білий світ снує,
Ще й досі не зносив мою одежу,
Уже відсидів, каже, я своє…
А я свого, відходить, не відлежав?!

*
А вже і зовсім близько тупіт,
Із дзеньком-дзвоном стремена
Немов товчуть в снарядній ступі,
Що нам полишила війна…
Згадалась приказка гаряча:
Половина світу скаче,
Половина плаче.

Г о л о с і з с е р ц я м о г о д р у г а:

У серці сина тридцять літ живу,
У пам’яті його, любові, слові.
У снах його, в роботі – наяву,
Як мовиться, тепер я – голос крові.

Він теше дошку так, як я тесав,
До бджіл говорить мовою моєю…
Та щоби рід козацький не вгасав,
Замислився чималою сім’єю.

Що знає він про мій останній мент?
Хіба що: в городку німецькім вбитий,
Потрапивши в солдатський той процент,
Кому війною суджено не жити.

Та я незримо в синові живу,
У хлібові його, хмільному трунку,
І в хату з ним тепер зайшов нову,
І совістю зробивсь його й керунком.

Увечері, як старшенький онук,
Бува, на флейті грає сумно тонно,
Я поринаю в огневицю мук,
Бо флейта схожа з тим фаустпатроном,

Яким хлопчак – шмаркатий гітлерчук –
Нас пригостив з горішнього віконця,
Угамував свербіж дитячих рук,
Позбавивши мене землі і сонця…

Під хатою гуде бджолиний рій,
Мені ж чомусь так сумно і тривожно.
Не знаю я, чи флейті молодій
Фаустпатрона переграти можна…

П о с т а т ь п а р т и з а н а в д о в г і й ш и н е л і:

Тихіше, побратими, говорім,
А то он чоловік якийсь край лісу
Все дослухає крізь туману дим,
Все добачає крізь нічну завісу.

Ми ніби вже стрічались в цім краю.
Так схожий він на хлопчика, їй-право,
Що в сорок другім бачив смерть мою,
Як вішали мене коло управи.

Та закричало на увесь майдан,
Злякалося і втратило свідомість.
Живий був щойно ж дядько партизан,
А тут тобі вже вішальник натомість…

У ньому спомин зачаївсь, як грім,
А може, як горючий трут під дахом.
Тихіше, побратими, говорім,
Бо ще впізнає – закричить від жаху.

*
Я слухав, слухав їх уважно…
Кінь раптом заіржав протяжно,
Ступив на місячну поляну,
Мені по-людськи в вічі глянув.

Що ж, Кінь, як кінь, при повній збруї,
Стомився, видно, аж парує,
Трояндно ніздрі роздима..
Та вершника на нім нема.

Т і н ь в і й с ь к о в о п о л о н е н о г о, з а м о р д о в а н о г о у ф а ш и с т с ь к о м у к о н ц т а б о р і:

Як у бою, зливались ми в одне –
У пам’яті тепер всі рівні стали.
Вас – кулями, осколками, мене
Тортурами і голодом вбивали.

Ніякий я, братове, не герой.
Був час, мене і зрадником вважали.
Мовляв, коли ти бранець – вже не той,
Мовляв, лише кружало, де лежало…

Хто міг подумать: пам’ятники нам?
Отим, що на кривавих жорнах терті,
Знедоленим, а все ж таки синам
Народу й матері, що не скорились смерті.

По Освенцімах, Бабиних Ярах,
Які тепер для екскурсантів – Мекка,
Тріщали наші кості на зубах
Залізної фашистської пащеки.

Кому крилом безжально час майне,
Кому – веселка пам’яті нетлінна…
Ми думали тоді лиш про одне:
Не стати перед смертю на коліна.

Що ж, воїни вмирають у бою
Чи можуть в крематоріях згоріти,
А я тоді побачив смерть свою,
Коли за дротом помирали діти…

Х о р д і т е й і з С и р е ц ь к о г о к о н ц т а б о р у:

Ми – діти, тільки діти, і не більш,
Хіба й того, що діти не арійські.
Та ворогам ввижався Кибальчич
У кожному, в гурті – то ціле військо.

Були для нас гвинтівки заважкі,
То їх ще і в руках ми не тримали,
Коли із ясел, дитсадків і шкіл
До Бабиного Яру нас зігнали.

