ВІДЧАЙ (Поема)

Першу сторінку рукопису 1972 року
було загублено у видавництві.
З пам’яті автор відновити не може.

…чи в гронах наливних,
чи в пензлях перепалених
(щоб відчай цей відліг)?
Чи ж повернутись спиною
до світу і чекать,
як крапля – ягодиною –
скривавіє в руках…
Відлунок округлявіє
(чи золотий горіх?),
і раптом забіліє
на Овера1 сніг,
сніг…

В тарілці оселедець п’яний
слухав, як хлюпає вино,
як гострі руки барабана
кололи зачапіле дно.
А пальці п’яного музики
кларнет душили з усіх сил,
і кільця рубаного крику
котились весело під стіл,
де язикаті черевики
охоче мучили кадриль…
Вино зелене –
сльозо, від мене
відлинь, відлинь!
Шалений чашнику,
трунку долий!
Сап’янці в танці – навперебій…
В порожній склянці був буревій.
А чашник з пляшкою стоїть,
мов Бог,
стіл важко повза на чотирьох…
– Що це за тризнище? – спитали
його два куцих з-під стола,
і жаровиння вакханалій
зненацька вигасло дотла.
Відчувши, як вступає сила
у немічну, нужденну плоть,
він взяв виделку, наче вила,
аби когось та заколоть.
Коли офіра добровільно
принесла очі – на лиці,
“Бий!” – друзі крикнули підстільні,
і… кров заквітла в кулаці.
Це ремесло простим-простюще:
пізнать потульність тіл чужих
і крик, і ляк людської гущі
сконцентрувати на ножі.
– А справедливість там, де зброя,
яку не поточила ржа,
де “праведна” рука “героя”
закон рослинний зневажа…-
Він після гульбища страшного,
як благовістилось на світ,
безокого побачив Бога
біля розчинених воріт.
Той перст караючий на губи
поклав йому, як знамено:
– Ти вічною лозою будеш,
з якої чавлять лиш вино.
Тебе душитимуть, допоки
буде слухняною рука,
коли остання крапля соку
збіжить з ножа садівника.
– Вино зелене –
сльоза від мене…
Був би вином на твоїх вустах –
гроно п’ятірне не вироста.
Як же нам далі жить, розкажи!
Ждуть вакханалій гострі ножі.
Будуть музики,
буде кадриль…
Вкоротить віку
кому ще хміль?..-
Коли підніме березіль
лози відросток, наче берло,
воскресне знов рослинний біль,
а також – видива химерні.
І, будучи в людській подобі
з рослинним серцем і життям,
він знатиме: нема на той бік,
як і на цей бік, – вороття.
З пасторських рук –
ложечку крові –
зменшаться, може,
муки Христові.
Червона ящірка
в рота втече –
чортячий чашнику,
н а л и й щ е!

3. С п о г а д

Ніж в прожилках червоних
лежав на видноті,
натужно по іконах
всміхалися святі,
бо додавалось меду
щедротно до куті.
Похрещено весь посуд –
від чарок до горнят,
втопились босі ноги
в кучерики ягнят.
І швець, підливши лою
до вигаслих лампад,
почаркувавсь з собою
і мовив: пийте вряд!..
Я, взявши глека з столу
до куцої руки,
по полотняній льолі
розсипав вишеньки.
І каламутним зглядом
утупився в куток,
де, вивернутий сподом,
горбативсь кожушок.
Хтось тупцював у сінях,
не важачись ввійти,
і золотим насінням
кропив глухі кутки.
А звізди з-над Сіону,
заломлені в вікні,
блиміли однотонно,
як краплі кров’яні.
І з висоти народин,
де мука й благота,
спускались до-о-вгі сходи
до куцого хреста.
І в смакових пророцтвах
наливок весняних
вже чулась терпкість оцту,
і гіркість чулась в них.
І ніж – в тонких прожиллях, –
що згляд мені обпік,
по безсловесній шиї
легко ходив, як смик…
Зловивши вогник в пучки,
швець встав, і хрест поклав,
і відійшов беззвучно,
як привид, – від стола…
Сиди собі і думай
чи згадуй давнину,
аби не знати суму
і цю самотину.

