Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







КАРМАЛЮК VIII

Другого дня в рожевім надвечірку
Краплистий дощ отави окропив,
Прим’яв злегенька вистиглу матірку
І райдугою став серед степів.

Землі паркій, мов сизуватій птиці,
На крила впала райдужна краплинь.
Хлоп’ячий гамір, вітру тепла линь,
Багряний цвіт вечірньої зірниці,

І голубів голівки одинокі
Під житньою застріхою двора –
Це все влилося казкою у спокій:
– Яка пора, – Устим сказав, – пора…

В таку годину в полі серед лану
Покосів жовтих пломеніє слід. –
І враз схопивсь: – Ото чи не Уляну
Спиняє вартовий біля воріт?

Відчув, як сон: жара пече долоні,
Бентежних дум підносяться рої,
Але вже близько кісники червоні
І білозуба посмішка її.

Це тижнів п’ять не бачилися в літі,
Та він її одразу пізнає:
Ті ж карі очі, ласкою налиті,
Руді сап’янці… – Серце ти моє,

Далеко йшла? – Бере її хустину:
– Давай зітру з обличчя пилюгу. –
І пригорта. – Пусти мене, Устиме, –
Сама шукає руку дорогу.

І заглядає глибоко у вічі:
– Устимоньку! (не бачить наглядач?)
Я вже либонь приходила аж двічі,
Та не пустили, а тепер, як бач.

І хусточку розв’язує барвисту
(Хустина, вечір, тихі явори…)
– Оце тобі принесла попоїсти,
Це калачі, це яблука, – бери.

А схуд за літо! Певне, серед ночі
Не спиш чи, може, їсти не дають?
Казали батько: “І чого він хоче?
Нащо ховає в серці дику лють?

Є жінка й діти і шматина поля,
Своя хатина, невеличкий двір.
А то ж одне: тюрма, нагай, неволя,
Гляди, і знову запечуть в Сибір!”

Ой, горе, горе! Що робити буду?
Тобі я, десь, ні мати, ні жона.
Поміж людей наслухалась огуди,
Забуть хотіла б, – образ вирина

І кличе й манить, як на щедрі-свята…
Вона в розраді пада до плеча.
– Уляно, сядь, – підстелює бушлата, –
Уляно, – каже, й слів невистача.

Не впали побратими поодинці,
Огонь від ватрищ ще не догорів.
Вона прийшла у голубій хустинці,
Сторожко й мило глянула з-під брів.

В тяжку годину знав він, що подіє,
Зорі палкої пломінь не зачах.
Вона прийшла, як знайдена надія,
В красі дівочій, з огником в очах.

І в темну ніч, в осінню непогоду,
Під сірий дощ чи бурі лютий вий,
Він пив із уст юнку, гарячу вроду,
Як спраглий п’є струмочок лісовий.

Відчув тепер, що літо повертає,
Високий сонях на дощі замок,
І райдуги роздолля неокрає
Крильми черкає сивий голубок.

Гаряча кров ударила у скроні,
Рум’янцями спахнула на лиці,
І він стиска малі її долоні,
Мов двоє крилець, у своїй руці.

Уляна знову горнеться до нього,
Підводить очі милі та сумні:
– Чи не забув, Устим, панка рудого,
Що завжди верхи їздив на коні?

Змовкає, жде, зашарівшись обличчям:
– Він сватає мене… Така напасть!
Вже місяць їздять вдвох із лісовничим,
А батько згоден, мабуть що віддасть,

Бо вже й по чарці добре випивали.
Були при хаті двічі старости…
Устиме, любий, ти мене прости,
А як про це сказати, – я не знала.

Коли б у тебе не дружина й діти,
Пішли б удвох на каторгу в Сибір,
А так, скажи, ну що мені робити?
Кругом неласка, сміх та поговір…

Устим завмер… – Тебе? За нього? Заміж?
Чогось тобі на жарти повелось! –
Але відчув – не виказать словами
Того, що в серці в неї запеклось.

Він затремтів. – А. як же я, Уляно? –
І в перший раз відчув, немов жало
Ввійшло йому у груди полум’яне,
Убивши все, що квітло і жило.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


КАРМАЛЮК VIII - МАЛИШКО АНДРІЙ