А вже час із нашої золи
Квітучі дерева – все вище й вище.
Нас матері в світи не довели,
Бо тут і їх дочасне кладовище.

І на могилах матерів пісок
Сприймали ми в сльоту за кашу манну,
Розказувала ніч страшних казок,
Приносячи молочного туману.

Ви, братики й сестриченьки живі,
У прихистку добра, тепла і маю,
Ступайте обережно по траві,
Що з нашого дитинства проростає…

Заглянь до нас, сонечко,
В темнеє віконечко…

П о с т а т ь г р а н і т н о г о С о л д а т а:

…Через грязюку, нетрищ непролаз
Пройшов у них від Волги до Берліна,
Пройшов вогонь і воду – і не раз, –
Такі добрячі чоботи камінні.

Такі добрячі чоботи були,
У них би звікував – і горя мало,
А материні сльози пропекли
І чоботи, й підніжжя п’єдесталу…

С к о р б о т н а м а т и і з С т а л і н г р а д с ь к о г о к у р г а н у:

Одна я тут на раді поміж вас,
Як і належить матері – єдина.
Віддаленів той лиховісний час,
Минулася ота тяжка година,

Коли в страшній непрогляді ночей
Відмучилась, за вами відтужила,
Коли від ваших, дітоньки, смертей
І кров мені холонула у жилах.

Хоч нині, на дозвіллі, розкажу,
Якщо усі зібралися до гурту,
Про вікнину моїх гірких зажур,
Про коловерть моїх сердечних нутрів.

На цих ось перетруджених руках
Несла війну і повоєнні муки,
В міцних – з онуч солдатських – пелюшках
Сиріточок виняньчувала, внуків.

Я кожного снарядика – для вас,
І кулечки, як сльози, виливала,
Щоб виконали материн наказ
Та наше чорне горе подолали.

А вже тоді, як битви відгули
І гармаші позачохляли жерла,
А вже тоді, як внуки підросли,
Лягла спочити я і ніби вмерла.

Та я не вмерла: мати не вмира.
І вас таки провідала сьогодні…
Ну як, моя безсмертна дітвора,
Чи ви ж бо не голодні, не холодні?

Он бачите вода між осоки
Ще не зміліла під широким листом.
Анумо, діти, скиньте сорочки,
Та я їх поперу в джерелах чистих..

*
А Кінь уже стояв переді мною
Далекою воєнною луною,
Що нас, бува, скликає, мов сурма,
Та й проказав: “А вершника нема…
І я літаю, оповитий горем,
По наших роздоріжжях і за морем,
І в досвітках питаю, й поза ніччю.
Чи не стрічавсь тобі він, чоловіче?”
Кажу йому: “Он бачиш раду, Коню?
Там, певно, є і вершники червоні.
Отам зібралися, мабуть, усі вони,
Хто не прийшов з минулої війни.
То, може, й скажуть, де твій верховий,
Чи серед них, чи, може, де живий…”

Ударив копитом химерний Кінь
Та й приєднався до моїх видінь.

П р и м а р а о с і д л а н о г о К о н я:

Вже обшукав півсвіту, облітав
Всі бойовища, де лилася крівця,
Вже три десятки літ – з-під копита,
А й досі не знайду свого верхівця.

По ньому сумно дзвонить стремено,
Сідельце затужилося по ньому.
Незгасно в горах світиться вікно,
Чекає, щоб привіз його додому.

Іще із тисяч день один погас
Мені отут під лісом серед літа.
Скажіте, чи немає серед вас
Хазяїна мого, мого джигіта?

Скажіте. Ну, чого ви мовчите?
Мовляв, не знали ще з конем мороки?
Тоді відповідайте, як на те,
Допоки ще літать мені, допоки?

*
Ніхто нічого не сказав,
Лиш переглянулися скрушно,
У горі Кінь стояв незрушно,
В траву скотилася сльоза…

– Усе це вигадав поет, –
Підловить хтось мене на слові.
Та є ж на світі вічний лет
І Думки, й Пам’яті, й Любові!

П о с т а т ь і з З о р я н о г о м і с т е ч к а:

Про вас, герої, думав, ще тоді,
Коли світав у школі ремісничій,
Коли до рук мозолики тверді
Зліталися, немовби зграї птичі.