Ось так, як є, мороковито
врізьбились тіні в битий шлях,
що каламутився копитом
і розпинався на стопах.
Ані скорботи, ні згасання,
ні крику, що урвався ріст,
хоч птиця падала, мов камінь,
в криницю, вкопану до звізд.
Погнуте небо в перельоті
втрачало звільна висоту,
і щік смиренних позолота
перецвітала в чорноту.
Від яблука – рука скругліла
хотіла викруглить кути,
все гладила канчасте тіло
незрушеної гіркоти.
Лестиво літоросль стелилась,
завжди прихильна до стезі,
де засипались сумно пилом
глухі, як ніч, колодязі.
Відкіль кривавиться рожев’я
і трісли судини чиї,
із-під ножа узяв невже ж я
цівки – в долоню – ручаї?
І крастись так попід тинами,
і кров’ю двері значкувать,
і класти плями п’ятипалі
на всіх підряд, на всіх підряд…
Жертовне вогнище роздмуха
холодний подих з западин,
знов бігти в темінь що є духу,
бо удогонь ітиме згин.
Прирікши на ганьбу повсюдну
свою відвагу і свій страх,
переламаю привселюдно
напополам зраднецький шлях.
А далі буду чвалувати
уздовж нужденного життя
і до тремтіння – в пучках – знати:
назад немає вороття.

А мені так хотілось створить
щось таке хоч і просте, але
довговічне.

Де пальці защіпок держали
охриплі двері од вітрів,
де домовик, забитий в шпару,
від призвісток лихих тремтів.
Бо обтинач в руках хазяйки
блягузкав голосно з горшком,
і піч молола без утайки
своїм червоним язиком,
що спить вона з домовиком.
Вже мислила себе окропом
вода в ту виважену мить,
коли був певен тихий попіл,
що він не для тужби лежить.
І тільки півень-імператор
не знав, що жде на нього ніж,-
він криком шпарки конопатив,
щоби не витікала ніч.
Та лихо двері розчиняє
і пересовує поріг
за пруг сльози, межу печалі.
І ніж, що визрівав ночами,
вшановує почержно всіх.
І, обсмоктавши ніжну ніжку,
згасивши згагу молоком,
він перецінював у ліжку
життям освячений закон.
На курячім пуху дрімотно
лежалося… І дощ ламавсь.
Та що це? – у вікні супротнім
з’явилась птича голова.
Високий гребінь цвів, мов квітка,
і дзьоб, як голка, скло прошив;
і червоняста бігла нитка
до втиснутої в пух душі.
І щоб не бачить кров злочинну,
він двері прочинив скоріш,-
спалахонув перед очима
хазяйчин добровірний ніж.
Лиш домовик давився сміхом,
немов звертаючись до дня:
– Коли приходить гостре лихо,
то двері навстіж прочиняй.

І дійсно, креслене пташками
високе небо в скло ішло,
і важкодухо ломикамінь
худе розпростував стебло.
І, розтуливши шкаралупу,
пташа обтрушувало дріж,
а в агницькому оці скупо
купався ворохобний ніж.
День зачинався хтозна з чого,
і перший порух не запав
в щертований туманом погляд,
як в рану соляна ропа.
Роз’ятрене до кровотечі,
з-під п’ят шпувало джерело,
і вись чекала заперечень
простим воронячим крилом.
На в с е с в і й ч а с…
і свій початок…
Торкнувшись думкою стежок,
вчував: через віків десятки
кладе стежину до думок…
Пощо в яскинницю обжиту,
коли сплять вої кам’яні
і витовкла лошиця жито
вкрай, до останньої ступні…
пощо цей сполох охололий
в каблучці посинілих губ,
коли кинджал навперек горла
освячує смертельний шлюб?
Де, з чого лихо почалося
з тією кровію, коли
червоні висіялись роси
на свіжотесані столи?
Фарбується кожна хвилина,
бо маятником тне різник
і почеревину, й груднину,
тяжкий продовжуючи лік
всьому, що буде, що було,
що є, – нескресно все зникає,
відлуння тільки відлягло
в несхильний тугомовний камінь.
До болю-іскри слів визнань
від нього кайла зажадають,
зведуться тіні споминань,
перевеслованих кайданно.
На в с е с в і й ч а с…
І на бруківці
рослинний крик і біль людський
вчітковані, немов на плівці,
при допомозі різників.
Він, перш ніж вихопить сокиру,
офіру оком розтина,
і крик, що видобувсь з офіри,
вбиває кам’яна стіна.
І досить часто в кам’яниці
зі стін виходить тінь жаска
і, реготнувши, тонколиця,
в дверній шкалубині зника.
Оце іду, і скрадним кроком
частую рінні кругляки,
і чути хлипання глибоке
давно пощезної ріки.
І труться, тратячи наріжність,
у роті зболені слова,
і підступа до горла ніжність,
і все мовчанням залива.

