Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



КАРМАЛЮК XI

Він кида слово навіть материнці,
Нехай по нім шепочеться трава.
Обоз повільно йде під Головчинці,
І завмирає серце й ожива.

Немало тут походжено до лісу,
Де висне стиглий, точений горіх,
Де ріс Устим у куряві доріг,
Дощів осінніх люблячи завісу,

Струмків весняних буйне коливання,
Чи білі хутра сивої зими,
Коли, здавалось, лебеді крильми
Віщують схід морозного світання.

Він пас овець улітку на толоці,
Опівдні гнав на стійло до води,
Торбинка з хлібом висіла при боці,
Сопілка вигравала в три лади…

Стрічав вечір’я зоряну заграву,
З дітьми гуляв на полі в “деркача”,
Аж доки на конюшні за потраву
Не скров’янили хлопцеві плеча.

Тоді узнав, що колоситься нива
І прийме хліб не батьківський засік,
Піп материнська доля нещаслива
Йому судилась на недовгий вік.

Гірке дитинство! Може, як синиця,
Ти оддзвеніло в білому саду?
Я б знов припав до рік твоїх напиться,
Але стежок-доріжок не знайду.

Cкриплять вози, немов чумацькі мажі,
Та не до Криму шлях лежить – в Сибір.
Устим пильнує: видно перший двір,
Димар на хаті, з диму, певне, й сажі

Увесь вчорнілий. Тут живе вдовиця.
Глуха бабуся літ за шістдесят,
Сіренькі верби вибігли підряд
На каторжанський похід подивиться.

Він бачить іншу згорблену хатину,
Де пада голуб камнем до двора,
Де гомонить шумлива дітвора,
Столітній дід схилився біля тину.

Чиє воно, веселе, чорноброве?
А той пустун, що скаче з далини?
Устим рвонувся вартовим на диво:
– Остапе мій, Івасю мій, сини!

Він руки звів, мов крила до польоту,
Застиг на мить: – Сини мої, сини… –
А сонце впало враз на кайдани,
Їх чорний блиск прибравши в позолоту.

Пізнали діти посмішку знайому,
Відчули ласку батьківських долонь:
– Куди ходив так довго, божборонь,
Чого стоїш, мерщій ходім додому!

Тягли його за руки, як старого,
Повідавши про спірки та жалі.
– Нічого, дітки, я прийду, нічого.
Ти бач, як виросли мої малі.

Оце приніс гостинця від лисиці,
Ходив, як видно, по землі не зря. –
Він ніяково кашля, з рукавиці
Подаючи шкуринку сухаря.

Остапчик змерз, аж хлипає – не дише.
– Біжи, дитино, грійсь біля вогню,
У хаті ж тепло? Я зайду пізніше,
Лишень із дядею погомоню,

Це в вас обох ні сірячини, бачу,
Ні чобіток, ні шапки, як на сміх. –
Він знов кладе легку долонь гарячу
На кучері малих синів своїх.

– А мати де?
– Пішли ізрання вчора,
Казали дід, не прийде до зими,
Дівчат, жінок позбирано до двору
На панську свайбу ткати килими.

Бере панич лісничиху Уляну,
А люди кажуть: не вживе за ним. –
Івась на руки батьківські поглянув
І скрикнув дико з плачем голосним.

Бо коні рушили, і скуті руки
Напружились, до воза потяглись.
– О, горенько, о люта моя муко!
– Вернись, татуню, любий наш, вернись!

В останню мить Устам здаля побачив,
Крізь грім копит, дзвіночків ручаї, –
Столітній дід за возом біг неначе,
А потім впав грудьми до колії.

– То ж батько мій! – Та коні мчали мимо,
Зболілому недолею й часом,
Куди йому угнать за вороними,
Вгодованими сіном та вівсом?

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

КАРМАЛЮК XI - МАЛИШКО АНДРІЙ