До вас приходив я, коли крилом
Таємність неба вперше поманила,
І ваша мужність, як небес огром,
У мене зерна-зорі заронила.

На фюзеляжі вдосвіта – роса…
Літав, літав, незнаний ще планеті.
В польоті бачив я, що небеса
На ваші обеліски обіперті.

А вже щоб серця, розуму, зіниць
Торкнулися галактик помаранчі, –
Ви як один лежали горілиць,
Тримаючись мій стартовий майданчик.

Тримаючи той зоряний політ
Життям своїм, любов’ю і судьбою,
А ще жагою недожитих літ,
А ще жагою праведного бою…

Г о л о с и:

– Тебе між нас, здається, не було…
– А хто ти, хто? Повідай нам, до слова…
– За місто впав яке чи за село?
– Він нібито не з нашого призову…

П о с т а т ь і з З о р я н о г о м і с т е ч к а:

Призов один нам вивела доба –
Той, що на світі Ленінським зоветься,
Той, що борця плекає, не раба,
Той, що кермує порухами серця.

Матросове! І ви, богатирі,
Що повторили подвиг Олександра,
Міжзоряні мої поводирі,
Ви всі ввійшли в духовні наші надра.

Гастелло, Зою, ти, Муса Джаліль,
Ви, Генерале, кригою сповитий,
Життя свого ніхто з вас не жалів,
Аби Радянській Батьківщині жити.

Смирнове, розіп’ятий на хресті!
Відомі й невідомії солдати!
У вас учився хробом не повзти,
А в позахмар’ї високо літати.

У вас учивсь любов’ю огорнуть
Той Гжатськ, що нині назавжди зі мною.
Ту землю, що Вітчизною зовуть,
І ту, що зветься кулею земною.

Коли мене звеличила Земля,
А всі народи на руках носили,
Як першеньке космічне немовля, –
Я знав, у кого набирався сили,

Та поміж людом, поміж різних рас,
В диму салютів, урочистих дзвонів
Я думав знов про кожного із вас
І разом про всі двадцять міліонів.

Є Пам’ять, що ніколи не згаса,
Із роду в рід встає в нових початках,
Глибинна, як над світом небеса…
І заслужили ми її в нащадках.

Х о р к о л о с к і в:

Ми – обеліски доброї надії,
Ми ті, хто людям душі звеселя.
О, як любовно нам коріння гріє
І кров’ю й потом поєна земля.

Наш родовід таки кінця не має,
Ми – обеліски сонця і життя.
А все ж ночами в стеблах не вгаває
Оте, чому не буде вороття.

Ми – обеліски сонця, а не смерті,
І сили, що росточок підійма.
Ні, ми не ті, що в лихоліття терті
Дитячими руками крадькома.

Ми – обеліски сонця, не печалі.
Засіємося знов із людських жмень.
Ні, ми не ті, що з нас зерна стачало
Лише на сотні грам на трудодень.

Ми – обеліски сонця. До могили
Фашист безсмертя наше не загріб.
Ні, ми не ті, яких колись палили,
Щоб не дістався ворогові хліб.

Ми – обеліски сонця, а не смерті,
Земля нас виколихує стара.
В пошані в світовому круговерті
Ми – обеліски миру і добра.

*
Про щось своє сигналили мені
З полів далеких вогники червоні.
Стояв туман у вибалках на дні,
Під лісом паслись, форкаючи, коні.

Під місяцем яскрілася звіздар
На обеліску братської могили.
За ніч звелась тополька молода,
Де голоси мені відгомоніли…

Розвіялися миті чарівні,
Ніч, мов гриби, зірки збирала в кошик.
Лиш згуки стугоніли вдалині:
Мій диво-Кінь летів на вічний пошук.

Стояла саме та свята пора,
Коли степовикам в хатах не спиться.
Гудів плацдарм від Бугу до Дніпра,
Кінчали хлібороби косовицю.

Я до села вертався, до живих,
Та Пам’ять ніс, немов бляшанку з приском.
А все ж – коли ми думаєм про них –
Уміють говорити обеліски.

Дописував я пісню про війну.
У лісі птаха плакала надривно.
Орали люди поле післяжнивне,
На обеліск рівняли борозну.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)


ПОЕМА ПАМ’ЯТІ - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР