Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові

КАРМАЛЮК VI

Але Устим сміється з тої злості:
Коли пішов служити, то служи,
Як кажуть люди, боже поможи,
А ми в цій кузні мимоволі гості.

Мені однаково в людському горі
Боротися, шукаючи зорю.
Якщо мене сваволя не поборе,
То я її, будь проклят, поборю!

Що загадав, те буду вік леліти,
Вночі не сплю, думкам нема кінця,
А серцю важко: діти мої, діти,
Старим вернусь, пізнаєте отця?

Він так подумав і зрадів, що сила
Цвіте в очах, в руці карбує слід.
Біляста туча небо полонила,
І в ній котився сонця стиглий плід.

В тарілі срібні жайворон ударив,
І розігнувся стомлений Устим,
Поважним рухом, легким і простим,
Загріб з багаття золотого жару.

– Закуримо, солдатики? – По слові,
На мить заворушились вартові,
І дивно стало, що вони, живі,
До полудня стояли, як дубові.

У них також ростуть в неволі діти,
А цей, Устим – їм щастя здобува,
Щоб мали волю і свої права,
То як солдату все не розуміти!

Старий солдат вже й пучку наготовив,
Шепнув губами, щось хотів казать,
Але горбань рвонувся: – Ать, два, ать! –

Підняв кулак, тонкі насупив брови.
Тоді й Устим розгнівавсь: – Що ж вони?
Німотне бидло? Парії докучні? –
І так рвонув, що брязнули наручні
І тріснули закуті кайдани.

І розкотились сизуваті кільця:
– Доволі мук! Доволі з мене мук! –
Який він в біса тихий підневільця,
Він є Устим, славетний Кармалюк!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

КАРМАЛЮК VI - МАЛИШКО АНДРІЙ
 »