“Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви…”
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла,
Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.
Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.
Новорождені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
А земля – не земля, тільки спечена цегла рудава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть кузні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави,
Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці.
Коло мертвих джерел, по мовчазних скелистих вертепах
Не мавки – полохливі – гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу,
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.
Віку міди, це ти, це твоє ненасичене сонце
Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами
І бринить, і гуде, і гуде… І здається, що сон це,
І здається, що захід – це паща пекельної брами.
Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло майбутнього люті ворота.
Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі
І поволі тонути в потворних іржавих болотах.
І співати про зміїв, і львів, і горіння одваги,
Про казкове руно, у таємному гаї укрите,
І, збираючись в збройні, жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.
Розливаючи кров, у грабунках і гвалтах без ліку,
У змаганні із світом, у бою з самими собою,
Нам дано відділити зле й добре, мале і велике
І прославити вірність, невинність і жертву героя.
Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі,
Взори того, що красне, і того, що світло-величне.
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне,
Мідь розтоплена – озеро те ж, в надвечірніх годинах,
І застигле залізо – вночі, у холодних туманах.
Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це.
Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі –
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,
І для нього судився довічний почвірний колобіг.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)