4. ЧАСТИНА ДРУГА

Хата у саду. Чистий двір. М а т и й н е в і с т к а пораються у дворі.

Н е в і с т к а
І що таке з ним коїться, не можу
я, мамо, зрозуміти далебі:
за вікнами сіріти починає –
вже й прокидається; як череда
стовпом пилюку на дорозі здійме –
у поле поспіша… Вже навіть сина
забув і поміча лиш уночі,
коли малий розплачеться..

М а т и
Але
хоч устає тобі допомагати?

Н е в і с т к а
Таж тільки він його забавить може.
Пошепче щось, полюля, погойда,
до щічечки притулиться щокою,
переповиє, аж сопе малий
від задоволення.

М а т и
О, то прикмета, –
якщо сопе, – іще покійна мати
казали так, – то виросте козак
батькам на втіху і на гордість людям.

Н е в і с т к а
Коли ще буде втіха, та, коли
гордитимуться ним, а ось тепера
у мене, мамо, дуже мало втіхи:
є чоловік… А де він – є?.. Нема.
Побіг у поле. Ходить, землю нюха,
до тракторів унадився… Уже
приходить, як з роботи, у мастилі…
Ти, – каже, – знаєш, я їм носа втер.
Регулювати клапани Данило
почав та й насміхається: ось він,
механік з міста, наш у дошку хлопець, –
кажу без перебільшення я, – вас,
мої шановні, як вовків, боїться…
Так я його за поперек узяв
та у вагончик, на кілочок двері
із цього боку, звісно, зачинив…

М а т и
Він і Данило – із дитинства друзі,
точніше, друзями були… У місті
чи дружить він із ким тепер так само,
як з Данилом?

Н е в і с т к а
Атож, напевно, є
з ким чарку випити, на полювання
увосени тікати від сім’ї;
ба навіть двічі дичину додому
в позаминулім році принесли.

М а т и
Та що ти, дочко! Він же в нас боїться,
як ріжуть навіть курку… То вони
у котрогось мисливця відкупили,
аби не повертатись впорожні…
Ось прийде, заходися щось зрізать –
побачиш, як до саду утече.

Н е в і с т к а
Якщо тікати буде, так у поле…

М а т и
Чи не ревнуєш, дочко, ти його
до походеньок у свою бригаду?
Він в полі виріс. Там стежина кожна
і кожна бадилинка й колосок –
для нього щира мова і розмова.

З’являється б а т ь к о. Він пильно прислухається до їхньої розмови.

Н е в і с т к а
Ні, не кажіть цього… Він відпочить
сюди приїхав… Де ж той відпочинок?..
П’ятнадцять днів уже, як ми у вас.
В кіно сходили раз та двічі в школу,
бо вперше на застали отого
учителя, з котрого добре воду
поповарив, ще бувши школярем…
Як стрілися – поручкавсь і сміється:
“Моя домашня вчителька тепер
мене перевиховує щоденно”.

М а т и
Отож тобі я і про це кажу,
що він тут виріс, тут стежина кожна,
людина кожна, кожен колосок –
для нього щира мова і розмова.

Б а т ь к о
І хліб і сіль. А коли вже на те
пішло, то, дочко, мабуть, більше – ноша,
котру людина все життя несе,
аж поки зможе дітям передати,
заздалегідь упевнившись, що їм
вона не для забави…

Входить с и н.

С и н
Тату! Тату!
Розмову маю з вами…

Б а т ь к о
То пішли,
не будемо отут їм заважати.

М а т и
Та будьте вже… Ми підемо собі.
Щось на обід варити треба… Їсти
обоє ж не відмовитесь?..

Б а т ь к о
Нема
дурненьких відмовлятись від обіду.
(Синові).
Хоч зайвої тут чарки й не наллють,
(до всіх)
у нашому дворі. Таких шукай,
скажімо, у сусідів чи у місті.

М а т и й н е в і с т к а виходять.

То що хотів ти, сину, говорить?

С и н
Оце весь двір облазив я сьогодні
від хати й до дороги, все обстежив,
сім раз приміряв, а тепера вас
прохатиму дозволить оті груші,
що в сорок сьомім посадили ми
і за яких повішав козенят я,
що листячко об’їли, – слава богу,
що мати нагодилися із поля
й ножем поодрізали мотузки, –
мені на цьому тижні попиляти.

Б а т ь к о
Звичайно, як спиляєш, я тебе
повісити, мов козенят, не зможу,
але паском ще добре відчешу
по місці отому, яким в дитинстві
до голови йде розум…

С и н
Ну, тоді
бувайте здоровенькі! До сусіда
піду просить уклінно уступить
п’ять соток від дороги… Батько рідні
відмовили…
(Залишається стояти).

Б а т ь к о
Іди!

С и н
(Все ще стоїть).
Та вже піду,
хоч у сірка іще очей ніколи
не позичав.

Б а т ь к о
А воно й видно, сину,
що не в сірка, а у дружка… Сірко
посовістився б на твоєму місці
на раду до чужої чужини
іти, батьків, дружину поминувши…
Оце діждався батько! Устругнув
синок… А може, ви з Данилом
домовитесь в кущах та уночі
сади в селі обпатраєте…

С и н
Тату,
то він вам розказав!.. Таж я йому…

Б а т ь к о
А він – тобі, а я – обом вам якось,
то й матимем олію… Голова,
та голова, в котрій нема олії,
була, і є, і буде гарбузом…

Довго обоє мовчать. Потім кожен дістає свої цигарки. Батько прикурив. Син облапує кишені – шукає сірників.

С и н
Немає… Дайте, батьку, прикурить…

Б а т ь к о
(дає синові прикурити від цигарки).
Вогню мені не жалько… Жалько, сину,
що розуму я не навчив тебе…
Ні, ні… Не те, мабуть, кажу… Є розум,
але для чого він тобі, коли
мені на старість завдаєш ним жалю…
От вирішив залишитись… Чи ж я
не сам тебе, скажи, схиляв до цього?

С и н
Та ви, звичайно… Але тільки як?
Сміятись почали, немов з хлопчиська,
повчать: оце ось квітка, а оце…

Б а т ь к о
(примирливо).
Я не повчав тоді тебе, а бився
за кров свою в тобі… І, може, тому
гарячкував…

С и н
І я гарячкував,
коли пішов з Данилом говорити
про те, що хочу залишитись тут.

Б а т ь к о
Вже й передумав?!

С и н
А напевне, батьку,
тут треба передумувать… Прошу
хоч соток п’ять для мене відступити
оцього двору… Маю ж десь я жить.

Б а т ь к о
А як же ми? Хіба нема в нас хати
чи, може, є, та буде замала?..

С и н
Ні, тату, хата ваша не для мене.
Я не же на рік і не на два хотів…
Та і тікати з двору не збирався,
та, мабуть, в кузню поспішив з ярмом,
забувшись, що нема іще й телятки…
(Довго мовчать).

Б а т ь к о
А ти – настирливий таки…

С и н
А ви?

Б а т ь к о
Та, мабуть, що обоє ми – рябоє…
І доста вже на цьому…

С и н
То й нехай…

Б а т ь к о
Бери ті сотки. А грушок чіпати
таки не дам, їй-богу…

С и н
(весело). Нічия!
На полі – ви, а я вас – дома, тату!

Б а т ь к о
А у Данила?

С и н
(сміється).
Тату, то – дурне,
тож я гарячкував тоді… Не варто
і не потрібно згадувати те…

Б а т ь к о
Хай буде так. Але не поспішай
сурмити перемогу. Ще дружина
твоя і мати кинуться у бій,
а він лише останінм бути може.

С и н
От я його, останнього, й боюсь…

Б а т ь к о
Удвох й дружину легше, сину, бить,
а матір ми вбалакаємо якось.
(Гасять цигарки. Йдуть до хати).