Басова стежка заніміла,
ковтнувши зернят лободи,
і тягне підупалий дим
своє неупокірне тіло…
Як первотворно розкотився
мій простір на десятки гін,
і ледве-ледве умістився
в огром – цей непомітний дзвін,
що б’є завжди одну потребу,
одну нуртує каламуть,
аж круглі лопаються ребра,
коли його тихіше б’ють.
Куди там дзвони похоронні,
як неугавно день за днем
зашморгує один – верховний –
тугіше – обрійним кільцем.
І стебла рук, і ніг коріння,
й кульбаб’я молодих голів,
що важать, де приткнуть насіння,
бо вигвинтилась з черепів
каміняччя стежина звивна
і буде п’яти лоскотать.
Коли на ній так супротивне
зіткнеться двійко оленят –
іскрицю викрешуть з розгону;
і дзвін гвалтовно закричить,
що літо скулене, потворне
в пуху кульбаб’ячім лежить.
І по голівках дим завзято
залізний гребінь проведе,
і вибачиться, що не стято
усіх голів на даний день.
Мовляв, до завтрашніх приходин
вам танцювать в одній петлі
і слухати, як дзвін свободи
співає сонячний політ.

Розкриті мовою вуста
уже проречисто тремтіли,
і погляд люто обертав
дощі розсипчасті на стріли.
Де кожна лінія була
відгострена і тим смертельна,
тінь пересохлого стебла
творила захисток ретельний.
Від хвилі трепету – на скон
дві птиці сну ураз злетіли,-
гнів люто випік п’ятаком
цілкого яструба на тілі.
Вживаючись в єство чуже,
він вільно в об’ємі просторивсь,
влягавсь у тіло, та невже
людську статуру геть спотворить?
В собі відчувши важкість крил,
за спину злякано ховаю:
хай думають, що херувим,
відбившись од своєї зграї,
блукає по людських стежках
і мучить землю під собою;
їм невтямки, що кров хижка
ладує крила до розбою.
Де рвуть щодня з джерел квітки
і замикають вітер в листя,
посеред ночі смолоскип
зросте нараз іскристо.
Ох, то все гнів. Він осоку
і шпичаки тернові гострить
і самогубцеві в суку
свободу розкрива і простір.
…Складають крила яструби
по-ангельськи собі за спини,
ростуть з каміняччя – хліби,
а з вод початих – вина.
Розпрочинилися вуста –
і вийшов звук іржавий,
бо битись в кігтях перестав
співучий надто жайвір.
Порожнє небо надовкіл –
як вилузаний сонях;
ростуть кущі дощаних стріл
під крилами достойно.
Так легко з пам’яті воскрес
безлюдний степ і стебла,-
зірвавсь він каменем з небес,
націлившись у себе ж.
Тут тихість; осклеп цей чи плоть
шовкун, напевне, виткав,
бо чуть, як хтось на свій клубок
мотає його нитку…

Передчуваю твій прихід,
моя гріховна ностальгіє!
Ще мить – і доброчесний світ
в уяві згаслій побіліє.
Передчуваю каяття
й покуту досить запізнілу,
що збудував своє життя
з чужої схеми неуміло.
Де не стачало прямоти,
наріжним каменем клав спогад
і гострі обминав кути,
щоб не стривожити нікого.
Про всякий випадок лишав
на дереві плоди доспілі,
міркуючи, що є душа
і в них, як у моєму тілі.
І раптом просто на весь зріст
минуле темнолике встало,
прожитого списавши зміст
на кам’яній важкій скрижалі.
Одначе знаків не вчитав,
накреслених дбайливо-рівно,
а в підмурівок їх поклав
для значно вищої жертівні.
І на приносини святі
вділяв щодня часи облудні,
вчуваючи на самоті,
що полишилась хвиля судна.
Нехай настане рішенець
і кара більша хай по змозі,
бо вже перервано терпець
і помста вже давно в дорозі.

________________________
1 Поле Овера, де 27 липня 1890 р. наклав на себе руки Ван Гог.

1972

(1 votes, average: 5,00 out of 5)

Related posts: